Хіти тижня. "Російськомовні нав'язали нам все своє, немає і сантиметра квадратного суто українського", - Ніцой

"Український світ сьогодні розмивається не тільки "русскім міром", але і запозиченням іноземної мови, культури і світоглядних позицій", - вважає письменниця.

На сайті Главред відбувся чат із письменницею, педагогом, громадським діячем, активною захисницею української мови Ларисою Ніцой, передають Патріоти України.

Спілкуючись із читачами, вона розповіла, чому не варто силоміць реінтегрувати Донбас в Україну, за якими правилами мають жити нині окуповані території після повернення їх під юрисдикцію України, чи похована ідея "русского міра", і чи поборений "совок" у головах українців, а також як сьогодні розмивається все українське.

Крім того, гостя зазначила, чим непокоїть її сучасна українська система освіти що за Порошенка, що за Зеленського, пояснила, чим небезпечно виховувати космополітів, і чому наша школа прищеплює дітям нелюбов до читання, а також розповіла, як із "чеховской девушки" та поціновувачки російської літератури перетворилася на активну захисницю української мови.

Подаємо стенограму чату з Ларисою Ніцой.

Konstantine: Як загрозу для української держави несе "зелена" влада, яка сконцентрувала в собі безліч манкуртів? Ваші думки, припущення, побоювання з цього приводу...

Лариса Ніцой: Побоювання є. Для мене вони в першу чергу стосуються освіти та культури, оскільки це моя тема. Міністерство освіти при Зеленському продовжує політику Міністерства освіти при Порошенку. Здавалося б, це добре, адже Порошенко був патріотом, а Зеленський таким не є, та продовжує лінію попередника. Однак це не так: МОН при Порошенку утверджувало нашу освіту не в українському дусі. Зокрема, з нашої освіти при Порошенку вилучався український компонент, зокрема, з книжок і підручників.

Наприклад, підручник з історії став "вступом до історії", не більше. Раніше він містив зображення та малюнки козака, Золотих воріт, знакових українських місць. Тепер цих малюнків немає. Натомість з’явилися зображення мегаполісів і хмарочосів.

Українська складова вилучалася не тільки з візуалізації, а й зі змісту підручників.Інший приклад. У школи надійшов свіженький підручник з літератури для шостого класу, укладений Міністерством освіти при Порошенку. МОН Лілії Гриневич почало дискусію про необхідність об’єднання зарубіжної та української літератури в один предмет, бо, мовляв, така практика існує в Європі.

Я була проти такого об’єднання, тому що у нас це не спрацює. Адже в Європі в курсі літератури основний масив становить вітчизняна література (в Німеччині – німецька, в Польщі – польська тощо), а решта – кілька зарубіжних творів. Я застерігала, що у нас усе буде навпаки: іноземна література поглине українську. Так і сталося: якщо ви відкриєте зміст цього підручника, який називається "Художня література", ви побачите, що з першої по 30-ту сторінку – це українська література, а з 30-ої по 232-гу сторінку – зарубіжна.

Відтак, МОН патріота Порошенка і МОН не патріота Зеленського проводять одну й ту саму неукраїнську лінію.

Мені кажуть, що я не маю права "наїжджати" на Порошенка, бо Зеленський – ще гірший. Але, люди, я не суджу по словах – я суджу по вчинках! Я дивлюся на підручники, освіту, культуру… Було погано, а стало ще гірше.

До речі, на відсоток російської літератури в цьому підручнику я не звернула уваги. Всі чомусь думають, що я воюю з російською літературою. Але зараз загроза полягає не в цьому.

Є й інші запитання. Наприклад, навіщо при Квіту з програми у вишах вилучили курс української мови, який до того був обов’язковим для всіх? Для чого в усі закони ввели норму про мову національних меншин, яка витісняє українську мову? (Власне, у підручнику з літератури основне – це література тих самих меншин.)

Саме так з нашої освіти вилучається український компонент. Сьогодні наша система освіти не виховує українців – вона виховує космополітів. Вся наша освіта, як і цей підручник з літератури, спрямована саме на це. Ми виховуємо людей всесвіту, яким не прищеплені українські цінності та трепетне ставлення до нашої мови, культури й землі. Ми виховуємо універсальну робочу силу для будь-якої країни.

Здебільшого думають, що Порошенко, який проголосив гасло "Армія. Мова. Віра", є великим патріотом. Нещодавно він навіть сказав: "Давайте всі станемо україноботами!". Це чудово. Але, пане президенте, для початку самі станьте україноботом і добийтеся хоча б відкликання цього підручника з літератури.

Свого часу ми намагалися достукатися до Порошенка, аби він проголосив Рік української мови. Це – не просто назва, а окрема державна програма для утвердження того, чому присвячений рік, це план конкретних заходів на цілий рік. Ця програма заводиться в Кабмін, уряд виділяє на неї фінансування, далі вона спускається по вертикалі обласним і районним адміністраціям, і щокварталу звітують про виконання цієї програми (що зроблено, на що витрачені кошти тощо). Однак Порошенко не хотів проголошувати такого року. Я організовувала звернення народних депутатів до Порошенка з проханням утвердити Рік української мови, звернення наших митців (Ади Роговцевої та інших), звернення всіх лауреатів Шевченківської премії, звернення трьох президентів – Ющенка, Кравчука і Кучми, а також науковців.

Проте у відповідь – нуль. Тому потім, коли в Україну приїжджав голова Світового конгресу українців, я з ним зустрічалася персонально і попросила, аби він звернувся з тим самим проханням до президента від усього конгресу. І, коли Світовий конгрес українців запитав у Порошенка: "Пане президенте, що відбувається? Чому до вас не можна достукатися з приводу Року мови?", він на прес-конференції заявив: "Що таке "рік української мови? Нам треба десять років! Я проголошую десятирічку української мови!".Всі кричали: "Ура! Оце патріот! І справді, що той рік… Треба десять років". Але у мене було питання: а хто звітуватиме про ці десять років? За рік української мови звітували б РДА, ОДА, Уряд і сам президент. Хто звітуватиме про 10 років? Окрім того, Порошенко тоді видав Указ для Уряду у двохмісячний термін написати концепцію програми утвердження української мови. Уряд Указ не виконав. Ми з активістами, митцями, громадськими діячами створили цю програму, але її так ніхто так і не затвердив… Хто був покараний за невиконання президентського Указу? Ніхто.

І так з усім, що не копнеш. У нас і досі немає Концепції патріотичного виховання в Україні, хоча заяви про те, що потрібно виховувати патріотами дітей – є. Концепція написана. Скільки разів люди заходили в кабінет до Порошенка й клали йому на стіл цю концепцію зі словами: "Петре Олексійовичу, підпишіть!". Знаєте, що він сказав у відповідь? "Не підставляйте мене!". Особисто я не знаю, в чому "підстава" для патріота підписати таку концепцію.

Отже, звісно, я переживаю, бо чудово бачу і розумію, що "зелена" влада продовжує лінію Порошенка.

Fazil: Поясніть, будь ласка: Україна ухвалює закон про освіту, мовну статтю якого всі національні меншини України розцінили, як дискримінаційну, зокрема, й угорська. Але чомусь на тому ж Закарпатті саме Угорщина попіклувалася про те, щоб відкрити на Закарпатті курси української мови для угорської меншини (не Україна!). Так само Україна не спромоглася створити якісь курси для інших нацменшин. Як таке взагалі може бути?! І не варто тут нарікати на "недолугого президента" Зеленського, бо все це відбувалося ще за "великого українізатора" Порошенка і тягнеться кілька років.

Лариса Ніцой: Це питання є логічним продовженням того, про що ми говорили вище. Однак це не Україна "не спромоглася", а українська влада. Влада насправді не є українською, тому їй плювати на курси української мови.

До речі, такі курси української мови були прописані в програмі, яка готувалася до десятирічки української мови і яка так не була затверджена урядом При Порошенку.

Тому й продовжується політика розмивання всього українського. А нестворені курси української мови для нацменшин є пазликом цього розмивання.

Edmon: На ваш взгляд, можно ли уже считать идею "русского мира" окончательно похороненой?

Лариса Ніцой: "Русскій мір" досі намагається утвердитися в Україні. Та українці все більше прозрівають. Хоча певна частина наших співгромадян усе ще піддається "русскому міру" й допомагає його встановлювати в нашій країні. Але зробити це не вдасться, тому ця ідея похована.

