Мені осколками відрізало ноги, але я продовжував командувати групою, - майор НГУ Левкун (фото)

Микола Левкун. Фото: Цензор.нет.

На змаганнях в Америці він отримав нагороду "Новачок року" і посів перше місце. Хтось зі знайомих сказав, що без ніг йому живеться краще, ніж з ногами. Важко сказати, чи це так, але Микола Левкун вважає, що він - щаслива людина, бо ніколи не сидить на місці. Патріоти України пропонують вам прочитати статтю про ветерана, яку написала журналістка та фотограф Віка Ясинська.

Я народився на Західній Україні - і раптом що? приєднуватися до Росії? Ця країна мені ніхто.

Після школи у мене не було бажання вчитися, а треба було або в армію йти, або кудись поступати. Обрав срочку. Служив у Львові. В січні 2004 я потрапив у автороту, потім мене розподілили у Тернопіль. Далі стрілецька рота в Івано-Франківську - забезпечував конвоювання засуджених. А коли до закінчення контракту залишалося недовго, я зрозумів, що треба щось міняти, бо я просто спивався. Це була маленька військова частина - ніякого кар’єрного зростання. І я поставив себе перед вибором: або я поступаю у Харківську академію тепер вже Нацгвардії, або взагалі кінчаю з армією і знаходжу якусь справу в громадянському житті. Вирішив поступати. Успішно пройшов усі комісії, склав іспити - і поступив на командно-штабний факультет управління. Від навчання кайфував. Через півроку я став старшиною курсу. А потім залишився в академії курсовим офіцером. Мені подобався Харків, там ми познайомились з моєю теперішньою дружиною. В 2010 році у нас народився син, а потім і доня.

З огляду на те, що я служив у внутрішніх військах, усі мої підрозділи були на Майдані, але з іншого боку. Але серед них були і такі, що підтримували народ. Те саме було під час перших заворушень на сході – чимало з моїх однокурсників залишились на боці бойовиків. Правда, коли все почалося, я не одразу зрозумів, що робиться в Україні. А коли розібрався, ставати якоюсь типу "Харківською народною республікою" зовсім не хотілося. Я народився на Західній Україні, на Івано-Франківщині, прожив там до 23 років, і раптом що? приєднуватися до Росії? Ця країна мені ніхто. Так, у них була сильна армія, а наша спочатку здавалася безсилою, але ситуація швидко змінилася.

Мені не хотілося залишитись осторонь подій - і в середині квітня 14-го року на черговій читці розпоряджень я дізнався, що набирають бажаючих на розрахунки СПГ-9. Я дуже добре знав, як використовувати цей гранатомет – тому поїхав на війноньку. Це був зведений загін антитерористичного центру відряджених в зону АТО. Потрапив під Слов’янськ, на блокпост З-А– на той момент там була сама жопа. Щойно ми туди приїхали – одразу почався артобстріл. Залізли під БТР, визираємо з-під нього - перед нами стоїть чувак у коротких штанах, кітель розстібнутий, без броні, і каже: "Котики, добро пожаловать на З-А".

Обстріли були щодня, але коли з міста вийшла колона Гіркіна, війна на цій ділянці закінчилась. Проте досить сильна вона була на Красному Лимані. Це недалеко від нас – і ми бачили і чули, що там відбувається. На посту 3-А я пробув 15 днів, повернувся звідти старшим лейтенантом.

А потім від товариша я дізнався, що в Харкові проходить допідготовку якийсь донецькій підрозділ - окремий загін спецпризначення. В ньому було лише 9 чоловік - усі інші залишились на тому боці. Я поїхав туди, поговорив з командиром загону - і перейшов до них. Зараз вони називаються "Омега-Харків".

Перша наша ротація – листопад 14 року. Слов’янськ. Ми займались розвідкою - за наказом виїжджали на нулі . Об’ їздили купу точок вздовж всієї лінії фронту. Всього в зоні АТО я провів 24 місяці. Спочатку я був офіцером розвідником, потім став заступником командира в розвідувально-пошуковій групі, а далі командиром снайперів.

Дебальцеве. Раніше я таке бачив у фільмах про Чечню і Афганістан, а тут ось воно - не на екрані.

