Київ - "мовно нестійкий білінгв", він завжди переходить "на мову сильнішого", - Оксана Забужко

У звичайні докарантинні часи вона постійно в роз'їздах: Бразилія, Німеччина, Швейцарія, США, Великобританія − і це лише невеликий перелік країн. Навіть у часи карантину, а це в умовах закритих кордонів, у Забужко графік розписаний на місяці вперед. Однак письменниця знайшла час дати інтерв'ю українському ЗМІ. Патріоти України пропонують вашій увазі текстовий запис цієї бесіди.

− І ніхто не озирався?

– Ні, ніхто. Київ – "мовно нестійкий білінгв", він завжди переходить "на мову сильнішого". Якщо ви, стоячи в черзі, звертаєтесь до продавця українською спокійно і впевнено, то не тільки продавець, а й черга за вами абсолютно непомітно для себе переходить на українську. Наступний за вами так само звертається до продавця українською, той йому так само, як вам, відповідає, ви пішли, а черга лишилась говорити по-українськи.

− Українській незалежності вже 30 років, у нас анексовано Крим і війна з Росією, але попри це, скандали на фоні української мови не вщухають досі. Чому?

− Що значить – чому?! Тому що Росія боролась, бореться й буде боротись за збереження свого впливу через свою мову на нашій території. І це треба розуміти й не вдавати, ніби цього не існує. Ці скандали Росія системно й регулярно підігріває не тільки зсередини нашої країни, а й через Захід – це вже кажу вам як інсайдер: як письменник, перекладений у 20 країнах, а це означає постійну присутність на західних книжкових ринках і в західному інформаційному просторі. Ось так як з вами, поговоривши за півтора десятка років своєї міжнародної кар’єри з сотнями європейських журналістів, видавців, інтелектуалів, політиків, – знаєте, яку цікаву картину бачиш?.. Який Росія на Заході роками образ України ліпила, задовго до війни й анексії Криму?... Готувала світову громадську думку… Недарма в мене у 2014-му році провідний німецький русист Карл Шлегель просив вибачення.

− За свою позицію?

− За те, що, за його словами, ціле життя сприймав Київ як "третє місто Російської імперії". А України не бачив взагалі. Це дуже типова позиція, особливо для німецьких еліт: вони всі чуються винуватими за Другу світову війну "перед Росією", а нас сприймають, з російської подачі, як таких собі "російських баварців", із якимось там своїм діалектом. І цю технологію дуже добре експлуатує Путін, мовляв, Росія "победила фашизм", і тепер вона ніби виходить головний у Європі "санитар леса": кого призначить фашистом − той і буде. На німців це діє особливо ефективно.

15 років, ще від Єльцина почавши, на бали в російському посольстві ходив увесь Берлін! Як у нас до Чорномирдіна, прости Господи. В чергу стояли… Як ви розумієте, їх там не тільки ікрою частували, а й вербували. Росія в цьому завжди була сильною. У них може бути 30% житла не газифікованого, бо людей їм не жалко, але купувати собі агентуру різними способами: кого – чорною ікоркою, кого – улесливим словом, кого – баблом, а кого – шантажем, на це вони грошей не жаліли ніколи.

І от Шлеґель восени 14-го року підійшов до мене на одному із міжнародних самітів і чесно сказав: "Вибачте мені". Ми до того не були знайомі, він каявся переді мною як українкою, – що все життя не помічав Україну. Для нього це справді був шок, пробудження після Криму: що, виявляється, фашизм-то от він де був весь цей час!

− Дивно, інтелектуальна й освічена людина – і не знати таких речей?

− А звідки їм знати? Даруйте, у нас тут в Україні люди не знають своєї історії, а ви хочете, щоб її знали іноземці? Нічого дивного тут немає: дорого оплачена кваліфікована пропаганда проти нас тривала не одне десятиліття.