Umka: Чому тільки батогом, тобто запровадженням квот, можна було змусити радіостанції крутити українську музики, а ТБ – українські передачі й кіно? Як оцінюєте результати запровадження квот? Якщо зараз його скасувати, як гадаєте, буде відкат?

Лариса Ніцой: Відкат уже відбувається. На жаль, закон про мову прописаний так, що за його порушення не передбачені жодні покарання. Хоча закон про мову мав би підсилити закон про квоти. Як бачимо, мовний закон запровадили, але і досі в публічному просторі українців обслуговують російською мовою і відмовляють в обслуговуванні українською. Це дискримінація за етнічною ознакою. І що? А нічого, за це жодним чином не покараєш.

Насправді шляхом квот і штрафів рухаються всі країни. До того ж, ми не діємо "батогом", або примусом, запроваджуючи квоти. Потрібно змінити філософію і відштовхуватися від думки, що в Україні публічний простір на 100%повинен бути україномовним. Але оскільки у нас є національні меншини, ми зробимо подаруночок і дамо їм "пряничок", тобто – квоту на їхню мову. Де ж тут "батіг"?

Хто що бачить, звісно. Проте, як на мене, немає батога, а є пряничок для меншин. Та я вважаю, що ми їм відломили завеликий шмат від нашого пирога.

Взагалі, квоти можна було запроваджувати тільки після проведення перепису населення в Україні, який би дав нам розуміння, скільки у нас нацменшин, яких, скільки відсотків від загальної кількості населення становлять. Тоді б припинилися суперечки про те, забагато чи замало – відсотки б показали, скільки кого. Тоді б усе було справедливо.

Риторика у партії Порошенка що тоді, що зараз є дуже патріотичною. Але ж це саме вони запровадили квоти на українське. Я ще тоді приходила до них і казала: "Ви що, з дуба впали? Які можуть бути квоти на українське? Ми маємо давати меншинам шматочок, тобто квоти, від загального українського пирога". Мені на це казали, що я – провокатор.

Віра Андрієвська: Ларисо Миколаївно, поділіться вашими розмірковування з приводу такого явища як булінг – як не допустити його поширення в Україні, і чому воно набирає таких обертів всюди? Чи дитяча жорстокість існувала завжди в таких масштабах, просто тільки зараз стали на це звертати більше уваги?

Лариса Ніцой: Так, дитяча жорстокість справді існувала й раніше, але зараз вона підсилена впливом ззовні. Хіба раніше показували по телебаченню стільки вбивств, крові, жорстокості, війни? Хіба раніше показували, як знущалися над українцями, відрізаючи руки, ноги, голови?Жорстокішим стає світ, і це відображається на дітях.

Дуже не люблю слово "булінг". Українською мовою це – цькування, переслідування, насильство, бикування.

Зрозуміло, цькуванню дітей потрібно протидіяти. З дітьми та дорослими слід говорити на ці теми, їм потрібно показувати відповідні передачі та фільми. Але потрібна наша внутрішня мотивація і прагнення вирішити цю проблему.

Суттєво впливають на дітей сцени насильства, які вони постійно бачать по телевізору, в інтернеті, в кіно. Але, зауважте, весь цей інформаційний продукт здебільшого є іноземним. В українських фільмах і передачах такої жорстокості немає. Бо й українці за своїм характером є дитячою, ніжною і лагідною нацією. У наших фільмах жорстокість згладжується (герої тільки замахуються, але не б’ють, а глядач уже сам додумує, що далі відбувається). Так само, до речі, й еротичні сцени – в нашому кіно вони романтизовані, а у європейців аж надто конкретні та відверті.

Rika: У ЗМІ якось прочитала, що вашим улюбленим предметом у школі була російська мова. Це правда? А якщо так, то не могли б ви розказати, що стало переломним моментом у вашому житті, що зробили з вас, напевно, найзатятішого воїна, що б’ється за українську мову, за її чистоту?

Лариса Ніцой: Так, в дитинстві я справді соромилася української мови. Моїм улюбленим предметом у школі була російська мова і вступати я збиралася у виш на російську філологію. Але так склалося, що я вступила на українську філологію. І зараз я вважаю, що втрутилося божественне провидіння! Добре пам’ятаю, як мені було соромно зізнатися вчительці російської мови, що я вступила на український філфак, а не російський.

Дякуючи богові, в інституті я зустріла викладачів, які показали мені світ, про який я не знала. На той час я жила в ілюзії "русского міра", була такою собі "чєховской дєвушкой". Та раптом зрозуміла, що образ, який я собі намалювала, насправді українцям чужорідний, нав’язаний ззовні, ми ментально інші, українки інші, і я повинна бути іншою, не росіянкою. Однак той образ українки, на який би я рівнялася замість образу росіянки, якою я повинна була стати, знищили.

Для мене було шоком дізнатися, що українських письменників вбивали за те, що вони писали про Україну. В школі про це не говорили, ніхто тоді не розказував про Розстріляне відродження. Взагалі, слово "репресований" я вперше почула в інституті і не знала, що воно означає. У мене спитали: "Ларисо, ти читала репресованих письменників?". Я запитала: "А що це?". Мені відповіли: "Це ті письменники, які сиділи". Я вигукнула: "Що? Зеків читати! Ви що! Мені що, немає чого робити!". Я сприйняла це, як "владімірській централ" і подібні пісні російського шансону. Тобто я подумала, що література репресованих письменників – це те, що зеки писали в тюрмі. Але, зважаючи на те, що запитали мене про це непрості люди, я запідозрила, що щось не те.

За своєю природою я допитлива людина, тож почала шукати, що це означає. Мені до рук потрапила книжка нашого академіка Миколи Григоровича Жулинського "Із забуття в безсмертя". Це була перша книжка про репресованих поетів, уривки їх творчості, а потім – їхні справи, де йшлося, що їх визнано терористами, і за що їх було розстріляно. Це для мене був шок. І саме це стало переломним моментом.

Я дуже добре пам’ятаю ту ніч, коли я читала ту книжку. Всю ніч проплакала. Саме тоді народилася нова Лариса Ніцой, яка зрозуміла, що український світ знищили, а всім українцям, які залишилися живі, зробили лоботомію – вживили якийсь чіп із віртуальною реальністю, в якій ми жили, вважаючи її справжньою.

Коли я про це дізналася, я зрозуміла, що повинна щось зробити, щоб хоч трохи заповнити ту порожнечу, яка утворилася після знищення українського культурно-інтелігентного прошарку.

Так поступово я прийшла до боротьби за мову. Все почалося з того, що якось мій син сказав, що не хоче вивчати російську мову у школі, а хоче вчити французьку. А його почали примушувати. Я, звісно, й до цього виступала за українську мову, але активно включилася в боротьбу і голосно вихлюпнула своє обурення на всю країну, коли моїх дітей стали примушувати до російської мови в незалежній Україні.

Не думайте, що я впала з неба – свого часу я працювала з В’ячеславом Максимовичем Чорноволом, і вже тоді була борчинькою. Але я боролася на своєму рівні. А тут так сталося, що я опинилася в тому місці і за таких обставин, що мусила перейти до активної боротьби.У мене двоє дітей, у них великий розрив у віці. І Доця російську у школі не вивчала. І от доця пішла на перший курс університету, а синочок – у перший клас школи. Син, повернувшись зі школи, сказав: "Мамо, мені розповіли, що ми будемо вчити російську мову у п’ятому класі". Я тоді сказала: "Сину, не вигадуй! Леся вже ніякої російської мови не вчила". І розслабилася собі.