13 лютого 2015 року ми були в Харкові. В кінці робочого дня командир сказав, що усі по домівках, але на телефонах. І коли я вже на трамваї проїхав чималу відстань - він подзвонив і терміново викликав назад на роботу. Я тоді був ще офіцером-розвідником, і якщо напряму дзвонить начальник, значить, трапилося щось дуже серйозне. Я підбіг до воділи - попросив зробити вимушену зупинку, він відмовлявся, доки я не сказав, якщо не зупинить - вискочу на ходу. В результаті випустив на світлофорі. Я взяв таксі, добрався до частини – а там отримав розпорядження їхати в Дебальцеве - підсилити наш стрілецький батальйон.

У ніч з 13 на 14 число ми були у місті. Туди нас заводили чуваки з Грузинського легіону, і Дебальцеве вже було закрите. Ми стояли на залізничному вокзалі. Не було жодного танка тут, а у нас була лише одна бронемашина, усі інші легкові. В моєму підрозділі було 18 чоловік, плюс приблизно 100 з лінійного батальйону – це мобілізовані хлопці.

І те, що було далі, мабуть, найбільше жорстке, що довелося пережити за період служби - сильні і близькі стрілкові бої на відстані близько 30 метрів. Після першого командир дав команду відійти, бо, знаючи де ми, вороги зрівняють нас із землею "Градами". Так і сталося: поки ми збирали речі, в метрі від мене пролетів перший снаряд. Я був на другому поверсі, а він упав на першому. Ми дуже швидко відійшли звідти, зайняли сусідній будинок – якусь адмінбудівлю. І знову сєпари нас "спалили", знову бій. Була команда звалити і звідти, але відходили ми дуже довго.

Зайшли на паровозоремонтний завод. Зліва від нас стояла 128 бригада. І її "утюжили" з усього, що тільки можна - горіла, палала вона сильно. Важко уявити, скільки кілотонн тротилу кинули на той шматок землі, де вони стояли. Але коли ми закріпилися на заводі, крити артою почали і нас. А в ніч з 17 на 18 нас зажали настільки сильно, що командир почав розповідати, що робити щоб не здатися в полон – тобто про гранату під шию. Взагалі, ця ніч тяглася наче рік в щохвилинних перестрілках. У результаті, з заводу теж відійшли. На світанку грузились в машини. Коли проїжджали по мосту, зустріли декілька "трупів" наших танків, підірваних прямим попаданням. Я дивився на це все в бойниці і розумів, що раніше я таке бачив у фільмах про Чечню і Афганістан, а тут ось воно - не на екрані. Ми декілька разів потрапляли в засади. Від цього шини були пробиті. Колеса стерлись. А коли остаточно загрузли, командир сказав, що треба пересідати на машини, що їдуть позаду нас. Десь о третій годині дня ми добралися до Луганського. Я подзвонив дружині, сказав, що, зая, все добре – я живий.

У Слов’янську нам дали пів дня, щоб помитися, порахувати БК -і знову на Дебальцеве. Але поїхав ще один підрозділ з Західної України, який був там . А ми вночі приїхали в Харків. А далі я захворів війною. Розумів, що мене затягує - і треба було щось із цим робити – і я переборов цю хворобу.

На завдання ми їздили по схемі: два-три дні там - повернувся, поправ труси, якщо було що прати, – і назад. Страшних моментів на передовій було чимало, наприклад, на авдіївській промці. Нашій групі постійно діставались передові позиції, і не тільки там.

Поранення. Я продовжував командувати групою – такого, як знепритомніти, дозволити собі не міг.

Поранили мене 31 березня 17-го року в селищі Шуми під Горлівкою, під час розвідоперації, тоді я вже був командиром групи снайперів. На завдання ми йшли групою вночі разом з інженером 25 бригади - і потрапили на розтяжку.

Мені осколками відрізало ноги: праву одразу без шансів, а на лівій розірвало стопу. Впродовж години хлопці виносили мене в безпечне місце. Але я продовжував командувати групою – такого, як знепритомніти, дозволити собі не міг. Проте відчуття, що можеш померти – це дуже страшно і жити в той момент хотілося колосально.

Мене привезли в Торецьку лікарню. Щоб я не відключився, зі мною постійно розмовляв мій зам Тьома, я навіть співав на каталці. Пам’ятаю, що повз мене проходив якийсь чоловік з дитиною - і відвернув її, щоб вона не бачила моїх ніг – права висіла на штанях, а ліва виглядала, наче півонія.