Захід часто закидав нам: "А чи не кривдите ви російськомовних, чи все у вас гаразд із дотриманням їхніх прав, ви ж дивіться!". Коли мене на публічних виступах подібне запитували, щоразу треба було у відповідь читати мало не лекцію, пояснюючи, що насправді у нас все ще проблема з правами україномовних – на такому-то році незалежності! І в людей лізли очі на лоба, як у смаженої риби, бо їм цього ніхто ніколи не говорив. У Європі ж думали, що це як у них меншини, як у тій же Німеччині лужичани, яких мало не повністю асимілювали, а потім кинулись виділяти державні кошти на підтримку лужицькомовних дитсадочків, щоб ця слов’янська меншість не зникла з лиця землі.

Тобто на місці України творилась в очах Заходу така собі фантомна реальність. Захід у ній значною мірою й досі перебуває, дехто в щирій вірі, а дехто і не безкоштовно... І нам з цим ще треба буде працювати, ніхто за нас цієї роботи не зробить. Включно до того, що короткі методички про Україну випускати, знаєте – як FAQ, щоби іноземцям пояснювати, як кожна країна про себе робить – що таке Україна, звідки вона взялась, яка в неї історія, звідки в неї Крим, в яких вона стосунках до Росії, до Литви, до Туреччини, до Польщі. Такий собі лікнеп основними європейськими мовами. Щоб ніякий Путін, ніякий Бужанський і ті, хто за ним стоїть, не сміли й пельку роззявити.

− Не лише Бужанський, але той самий Разумков і, власне, президент Зеленський натякають, що закон про мову недосконалий.

− Світ взагалі недосконалий, тож аргумент так собі. Але я не дивуюсь. Це курс на апропріацію путінського дискурсу, оця злодійкувата спроба нишком оголосити росіян в Україні "корінним народом". Не треба слухати, що кажуть "слуги народу", треба слухати, що каже Путін. А каже він, давно і прямо, що ніякої України немає, і його мета в цій війні чітка й неприхована: ми маємо або стати росіянами, або померти. Нинішня так звана українська влада працює таким ніби драглистим, "болотяним" прошарком, який має задовольнити Росію. Але українське населення вже раз показало, у 2014-му році ще, що, хай яке воно там може бути дезорієнтоване телевізором, а в Росію таки не хоче. Аж настільки, що бере зброю і йде захищати від неї свою землю, на превеликий подив "тої сторони".

Відповідно, "тій стороні" тепер потрібно мати в Україні владу, яка буде всіляко проштовхувати оцю розмиту, невизначену, "болотну" ідентичність, як у Білорусі 26 років робилося, – ідентичність, за якої ми хай, може, не зовсім і росіяни, але не зовсім і не росіяни, і взагалі, давайте "объединять страну". От вона така буцім у нас, бідолашна, вся роз’єднана-роз’єднана, що тільки російська мова може її "объединить". А потім, наступним кроком, ця ж мова "объединит" нас із Росією – і от тоді все нарешті буде гаразд, ми перестанемо воювати і замиримося. Зіллємось і заживемо, як у Магнітогорську.

− А що таке російськомовне населення? Ми ж всі знаємо російську, наприклад.

− І на цій підставі Росія нас усіх кваліфікує як "носіїв російської" і всім нам обіцяє своє громадянство, навіть без нашої згоди. Ви розумієте, що це значить? Що це, фактично, оголошення нас усіх російськими підданими?

Ось такі, чіткі і ясні завдання Росії в цій війні. І нинішня українська влада їм не те що не опирається (попередня таки трохи опиралася!), а старається так лягти, щоб у Росії все вийшло непомітно і гладко. А воно так не виходить, бо все-таки ми, перепрошую, не Магнітогорська область.

Проблема цієї влади в тому, що вони інформаційно росіяни. Весь цей наш шоу-бізнес є філіалом московського, це частина "гібридної війни", яка почалася задовго до 2014-го, ще на рубежі 1990-х і 2000-х – окупація Росією українського ефіру. Вони десятиліттями знімали фільми так, щоб можна було їх показувати як "свої" і там, і тут – щоб формувалось поняття "адіннарод" і "какая разніца". Перший серіал, у якому українці побачили справді сучасну Україну, – це "Спіймати Кайдаша" Наталки Ворожбит.