Та прийшов п’ятий клас, і син, повернувшись зі школи, поклав переді мною підручник з російської мови. Хтось, напевно, малює собі образ такий, що я мала схопити той підручник і розшматувати його. Але у нас в родині все демократично, тож я ж запитала: "Сину, ти хочеш вчити цей предмет?". Він вирішив спробувати, пішов на перший урок і після того сказав: "Ні, не буду". Запитую: "Вчителька не сподобалася?". А він відповів: "Ні, вчителька хороша. Але я дивився на портрет Шевченка над дошкою і відчував себе зрадником. Не буду вчити". А він у мене – пластун, українчик. На щастя, у мене обоє дітей патріотичні.Тоді я й пішла до школи, до директора, аби відмовитися від російської мови. У нашому класі на той час вивчалася англійська, французька мови, і третьою вводили російську. При цьому французька пішла не дуже добре, і батьки нарікали, що двох годин мало. От я і запропонувала замість цієї години російської мови підсилити французьку. Однак директор школи вперлася: "Як це? Як же мова Пушкіна і Лєрмонтова?". І я почала її "правильно переконувати" за допомогою народних депутатів, журналістів… Вона – жінка розумна, тож зрозуміла, що мама цього учня не зупиниться, тому спочатку нас перевели на індивідуальний план, тобто мій син не ходив на російську, але ходив до вчительки французької мови на індивідуальні заняття. Інші батьки дізналися про це і теж захотіли. Але ті, хто хоче вчити російську, досі вчать її у школі.

Ця історія отримала великий розголос, коли я виклала у Фейсбуці допис, що містив покрокову інструкцію, що робити, щоб скасувати уроки російської мови у школі для вашої дитини. Ця інструкція вже давно без мого імені гуляє інтернетом.

Так воно і пішло.

Софія (Київ): Пані Ларисо, обожнюю Вашу казку про Рогатого Мі. Щоразу, як її перечитую, хочеться Вам поставити питання: а чого в дитинстві боялися Ви? Які дитячі страхи у вас були, які у дорослих, зазвичай, викликають тільки посмішку? І які страхи у дорослої Лариси Ніцой?

Лариса Ніцой: У дитинстві я боялася якогось волохасика, який жив за шафою у дідуся і бабусі. У них була велика старовинна шафа, яка стояла не вздовж стіни, як зазвичай ми ставимо зараз, а в кутку навскоси – виходило, що куток за нею був вільним. Мені весь час здавалося, що в тому кутку за шафою хтось живе.

А зараз я боюся, що ми, українці, так і не прокинемося. Це – найбільший мій страх. Сто років тому ми не втримали Україну, і боюся, чи зуміємо ми зараз втримати її… Ситуація повторюється. Люди тоді шукали лідера і призначили Скоропадського, а потім вижили його і шкодували. Зараз знову українці шукали лідера і призначили ним Порошенка, думаючи, що це другий Скоропадський, але це виявилося не так.

Я зрозуміла, що лідерами повинні стати люди. Ми – не та нація, яка повинна мати одного лідера, як у північного сусіда батюшка-царь. У нас ніколи не було одного лідера, перед яким би ми ставали на коліна, чи всі йшли бездумно вервечкою. Ми завжди обирали владу: козаки – шапками, князів запрошували на князювання, а, якщо князь не влаштовував містян, його запросто могли вигнати з міста.

Тому лідером має бути громадянське суспільство. Зараз наше громадянське суспільство тільки починає утверджуватися, і я боюся, щоби нам насильно не обрізали крила. Якщо не обріжуть, то у нас усе вийде.

Ігор, Дніпро: Якось у нас намагалися провести через парламент закон про дематюкацію української мови – мовляв, лайка є особливістю російської мови, а не нашої. Чи вважаєте ви потрібним у нас такий закон? І що думаєте з приводу такого обґрунтування, адже мовознавці й історики кажуть, що українська теж завжди була "з перцем":)

Лариса Ніцой: Я підтримую ідею ухвалення закону, який би заборонив вживання матюків у публічному просторі. Старше покоління пам’ятає, що раніше не можна було матюкатися на вулиці, за це навіть можна було загриміти на 14 діб у міліцію. Лайка лунала тільки вдома. А відверто матюкалися тільки якісь асоціальні елементи.

Натомість уся російська лайка побудована на сексуальних збоченнях, а українська лайка – це порівняння людини і її вчинків із відходами людського організму. А у росіян усе з різноманітними збоченнями, яких тобі бажають: "а я твою маму…", "а я тебе…", "а я всіх разом…" і так далі. Навіщо нам ці збочення?

Тим більше, вся ця лексика не потрібна у публічному просторі. Тому й існує нормативна і ненормативна лексика. Я – за нормативну лексику у публічному просторі. Та водночас я і за те, щоб ненормативну лексику залишити у творчості поетів, у мистецьких творах. Але, якщо плануються читання певного поета, де може лунати ненормативна лексика, на афішах внизу має міститися попередження про це. Я пропонувала прописати цей пункт у законі. Однак наше суспільство все це засміяло і засвистало. Хоча я вважаю, що це неправильно.

Наприклад, я дуже люблю поета Артема Полежаку. Матюки не люблю, але вірші Полежаки без матюків не уявляю. Тому я свого часу говорила: "Полежако, коли я пропонувала цю норму закону про виключення для митців, я думала про тебе, бо на презентаціях я хочу слухати твої автентичні тексти".

А от, коли у дітей матюччя аж сиплеться з рота, це я вважаю ганебним явищем. Тому в публічному просторі лайка має бути заборонена, а на мистецьких заходах, де мають лунати слова "з перцем", має бути попередження на афішах – тоді люди знатимуть, чи брати туди дітей. А у нас зараз каша.

Cfyz: Така справа. Я мешкаю в районі Київського політехнічного інституту. Часто прогулююся його територією і прислуховуюся до того, як спілкуються студенти інституту. Що я чую – російський мат. Причому цією російською матерщиною вони не лаються – вони нею спілкуються. Причому як хлопці, так і дівчата. Що трапилося з вищою школою в Україні? Як вона вчить і кого? Це – проблема не одного університету. Де чемність, самоповага, інтелігентність? Взагалі, де українська інтелігенція, чи питання двомовності затьмарило все? Треба щось робити всім, починаючи від Міністерства освіти і до ректорів університетів. Бо ця гібридна війна серед студентів програна, і переможець – російський блатний шансон та жаргон.

Лариса Ніцой: Я з вами згодна. Відповім коротко: цю війну український вчитель (викладач) зараз програє. Звісно, треба щось робити. І починати потрібно з Міністерства освіти. Але Міносвіти ні за Порошенка, ні за Зеленського цим не займається, принаймні поки що. Хоча я сумніваюся, що цю владу турбуватиме подібне питання. Мене воно непокоїть, як і вас. Дякую вам за небайдужість.

Kateryna: Пані Ларисо, коли, за вашими відчуттями і прогнозами, Донецьк, Луганськ і Крим знову повернуться під юрисдикцію України? І ще – як ви вважаєте, чи можна нині окуповані територій повертати до складу України в такому самому статусі і на тих самих умовах, як вони існували до війни?

Лариса Ніцой: Я думаю, що Донецьк, Луганськ і Крим повернуться в Україну нескоро. Хіба що їх приєднають насильно.

Добровільно нині окуповані території приєднаються до України тоді, коли ми станемо процвітаючою країною, і вони захочуть повернутися назад.

Проте ми ще 25 разів подумаємо, чи приймати їх. І, зрештою, звісно, ми їх приймемо, бо це – наші споконвічні землі, то чому своє не забрати собі. Але! На певних умовах. Ми вчинимо так, як діяла Німеччина після війни.

Певний період на цих територіях після повернення під юрисдикцію України не повинно бути виборів. Тамтешня освіта повинна бути повністю переформатована під українську. Державною мовою там має бути українська. А всі люди, що проживають на нині окупованих територіях, не зможуть автоматично стати громадянами України – вони повинні здобути наше громадянство. І здобувати його вони мають на таких умовах, які і всі інші люди у світі.

Я вважаю, що у нас дуже поганий закон про громадянство, слабкий. Українським громадянином може стати хто завгодно.

От мене нещодавно віз водій таксі єгиптянин, який українською мовою не володіє. Громадянином України він став не так давно – одружився на українці і переїхав сюди жити. Я у нього поцікавилася, як він отримав громадянство, чи перевіряли його володіння українською мовою. На що він мені відповів російською: "Вони мені ставили прості запитання українською мовою, а я казав "так" чи "ні". Я їх розумів". Оце так у іноземця перевірили знання української мови! В результаті українською він так і не розмовляє, а послуговується в Україні тільки російською.

Але так не може бути! Для здобуття громадянства люди мають складати екзамени на знання історії та мови. Така практика існує в усіх країнах, бо вони бережуть своє громадянство, і охочий його здобути має напружитися.

І у нас треба зробити так, щоб люди, які претендують на українське громадянство, напружувалися. Це буде стосуватися й мешканців Донецька, Луганська та Криму.