Коли я опритомнів, це була вже Харківська лікарня. Побачив дєвочку у білому халаті і шапочці, подумав, якби це була дискотека, але на жаль. З мене стирчало мільйон трубок, я хотів це все від себе від’єднати, але руки були прив’язані до ліжка. Я сказав дівчині, що відключайте оцю всю херню - я нормально дихаю. А потім починаю усвідомлювати, що сталося - підіймаю ковдру і одразу опускаю, знову підіймаю - знову опускаю. І все так болить, пече, крутить. Я думав, що паралізований – не міг управляти ногами. Правда, згодом почав рухати ними, але було дуже боляче. Потім почалися численні операції.

Був момент, коли я сказав дружині, що не хочу жити, а вона мені: ти що, дурень? І саме підтримка її і друзів мене привели, так би мовити, до тями. Чотири місяці я провів у шпиталі і остання операція була досить важка. Сталася сильна крововтрата – лікарі зупинили втручання і залишили криву ногу. Вона вся була в шрамах.

Почалася реабілітація, мене перевели до харківського інституту протезування. І це був етап, коли я зрозумів, що таке життя інваліда в цьому світі. Раніше я про це не задумувався, хоча у мене був друг з високою ампутацією. Ми з ним на рибалку, по гриби їздили, а він проходив тоді купу кілометрів – і я не розумів, як це насправді непросто. Я багато чого побачив в цьому інституті – і дорослих, які з різних причин дістали травми, і діток з ДЦП.

Побачив, як люди, обмежені фізично, працюють у спортзалі, як намагаються максимально жити повноцінно – і це мене сильно надихнуло. Я тоді був кілограмів, напевно, 55. Але теж почав активно займатися спортом, проводив в залі по 6-7 годин - для мене це було відгородження від всього світу і слухання себе. А дружина постійно приносила домашню їжу. Холодильник у мене був забитий. І я з 55 кілограм поправився до 115.

Якось мене запросили на Ігри героїв (Games Heroes). Я виступав в категорії "Атлети на візках". Отримав перше місце – це було неймовірне досягнення, після якого я просто живу в спортзалі. Потім ще були одні змагання, на які приїжджали американці, грузини, але там отримав 4 місце.

В якийсь момент я зрозумів, що моя жопа задовбалася сидіти у візку. Протези мені не робили, бо крива нога. І тут один харківський волонтер, Саша Гончаров, порадив звернутися до Ірини Ващук - засновниці фонду Revived Soldiers Ukraine, українки що живе в Америці і допомагає нашим пораненим військовим.

Спочатку я не хотів писати незнайомій людині, але згодом відважився. Я відіслав їй великого листа з проханням допомогти, бо мною вже рік ніхто не займається. Іра попросила кинути всі свої документи: епікризи, рентгени і так далі. Коли я відправив усе необхідне, буквально через годину, дві, отримав відповідь: "Збирайся – ти їдеш в Америку!". І в травні 18 року ми з дружиною полетіли до Нью-Йорку. Там, в одному з госпіталів мене подивився хірург Джефрі Песик і взявся за те, щоб вирівняти ногу шляхом операції. А Ірин фонд зайнявся організацією і оплатою всього процесу. Взагалі вся їхня команда – це чудові люди. Усіх їх знаю особисто.

Був один важкий момент: під час операції мені завтикали вколоти антикоагулянти (Речовини, що перешкоджають зсіданню крові або уповільнюють його). В легенях виник тромб -і я ледь не "завернувся". Але його вчасно видалили.

Спорт. На змаганнях в Америці я отримав нагороду "Новачок року" і зайняв перше місце.

Далі вони за мною спостерігали, щоб не було ніяких ускладнень. Повторну операцію, а саме повиймати болти з коліна, мені назначили на січень, а потім почали протезування. Це було у Іри в Орландо. Окрім всього вона возила нас з дружиною по різних цікавих місцях, я побував на океанському узбережжі. Свого роду це все було психологічною реабілітацією.