Тільки на таких умовах їх можна приймати назад, в Україну.

Mister X: Ваше ставлення до ідеї, яка висловлювалася якось Кравчуком, що, мовляв, потрібно відпустити Донбас у вільне плавання? Також про необхідність "відрізати" Донбас говорив і письменник Василь Шкляр… Що думаєте про це ви?

Лариса Нціой: Я підтримую таку ідею. Стіна? Так. Поки самі не попросяться назад. Навіщо нам Донбас силоміць тягнути до себе, якщо тамтешні люди вороже ставляться до нас й ненавидять нас? Так, шкода земель, бо це – наші землі, які захопили чужинці.

Мені можуть заперечити: "Які "чужинці"? То ж наші люди на Донбасі понароджувалися!". Та насправді там народилася частина не наших людей, а завезених під час Голодомору, коли наших виморили, а завезли чужинців. І от тепер саме їхніми руками ці землі захопили.

polit_ua: У нас розмірковують, як реінтегрувати Донбас в Україну з політичної точки зору. А що потрібно робити з людьми – як реінтегрувати їхні уми, свідомість? Чи можливо взагалі певну частину населення навчити (або змусити) більше любити українське?

Лариса Ніцой: Розробляти програми, спрямовані на реінтеграцію, потрібно. Відповідаючи на попереднє питання, я не мала на увазі, що ми маємо відрізати, викинути і забути Донбас. Я мала на увазі, що Донбас ми маємо "відпустити у вільне плавання" тимчасово – нехай собі "плавають", поки ми стаємо на ноги. Але при цьому розробляти програми і готуватися до повернення окупованих територій обов’язково потрібно, як потрібно і говорити про те, що вони повернуться, бо це станеться колись.

А що потрібно робити з людьми? Перевиховувати, починаючи зі школи. Не зараз, а коли повернуться. А повернутися вони мають тільки на наших умовах. Якщо вони думають, що ми палаємо бажанням, щоб вони повернулися, то даремно. Якщо вони повернуться, аби "вправляти мозок" нам – мовляв, мова не наша, культура не наша і так далі, то нам таке зовсім не потрібно.

Знову ж таки, коли окуповані території повернуться, на певний час людей звідти не можна буде допускати до влади, поки вони не складуть іспити і не стануть громадянами України, поки не доведуть, що люблять Україну. А якщо не люблять, то їм нема чого тут робити.

Нам зараз і без Донбасу з Кримом є чим зайнятися. Нам в усіх регіонах потрібно популяризувати українську мову, возити всюди українські фестивалі, щоб люди у тому ж Закарпатті заговорили не лише угорською, але й українською. Бо саме мова, якою ти говориш, визначає, замовником якої держави ти є. Тобто якщо ти розмовляєш російською мовою, ти будеш розвивати Росію, якщо розмовляєш угорською, ти будеш розвивати Угорщину і замовлятимеш для себе Угорщину, а не Україну...

А для того, щоб люди заговорили українською, треба почати з культури, телебачення, освіти. Тоді більше жодний регіон не спробує від’єднатися, як Донбас чи Крим.

Микола П.: Слова В’ятровича про те, що Цой і Висоцький є "щупальцями русского міра" вже стали крилатим висловлюванням, кажучи по-молодіжному – мемом. А що б ви назвали такими "руськомірськими щупальцями"?

Лариса Ніцой: Все! Пушкін, Лєрмонтов, Достоєвський тощо – це все щупальця "русского міра", які культивуються в Україні. Саме через усі ці "щупальця" насаджується російська культура і російський світогляд.

Чи повинні ми про всіх цих людей знати? Так, повинні.

Але, коли в Україні не святкується 200-річчя Куліша, але святкується 200-річчя Пушкіна, це неправильно. Для нас Куліш є набагато вагомішим, тому що кулішівкою ми, власне, й пишемо. І Шевченко писав кулішівкою... Саме Куліш придумав фонетику, транскрипцію і все інше. А що таке Пушкін для України? Пушкін для України – це ніщо. Однак ми святкуємо визначні дати Пушкіна, а Куліша – ні.

А давайте згадаємо якогось українського співака, барда, якого вже немає серед живих, і щоб на концерти, присвячені його пам’яті, українці б валом валили з квітами… Хіба у нас таких немає? Є!!! Але ми не знаємо свого.

Чому не знаємо? Та допоки є ці "щупальця" кругом, на кожному кроці, ми не можемо це місце заповнити своїм. Треба звільнити це місце, як шафу від речей, і заповнити своїм.

Згадайте того ж Леонтовича, який відомий на весь світ своїм "Щедриком" і якого вбили НКВДисти, так самі щупальця "русского міра". І Росія так чинить з усім українським.

Sidor: Писатели, как правило, очень точны в своих характеристиках и очень тонко чувствуют происходящее вокруг них в данный конкретный момент. Лариса Николаевна, а как бы вы охарактеризовали в нескольких словах все то, что происходит сейчас в Украине в целом и в украинской культуре в частности?

Лариса Ніцой: В Україні відбувається дурдом. А в українській культурі українське затоптується, як і завжди. Українців переслідують, а українське топчеться.

Denys Kuprienko: У мене до Вас запитання радше як до педагога. Як ви вважаєте, сучасна українська школа прищеплює любов до читання у дітей чи, навпаки, викликає стійку нехіть до цього? Що б ви переглянули у викладанні курсу літератури – української і зарубіжної – в наших школах?

Лариса Ніцой: Українська література дуже якісна. Але шкільна програма у нас побудована таким чином, що українська література стає нецікавою дітям. Це відштовхує дітей від читання взагалі і від української літератури зокрема. Разом із тим, твори з інших літератур взяті цікаві.

Для мене все це виглядає як провокація проти української літератури. Це як той підручник з літератури, про який ми згадували на початку розмови. Щоправда, я ще не аналізувала, які автори і тексти включені до того підручника. Але ось вам приклад витіснення українського.

Нам залишається тільки популяризувати українське, відшуковувати цікаве, захоплювати. У нас багато кричать про "батоги" і вимагають "пряників". Але у нас немає "батогів" – штрафів за порушення мовного закону немає. Та, разом із тим, у нас немає й "пряників" – немає премій, заохочень, цікавих заходів, популяризації. А популяризація, цей "пряник", міг би вирівняти ситуацію.

Я вважаю, що в школах і далі продовжує прищеплюватися нелюбов до української літератури. Позитив реформи Гриневич полягає в тому, що для початкових класів встигли видати цікаві підручники з української літератури, куди заведені сучасні автори, які зараз живуть і пишуть про сучасних дітей. Дітям це цікаво читати.

Але авторів взяли нових, а підходи до формування підручника, на превеликий жаль, залишилися старі, неправильні. Ми укладаємо підручники кліповим або калейдоскопічним методом, тобто беруться лише уривочки, і так кожен урок: новий автор – уривочок, новий автор – уривочок.

Я досліджувала це питання, так от у Європі в рамках шкільної програми вивчають набагато менше авторів, але твори читають повністю, від поччатку до кінця, насолоджуються текстом, відслідковують сюжетні лінії, переплетіння, характери, намагаються зрозуміти, чому герой вчинив так, а не інакше. Коли ти прочитав всю книжку, ти це можеш зрозуміти, натомість уривок такого розуміння не дасть.

Все це відштовхує дітей від літератури й читання. Вони не відчувають насолоди від тексту. Вони читають уривок, отримують приблизне уявлення, тобто щось знають. Знання є, а де ж насолода? Текстом потрібно насолоджуватися. Та ще й тексти з української літератури беруться, як на мене, нецікаві, особливо у старших класах.

Нещодавно побувала у школі в Малині, куди мене запросили на зустріч із дітьми. Вдалося поспілкуватися з директором школи. Вона поскаржилася, що діти зараз мало читають". Кажу: "Власне, я тому і приїхала, бо на своїх зустрічах спонукаю дітей до читання". Директорка продовжує: "От я раніше викладала Достоєвського, так діти дуже його любили, уважно слухали. А зараз я не можу дітям втовкмачити в голову Достоєвського. Вони не хочуть його знати!". Тоді я вирішила плавно підвести її до думки, щоб це був наче її висновок: "Скажіть, будь ласка, діти десть здають Достоєвського? Наприклад, чи є на цю тему питання в ЗНО? Ні. Тобто це, по суті, необов’язковий автор". Вона обурилася: "Як не обов’язковий? Він є в програмі!". Кажу: "Але якщо він нецікавий дітям, і вони ніде не складають по ньому екзамен, чи не могли б ви замість Достоєвського почитати цікаву їм книжку?". Вона вигукнула: "Як це? Цього неможна робити! У мене є програма!". Та я ж не прошу про нього забути – можна виділити 15 хвилин, розповісти, що є такий автор і є такий твір, твір про те-то: "Діти, знайте про це. Але давайте почитаємо те, що ви хочете, що вам цікаво". Так же можна зробити? Але вона кричала: "Ні!".

З такими підходами ми ніколи не навчимо дітей любити літературу. Саме тому деякі сучасні письменники не хочуть, аби їхні твори вивчалися в школі: їхню творчість так подадуть кліповим методом, що відвернуть дітей від цих авторів і на майбутнє.

Потрібно змінити підхід до викладання літератури, завести сучасних письменників. А також слід уважніше ставитися до віку, в якому діти за програмою читають твір. Достоєвський у восьмому класі – це дуже рано! Та Достоєвського треба чекати вже дорослим, аби розуміти! Куди дітям Достоєвський!

Василинка: Назвіть настільні книжки Лариси Ніцой.

Лариса Ніцой: Нещодавно я читала книжку Ірини Мацко "Секрети українського щастя". Дуже приємна і цікава книжка, в якій поєднано багато всього. Письменниця виклала там і свої оповідання, і легенди-казки, і багато всього іншого. Це якийсь дивовижний симбіоз усього! Ірина поєднала в цій книзі багато цікавих матеріалів про те, що таке українське щастя. Наприклад, від якої кухні українці отримують задоволення і щастя, від яких слів українці отримують щастя (ці слова перераховані з описом того, що вони означають), зазначено, що українці отримують щастя від родинних цінностей, і подана легенда про родину. Книга гарно проілюстрована. Це і не роман, і не повість, і не публіцистика – жанри змішані, але книжка мені дуже сподобалася.

Ще читаю твори Лори Підгірної. Саму письменницю я знаю давно, а читати її книги почала тільки недавно – та це "Граф Монтекристо"! Я так їй і написала: "Лора, ти – Дюма у спідниці!".

Тобто я читаю багато українських авторів. Люблю читати психологію, але частіше читаю статті на цю тематику в інтернеті.

Але є й книжка, яку я перечитувала дуже багато разів. Йдеться про іноземного автора і книжку "Щастя – це… 500 причин бути щасливим". Ця книжка майже без слів. На кожному розвороті міститься картинка і написано, наприклад: "Щастя – це пускати мильні бульбашки". І на весь розворот намальований той, хто пускає мильні бульбашки, причому в стилі "каляка-маляка", просто графіка, малюночок олівцем "ручки, ножки, огурєчік". Або написано: "Щастя – це сидіти на терасі і дивитися на дощ". Цю книжку я можу гортати безліч разів, і вона мені не набридає.

Панасенко Панас: Ларисо, ваш вік – не секрет: ви народилися ще в країні , що називалася Радянський Союз, і ваше дитинство пройшло за радянських часів. А в дитинстві все сприймається у більш яскравих кольорах – небо синіше, дерева зеленіші... Скажіть, які у вас лишилися спогади про радянське дитинство?

Лариса Ніцой: Чудові спогади. Але чудові вони не тому, що дитинство було радянським, а тому що у мене була хороша родина, де мене дуже любили: задарювали подарунками, возили на моря. Тільки-но я надувала губки, як моє бажання одразу виконувалося. Мене запитували: "Чого ти така сумненька?" "Бо я хочу Чебурашку", – казала я. Та де ж було того Чебурашку взяти, але родичі бігали по різних містах і шукали Лялі Чебурашку…

Я була щасливою у дитинстві. Ми були не багатії, але й не бідували: було що їсти, що вдягнути. Батьки багато читали.

Радянська влада якраз вносила негативи в моє життя. Наприклад, мій тато завжди мріяв мати свій будинок. І він його будував на ділянці, виділеній нам, а ми при цьому жили в квартирі, яку нам дала держава. Тато у мене був начальником районного рівня. Тато сам усе будував, звів стіни... Він жив тим будинком! Але написали донос, що він живе в квартирі і має будинок. А будинок на той момент виглядав так: стіни й дах, всередині замість підлоги – земля. Звісно, Компартія втрутилася і наказала татові за 24 години звільнити квартиру і переїхати в свій будинок. І він за ніч продав той будинок за півціни. Більше він так і не спромігся збудувати будинок, тобто його мрія так і не здійснилася. Радянська влада просто обрубала йому крила.

Але, знов-таки, хоч ми і жили добре, це була паралельна реальність. Пам’ятаю, як ми їхали з татом до бабусі й дідуся, а дорога йшла через Холодний Яр, і він сказав: "Так, треба, доки не темно, проскочити цю місцину". Запитала – чому. "Та тут бандити колись водилися. Вже їх немає. Та все одно тут такі бандитські місця", – відповів він. А вони ж то не бандитські – вони ж то героїчні! І ми, українці, повинні були вважати тих людей героями. Але радянська дійсність нав’язала нам думку, що українські герої – це бандити. Вона нав’язала українцям негативне ставлення до своїх героїв.

В таку "паралельну реальність" я не хочу вертатися. Я не хочу жити в достатку і їздити на моря за рахунок тих, хто сидить у таборах і безкоштовно виконує масу роботи. Адже за радянських часів товари продавалися за низькими цінами в тому числі й за рахунок тієї армії безкоштовної сили, яка сиділа в тюрмах. А половина з них була політичними в’язнями. Мені не треба такої дармовщини. Хтось ностальгує за ковбасою за два-двадцять, але мені вона не треба такою ціною – ціною засуджених людей, які життя провели у тюрмах і таборах!

pitt_47: Як ставитеся до відомого висловлювання – "скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина"? Я – за українську державну, а також паралельне вільне використання англійської, російської, німецької тощо, тощо...

Лариса Ніцой: Тільки давайте подамо цей вислів повністю, бо він, як завжди, обрубаний радянською дійсністю: "Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина. То хоч раз вивчи рідну мову". Тобто свою мову треба знати і вивчати інші, бо тоді тобі буде легше порозумітися з людьми навколо.

Simona: Як оцінюєте цьогорічного представника України на Євробаченні? Чи зрозуміє це Європа, чи оцінить виконання українською, адже букмекери вже дають Україні ледь не останнє місце?

Лариса Ніцой: Я добре ставлюся до гурту Go-A. Я – за українську музику і її осучаснення. Але щодо результатів цього колективу на Євробаченні у мене чомусь песимістичні очікування.

Чому? Тому що просто не зачіпає. Начебто все гарно і стильно, виглядає непогано. Але чомусь не чіпає, а пісня повинна торкнутися душі. В даному ж випадку все виконано гарним голосом, цікава обробка, але все на одній ноті.

Мене більше зачепила Krutь зі своєю білою бандурою. Мені дуже сподобався задум: на самій сцені було зображення бандури, а співачка стояла в центрі і була наче душею бандури. До того ж, пісня Krutь була мелодійнішою, легко запам’ятовувалася (а європейці люблять, щоб пісню можна було наспівати). Приспів пісні Krutь запам’ятовувався і чіплявся наче насіння. Також мені сподобалася й анімація на задньому плані в номері Krutь.

Не хочу критикувати гурт, який зрештою поїде представляти Україну на Євробаченні, але боюся, що вони не посядуть у рейтинговій таблиці високих місць.

Та я можу пояснити, чому люди обрали саме Go-A. Як на мене, спрацювало масове підсвідоме і люди обрали своє, українське. А пісенька Krutь, хоч і заспівана українською мовою, хоч і лунає бандура, насправді є дуже європейською. Це – сучасний український європейський образ. У Go-A більше проглядалася автентика. І це був підсвідомий порив українців до свого, українського. Оскільки йде наступ на все українське, оскільки воно розмивається, проявилося наше підсвідоме. Всі потягнулися до автентики, бо українського немає навколо нас. Якби цього було достатньо, обрали б іншого виконавця й іншу пісню.