Додому я приїхав з протезами. І тоді Саня Швєцов, хлопець що займається реабілітацією бійців, влаштовуючи їм подорожі по Європі, запропонував мені поїхати в такий тур. Ми об’їздили близько 8 країн. А далі я був у проєкті Діми Котова - виходили на Говерлу. Потім була реабілітація в Латвії. Там, окрім всього, ми займались гольфом. Я непогано проявив себе в цьому - і мене запросили на чемпіонат світу серед людей з інвалідністю. І саме там я познайомився з Крісом – це координатор світової федерації скелетона і бобслею. Він запропонував мені спробувати бобслей. Я відповів, що не маю грошей, щоб заплатити за участь. Але Кріс сказав, що заплатить за мене 20 тисяч євро. Спочатку я подумав, що це якийсь розводняк, але через декілька днів з’явився чувак у формі збірної України і повідомив,що він мій майбутній тренер. Він написав листа командуванню, бо я продовжую служити інструктором по снайпінгу, - і мене відпустили.

Перед тим, як почати навчання, я полетів до Іри міняти протези, і на нових просто почав літати, а не ходити, без палиці, допоміжного пристрою. Зараз вони взагалі, як рідні – я спокійно воджу машину.

Школа з бобслею була в Норвегії. І там я познайомився з людьми з інвалідністю, які живуть за кордоном. Ну, у нас, напевно, так живе тільки Гепа (Геннадій Кернес) і все. У кожного своя машина, яка адаптована під водіння. Плюс там все пристосоване для візків.

Щодо результатів навчання - в школі серед новачків я був у перших рядах, але коли ми вже з’єдналися з "мастодонтами" цього виду спорту, чуваками, які багато років цим займаються, мені здавалося, що у мене немає шансів. Все змінилося одного разу у Німеччині - я став сьомим. І вони почали на мене дивитися, як на потенційного суперника. А потім раз – і 5 місце, і після цього бабах - і перше. Це було минулого року в Америці на змаганнях EMPIRE STATE WiNTER GAMES і мені тоді дали нагороду "Новачок року". Для мене це неабияке досягнення – тоді усі навколо мені радили не кидати спорт, бо це дуже крутий результат за такий короткий строк.

Взагалі, спорт – це те, що тримає мене на плаву. Хоча окрім цього я брав участь у різних стрілецьких чемпіонатах, а саме зі снайперською гвинтівкою, але серед тих людей, що туди приїжджають, я ще дилетант. Проте, з огляду на ситуацію з вірусом у світі, поки немає можливості займатися бобслеєм, я буду стріляти-стріляти-стріляти. Підіймати свій рівень до того, яким він був три роки тому.

Але моя найвища планка досягнень – щоб мої діти пишалися мною, і могли гордо сказати: "А ось це мій тато!". Мене виростив вітчим, це та людина, яку я люблю, поважаю і ніколи не ображу. Я дуже йому вдячний за все, що він мені дав. Якщо буде треба, я сам буду гризти каміння, але зроблю все, щоб у нього було все необхідне. Мені хочеться, щоб таким самим авторитетом я був для своїх малих.

Моє життя тепер дуже насичене. Хтось зі знайомих якось навіть зауважив, що тобі без ніг живеться краще, ніж з ногами. Важко сказати, чи це так, але я щаслива людина, бо ніколи не сиджу на місці. Мені постійно треба щось нове - за три роки я об’їздив близько 40 країн. І коли мені кажуть, що у тебе в жопі шило, виправляю, що у мене там, мабуть, цілий кіл.

Джерело: Цензор.НЕТ

Може бути придатною для життя: Астрономи знайшли нову планету

субота, 4 лютий 2023, 12:59

Астрономи виявили нову скелясту планету, яка має сприятливі умови для виникнення життя. Вона розташована за 31 світловий рік від нас. Про це пише Science Alert, передають Патріоти України. Планета під назвою Wolf 1069 b обертається в зоні своєї зірки —...

"Маю відстрочку": Помічений з організаторами "п'яних" вечірок у Києві футболіст каже, що не піде в ЗСУ

субота, 4 лютий 2023, 12:45

Колишній гравець тернопільської "Ниви" Магомед Мемешев, якого з повісткою сфотографували правоохоронці на місці затримання організаторів "п'яних" вечірок у Києві, заявив, що не піде до ЗСУ, передають Патріоти України. У коментарі виданню Fanday спортсм...