Можу сказати відверто, я голосувала за Krutь і дуже хотіла, щоб поїхала саме вона. Це і для нас символічно, і красива гармонійна картинка була: біла сукня, біла бандура, сучасна пісня. Пісня то європейська, але глибина зберіглася українська.

Які з країн можуть проголосувати за нашу автентику, за Go-A, навіть не знаю. Добре пам’ятаю, що ми завжди давали росіянам перші місця, а вони нам – ніколи. А з початком війни росіяни за Україну взагалі не голосували, а ми продовжували віддавати їм голоси, найкращі бали. Мене це завжди обурювало тоді, думала, скільки ж ми ще лишатимемося "колєнопрєклоньоннимі"! А потім і українці припинили давати Росії бали. Побачимо, як буде цього разу…

Олександр: Як Ви гадаєте, чи скористались українські виконавці та інші діячі культури можливістю розвиватись без впливу "русского міра" за останні роки? Чи з’явились у Вас нові улюбленці серед акторів, співаків, письменників?

Андрій Ніцой: Так, деякі українці виконавці скористалися можливістю розвиватися без впливу "русского міра". Наприклад, мені подобається Сергій Бабкін, який почав писати українські пісні, Pianoboy, який почав співати українською. Хлопці – молодці. Сподіваюся, так вони працюватимуть і надалі.

На превеликий жаль, дуже мало пісень тієї ж Насті Каменських, Потапа, "Время и Стекло".

Monatik – це взагалі загадка: не знаю, що стукнуло в голову цьому хлопцю з Луцька, де все українською мовою, співати російською. Він створює дуже гарний унікальний культурний продукт, але збагачує ним російську культуру, а не українську.

Я за те, щоб наші творці творили українською мовою і несли у світ українську мову. І це можливо. Подивіться на пісню "Плакала" гурту Kazka, яку співають і в Єгипті на пляжах, і всюди у світі! І нічого, що українською мовою. Тому все потрібно вперто і переконливо робити українською мовою.

Лідія: Пані Ларисо, я, як людина, що народилася на Харківщині, яка непогано володіє і українською, і російською, і для якої це питання не є принциповим (так, Ви, напевно, тут зазначите, що я з тих, кому "какая разніца"). Проте не зовсім так. Хочу сказати єдине: такою непримиримою позицію і примусом до української мови ви досягаєте протилежного ефекту, принаймні в рідному мені регіоні. Як гадаєте, можливо, варто обрати інакшу тональність у спілкуванні з людьми зі східної України, з такими ж, як і ви, громадянами України? Можливо, варто нарешті обрати якусь цивілізовану поведінку й інакше спонукати до вивчення української мови? Перепрошую, що мої слова для вас виглядатимуть, скоріше за все, нав'язуванням власної думки.

Лариса Ніцой: Лідіє, скажіть, будь ласка, коли і де я вас до чогось примусила? Скоріше за все, я вас не знаю, а ви не знаєте мене. У чому саме ви бачите примус, не знаю.

Я просто хочу для себе хочу українського простору. Адже французи у Франції мають свій простір: вони вмикають телевізор, там лунає французька мова, включать радіо – там французька мова, люди, йдучи по вулиці, розмовляють між собою французькою мовою, у школі – теж французька. Тобто у французів є свій простір.

Я хочу такого ж – але українського – простору для себе, не для всіх. Я нікому нічого не нав’язую. Якщо ви, Лідіє, не хочете такого, ви маєте право на інший простір. Я ж хочу для себе у своїй країні такий куточок, де б я могла мати свій простір, як французи у Франції, німці в Німеччині, чехи в Чехії, поляки в Польщі, де б я могла включити телевізор чи радіо, а там би не було російської мови, а звучала виключно українська, де б я прийшла в школу, а діти бігали б і розмовляли українською, де б я прийшла в магазин, а мені не втюхували товар російською мовою! Хочу мати такий куточок на території України.

Чи можете ви сказати, де таке місце є в Україні? Я відповім за вас: такого місця в нашій країні немає. Немає такого й сантиметра квадратного, де б був суто український простір!

Тож іще не відомо, хто кому що нав’язує...

Мені кажуть: "Як ви маєте право так агресивно розмовляти?!". Але я – у своїй хаті, де має бути мій порядок, моя мова, і мені повинно бути комфортно. А комфортно мені буде тільки в українському світі. Якщо комусь комфортно в іншому світі, то нехай будують, але не тут. Але ні, вони тут собі збудували свій світ… Добре. Тільки посуньтеся, бо тепер я будую свій!

Tarass: Багато в кого тут на чатах запитував про це, не могли б і ви поділитися своїми враженнями: чи перемогли українці "совок" у своїх головах? Якщо ні, то в яких саме моментах ще яскраво проявляється радянське мислення наших людей?

Лариса Ніцой: Ні, українці ще й досі не перемогли "совок". І досі зберігається ностальгія старшого покоління за благами, які були в радянську добу, зокрема, за дешевими ковбасами.

Та коли у таких людей запитуєш, чи розуміють вони, чому все те було дешевим, чи розуміють вони, що в Союзі були раби, які сиділи в зоні і безкоштовно пахали на країну, вони не хочуть цього чути і розуміти. Вони не хочуть заглиблюватися в це. Для чого їм така психологічна травма – розуміти, що вони будували своє щастя на нещасті інших?

Проте "совок" проявляється не тільки в цьому. Він, зокрема, проявляється і в позиції "мнє должни". Але слід починати з того, що ти комусь щось повинен, що ти чимось зобов’язаний цій країні... Чому твоя хата має бути теплою, якщо ти її такою не збудував? Потрібна тобі тепла хата, то зроби її такою! Чого нарікати: "От мій дах не повинен протікати!". Ну, поговори до нього, може, він перестане протікати…

Наші громадяни часто дуже абстрактно говорять, що "Україна повинна зробити те й те". Та ніхто вам нічого не повинен! Беріть до рук віник, лопату і йдіть працювати! Йдіть робити те, що має бути, і тоді воно буде.

Ця суто "совкова" позиція, що хтось тобі щось повинен, звичка, що все падало з неба, досі зберігається у наших громадян. Але поки самі ми не зробимо, нічого не буде.

Inga: Лариса, чем, на Ваш взгляд, опасны спекуляции политиков на вопросах языка, церкви, истории?

Лариса Ніцой: Спекуляції на будь-яких питаннях – це погано, тому що вони роз’єднують людей та налаштовують одних проти інших. Але треба не боятися правди і слід знати, як принижували українців, як на нашій землі утверджували російські порядки. Це треба знати не для того, щоб ворогувати – утверджували це не ті люди, що живуть зараз, а ті, хто жив раніше. Проте треба сісти разом і подумати, що робити далі, як повернути український світ назад в Україну.

І тут уже починається ворожнеча не між політиками, а між людьми, які не хочуть задумуватися. А політики тільки підливають масла у вогонь. Тому, звісно, будь-які спекуляції є шкідливою річчю для народу.

Зараз український світ розмивається із шаленою швидкістю, причому не тільки "русскім міром", але й запозиченням іноземної мови, культури, світоглядних позицій. Нам потрібно зберігати свою автентику. Не йдеться тільки про шаровари і віночки, а й про сучасне мистецтво. А воно відрізняється від інших, як і в кожної країни. І це потрібно зберігати, а не розмивати.

До речі, Ангела Меркель уже якось визнала, що політика мультикультуралізму зазнала краху, і зараз кожна країна в Європі намагається повернутися до своїх націоналістичних поглядів, світоглядів, мови, культури тощо. Кожен бореться за своє і утверджує своє.

За таких умов потрібно виробити правило: ти не лізеш на мою територію, а я – не лізу на твою. На жаль, українці досі не вміють відстоювати цю межу, і тому її постійно переступають.

У Європі такого немає. Наприклад, кордон між Німеччиною і Чехією: крок у бік Німеччини – лунає німецька мова, німецькі радіостанції, німецька музика, крок у бік Чехії – чеська мова всюди. У них немає 20-тикілометрових буферних зон, де лунає мова сусідньої країни. Це у нас буфер розтягнувся на всю країну!

У Європі мовний маркер і мовний кордон – головний кордон у розмежуванні країн, народів і націй. А ми і досі у себе виховуємо космополітів.

neon_sun: Ваша суб’єктивна думка: чому росіяни ніяк не поховають Леніна, нащо їм це поклоніння мертвому тілу? Чому досі несуть квіти до пам’ятників Сталіну? І ще, як гадаєте, що буде з Путіним після смерті – будуть боготворити, як Сталіна, покладуть у мавзолеї поруч з іншим вождем або на нього чекає забуття?

Лариса Ніцой: Для мене російський народ – це загадка. Не хочу навіть занурюватися в мотивацію їхньої збоченої поведінки.

Arkadij: Чи справді існує специфічний "донбаський менталітет", відмінний він менталітету українців, що проживають в інших областях? Чи є ці відмінності непереборними, по-вашому?

Лариса Ніцой: Українці кожного регіону мають свої особливості, зокрема, й менталітету. Тому, звісно, певна специфіка донбаського регіону існує. А якщо ще врахувати, що на Донбасі проживає дуже багато генетичних росіян, то, звісно, особливості, що роблять мешканців Донбасу дещо відмінними від решти українців, є.

Як на мене, тамтешні люди більш агресивні і бикуваті. Інші українці – більш лагідні. У мешканців Донбасу завжди відчувається притаманна їм напористість.

Це говорять гени тих людей, яких переселили з Росії на українські землі.

Чи є ці відмінності непереборними… А навіщо нам із ними боротися? Треба навчитися співіснувати. Ми тим і прекрасні, що особливі, відрізняємося один від одного. Десь їдять бануш, а десь – вареники. Десь танцюють одні танці, десь – інші… Усе це і є нашим багатством. Тому нічого не потрібно переборювати. Слід учитися дружити, цінувати один одного, поважати і разом любити свою країну.

Ірина Н.: Ларисо Миколаївно, як оцінюєте сучасну дитячу літературу? Кого вона виховує? Чого їй не вистачає?

Лариса Ніцой: Сучасна дитяча література дуже високого рівня. Це – конкурентоздатна європейська література.

Мандруючи країнами, я завжди знаходжу можливість, аби зайти до місцевих книгарень. Мені цікаво подивитися, якими дитячі книжки в цій країні є на дотик, яке оформлення, яка подача. Так от можу сказати: наші книжки нічим не гірші, а подекуди й кращі, ніж ті дитячі книжки, які лежать у європейських крамницях.

Цьому є й експертне підтвердження. Протягом останніх років українські видавництва почали їздити на міжнародні виставки у Франкфурт і Болонью. З виставки дитячої літератури у Болоньї українські видавництва повертаються з преміями і відзнаками. Тобто й експерти визнають, що українська література, особливо дитяча – це висококласна європейська література. Я цим пишаюся.

Timka: Якби ви мали змогу сказати щось Путіну, дивлячись в очі, що би ви сказали?

Лариса Ніцой: Щоб ти здохнув!

Тетяна: Ларисо, як думаєте, наскільки за час цієї війни зміняться діти, що зростають на окупованих Росією територіях і взагалі не чують української мови, не бачать української книги? Чи можливо буде надолужити це, скажіть, будь ласка, як педагог?

Лариса Ніцой: Нехай мова… Набагато страшніше, що дітям там нав’язують ненависть до України і українців, а також втовкмачують у голови "совок". У дітей, що виростають тут, і у дітей, що виростають на окупованих територіях, різні цінності і різний світогляд. Надолужити це, на жаль, буде дуже складно, але можливо. На це підуть роки і роки роботи.

Чому я говорю про роки роботи? Тому що, якщо наша влада і далі буде так розмивати все українське, то, боюся, ми ніколи не зможемо виправити те, що вкладуть у голови донбаським дітям, і надолужити все це українськими цінностями і змістами.

Анатолій Шушук: Ви дуже часто скаржитеся на засилля всього російськомовного навколо, що на україномовних дивляться, як на людей другого сорту, що у україномовних дітей розвивається комплекс меншовартості. Натомість, я живу у невеликому місті Хмельницької області і не відчуваю нічого цього. Це навіть не західна Україна, але все навколо тотально україномовне: школи, університети, лікарні, магазини, кінотеатри, організації. Моя дитина чує інколи російську мову, і то переважно з інтернету, та перепитує, що те чи інше слово означає. Здається, ніби ми з вами живемо в різних Українах…

Лариса Ніцой: Соціологічні дослідження показують, що українці не мандрують не те що світом чи Європою, але й нашою країною. Значний відсоток не виїжджав навіть за межі своєї області. Очевидно, пан Анатолій належить до цього відсотку людей, які постійно сидять у своєму містечку і не бувають ніде більше в Україні.

Пане Анатолію, на превеликий жаль, якщо ваша дитинка захоче поїхати кудись навчатися і стане студентом в іншому місті, ви миттєво відчуєте те, про що бідкаюся я. Очевидно, ми справді з вами живемо в різних Українах. Бачте, яка наша країна багатогранна.

Але я тішуся, що збереглися такі латочки, такі містечка, де звучить українська мова. Та думаю, що ви трішечки лукавите, коли говорите, що все навколо вас – україномовне. Або ви просто не помічаєте, що на загальноукраїнських каналах у нас лунає російська, і по радіо теж звучить російська.

Можливо, навколо вас немає переселенців, або у вас настільки маленьке містечко, що туди ще ніхто не приїхав з окупованих територій. А всі переселенці розмовляють російською і не збираються переходити на українську. Більше того, багато хто з них, приїхавши сюди, на українську територію, намагається утверджувати "русскій мір".

Будемо сподіватися, що вам справді так пощастило. Нехай щастить так і надалі.

Фрументий: Лариса, зачем обижать людей говорящих на великом и могучем русском языке? Это, на мой взгляд, разрушает страну.

Лариса Ніцой: Пане Фрументію, повторюю і для вас: я будую свій український світ, а російськомовні мені не дають цього робити. Я їх при цьому не чіпаю. Добре їм, гарнесенько і затишнесенько сидіти зі своїми російськими фільмами і Пушкіним в обнімку? Нехай сидять. Але нехай не нав’язують це мені. А мені нав’язують і не дають можливості, наприклад, вчити мою дитину в україномовній школі. З ним у школі всі говорять російською мовою, в тому числі й викладачі. А з якого дива?

Тому ми будуємо в Україні український світ і збудуємо його. Ми нікого не ображаємо. Нехай не лізуть до нас, і ми нікого не чіпатимемо у відповідь.

Andr: Считаете ли вы оправданным публично обвинять людей за то, что они изъясняются на том языке, которым им удобнее и привычнее?

Лариса Ніцой: Спілкуватися в побуті, з друзями і знайомими люди можуть так, як хочуть. Це їхня справа.

А в публічному просторі та на роботі, наприклад, якщо людина когось обслуговує в банку чи в магазині, а клієнт україномовний, вона має без зайвого слова перейти на державну мову. Крапка.

Sergii: Я з Луганщини, зараз проживаю у вільній Україні, в побуті спілкуюся російською мовою, але "русскій мір" – це не моя ідеологія. Пані Ларисо, своєю непримиримою позицію і примусом до української мови ви досягаєте протилежного ефекту. Тотальну "колективізацію" ми вже проходили. Щоб Україна була єдиною, незалежною і квітучою, потрібно дуже обережно підходити до деяких питань: адміністративного устрою держави, мови, віри, культури, історії. Мені на думку спадає такий вислів: "Конвент провозгласил аксиому: "Свобода одного гражданина кончается там, где начинается свобода другого"; в одной этой фразе заключены все условия совместного существования людей". Виктор Гюго "Девяносто третий год"

Лариса Ніцой: Ви знову ж говорите про "примус". Але скажіть – хто і до чого вас примусив? В чому я вас примусила до чогось?

А про тотальну колективізацію розкажіть французам (у Франції існують штрафи за англійські слова у публічному просторі, якщо є відповідник у французькій мові), німцям (у Німеччині у школах на перервах ходять вчителі і дітям-туркам, які розмовляють між собою турецькою мовою, наприклад, "Пішли в буфет, купимо булочку", кажуть: "Німецькою, будь ласка!"), чехам (у Чехії все чеською мовою) або полякам (у Польщі все польською мовою). А тоді вже ми з вами поговоримо про "українську колективізацію".

Альберт Акопян: Вас не смущает то, что большинство материалов данного ресурса – на русском языке? Как ваш чат на Главреде согласуется с вашими убеждениями?

Лариса Ніцой: Я не помітила російськомовної версії сайту, а бачила тільки україномовну. Коли мене запросити на чат, я погуглила, аби дізнатися, що це. На мій запит з’явилися розмови з Оксаною Скиталінською українською мовою та іншими людьми, з якими розмова також велася українською. Тому я навіть не запідозрила, що Главред є російською. Ну, нічого, будемо Главред перевиховувати!

Odessit: Як Ви особисто ставитесь до свята 8 Березня? Чи потрібно воно взагалі?

Лариса Ніцой: Замість 8-го березня у звичному розумінні я би вигадала українське свято. Адже, якщо жінки хочуть отримувати квіти і подаруночки у певний день, а чоловіки хочуть їх вітати і дарувати все це, і якщо вже склалася така традиція, то нехай уже буде "Свято дарування квітів дівчатам" (звісно, це – умовний варіант назви).

Ми повинні наповнити це свято іншими сенсами, але сутність – свято весни і квітів – нехай би лишалася.

Та допоки все лишається, як є, у нас зберігається совєцьке "восьмоє марта", яке було створене ще Кларою Цеткін. Хоча всі вже забули про Цеткін, проте за цим днем усе ще тягнеться совєцький шлейф. А, відтак, це свято залишається з душком.

Анатолій: Пані Ларисо, як Ви ставитесь до того, що кілька наших українських поколінь після створення свят 6 грудня і 14 жовтня продовжують святкувати "День защитника отечества" 23 лютого, мотивуючи це тим, що а) виросли в СРСР, б) служили в совєтськой армії. Наскільки це адекватно для України в сьогоднішній політичній та геополітичній ситуації?

Лариса Ніцой: Це повний "совок" головного мозку. Святкуючи День защитника отечества", вони відзначають день тієї армії, яка убивала нас. Червона Армія, прийшовши в Україну, знищувала українців і насаджувала тут радянський режим. А наші люди досі святкують день цієї армії… Це повна шизофренія!

Ніна_Ніна: Пані Ларисо, розкажіть, де найліпше у вас відновлюються сили, де приходить натхнення для писання та нові ідеї для вашої діяльності: це ліс, улюблене крісло з котом, затишна кав’ярня – де таке особливе місце для вас?:) До речі, а художні твори для дорослих з'являться з-під вашого пера?:)

Лариса Ніцой: Я дуже люблю відкритий простір. Можу сидіти і в приміщенні, але я не люблю, коли немає вікон. Дуже люблю дивитися вдалечінь, на природу. Мені подобаються великі вікна, в підлогу. Біля такого вікна я можу завмерти і "зависнути" надовго. Там до мене приходять цікаві думки, і саме так я пишу багато своїх дитячих книжок.

Щодо творів для дорослих… У нас із чоловіком є такі. Мій чоловік – науковець, історик. Він завжди історію дуже цікаво розповідав, знає масу цікавих фактів з історії, про які ми здебільшого не чули, і я постійно запитувала: "Коли ти вже сядеш і напишеш книгу?".

Наприклад, чи ви знали, що наш відомий кошовий Іван Сірко і Д’Артаньян із були друзями? Чи знали ви про те, що вони все життя листувалися? Чи знали про те, що фортецю Дюнкерк не могли взяти два роки, вона була в осаді, поки не приїхав Іван Сірко й не взяв її за три дні? Коли Д’Артаньян виховував мушкетерів, він виховував їх на доктрині Війська Запорізького.

Зрозуміло, що це я можу собі дозволити – нічого не робити, а сидіти й книжечки писати. А чоловікові потрібно гроші заробляти, щоб родину прогодувати. Згодом і мої книжки почали продаватися і також годувати родину. А чоловік був змушений завжди бігати на роботу. Та тут він захворів – спочатку потрапив до лікарні, а потім мав довгий реабілітаційний період. Він подовгу сидів біля каміну у кріслі, дивився, як палає в каміні вогонь… Я принесла йому ноутбук, поклала на коліна зі словами: "Нема чого сидіти – пиши!".

Так ми з ним написали вже два сценарії "Король Данило. Русь проти орди" і "Сагайдачний. Штурм Москви", виграли з ними "Коронацію слова". Це дорослі сценарії. З них можна зробити або мультсеріал (не казковий, а історичний), або зняти серіал у стилі "Гри престолів", бо там викладений величезний масив цікавої інформації: нової, альтернативної, наш справжній розвиток історії, свіжий погляд. Я пишаюся, що ми долучилися до цієї роботи: чоловік вів наукову частину, а я все це оромантизовувала, вводила якісь любовні сюжетні лінії.

Тепер ці сценарії треба переробити в романи і видати книжки, щоб всі почитали.

Семен: Як сьогодні живеться письменникам в Україні, а тим більше тим, що пишуть виключно для дітей? Чи можна прогодуватися тільки письменницькою працею без додаткового заробітку?

Лариса Ніцой: Я можу, але це дуже складно. Не всім українським письменникам це вдається. Оскільки я, крім того, що пишу, є ще й педагогом, мене запрошують у школи, де я можу спілкуватися з дітьми і розповідати про свої книжки.

Не у всіх письменників є талант спілкуватися з дітьми. Тексти у них пречудові, книжки – бомбезні, а от прийти і розповісти про цю книжку дітям може не кожен (виходить нецікаво). Мені вдається не тільки писати, але і розповісти про книжку цікаво, і з дітьми поспілкуватися. Тож за рахунок того, що мене часто запрошують у школи, я виживаю.

Майже всі письменники працюють десь ще, крім того, що пишуть.

До того ж, інколи письменники здійснюють якісь проекти. Наприклад, Український культурний фонд може підтримати письменника, і він вирушить у турне зі своїми книжками. Наприклад, Макс Кідрук робить цікаві турне, а брати Капранови влаштовують перформанси. Виходить, що це не суто літературна діяльність, а ще й додаткова активність.

Uhoh: Віктор Уколов сказав, що, коронавірус сильніше буде вражати російськомовних, і що єдиний шанс врятуватися – говорити українською мовою. Ви згодні?

Лариса Ніцой: Я вірю в чудеса і намагаюся їх помічати. Наприклад, ми всі були свідками чуда, коли на Майдані палилися шини, і протягом усього часу дим валив тільки в бік "Беркуту", Верховної Ради, Адміністрації президента. Жодного разу дим не пішов на Майдан. Це – яскраво виявлене чудо, ми були під Божим захистом. Ми ні на кого не збиралися нападати, нікому не збиралися робити шкоди – ми просто відстоювали свої права. Там були мирні люди. Це вже пізніше почалися військові сутички, "коктейлі Молотова" і стрілянина.

Дуже хочу сподіватися, що і з коронавірусом відбудеться чудо. В Україні найгірша медицина в Європі, тому для нас розповсюдження цього вірусу є дуже страшним. Сподіваюся, що Боженька нас знову вбереже.

Взагалі, наш народ і наша країна під особливою Божою опікою. Якби на нашому місці була інша нація, її б уже давно не існувало. Як нас століттями не намагалися розчинити, як не намагалися знищити нашу культуру і традиції, а ми є.

Подивіться, у нас немає могил наших героїв… Навіть скелети повивозили в Росію! Покажіть мені, де наші гетьмани! Все, навіть кістки, вивезли. А ми є. Причому не просто є, а комусь щось трошки диктуємо, і Росії вказуємо на її місце. Який народ ще так переслідували, а він вижив і утверджує свою країну?

Тому я вважаю, що ми під Божою опікою, і з коронавірусом він нас пожаліє.

Хіти тижня. Українським водіям готують "сюрприз" з техоглядом: Що треба знати

субота, 6 червень 2020, 1:00

На розгляд Верховної Ради винесуть новий законопроект про повернення раніше скасованого в Україні обов'язкового техогляду для всіх легкових автомобілів. Про це заявив міністр Владислав Криклій, передають Патріоти України. За підсумками зустрічі з посло...

Хіти тижня. "Скважины есть, а воды в них нет. Водохранилищу в Алуштинском регионе пришел зверек… пушной… очень пушной", - Кримський бандерівець (фото)

субота, 6 червень 2020, 0:35

"По стопам Гитлера: российские оккупанты провели четыре обыска у "Свидетелей Иеговы" в Керчи, в результате чего задержали, по меньшей мере, одного верующего, в отношении которого возбуждено уголовное дело по "экстремистской" статье", - пише у своєму бл...