"Мовляв, ви приїхали - і вам одразу все дали": Українка розповіла про життя в Празі та "підстави" від співвітчизників за кордоном

Харків'янка Марія, прокинувшись 24 лютого 2022 року під вибухи, виїжджати не планувала. Але батьки чоловіка наполягли – з Харкова треба тікати. Перші два тижні повномасштабного вторгнення Марія разом з родиною провела в Лубнах Полтавської області, а потім, взявши сина, поїхала до Чехії. Але попри те, що в Празі жінка працює за спеціальністю, смаку життя не відчуває – чехи до українок ставляться зверхньо і дуже гостро відчувається, що все нерідне. Марія вже одного разу поверталася в Україну, проте через розлучення з чоловіком знову поїхала до Праги, передають Патріоти України.

Свою історію та чи планує врешті-решт повертатися на Батьківщину Марія розповіла OBOZ.UA.

Я поведінковий терапевт, працюю з дітьми з особливостями, і моя директорка, яка виїхала раніше з Харкова, знайшла в Празі роботу за нашою спеціальністю. Вона запропонувала поїхати до неї командою, на роздуми мені дали добу. І 11 березня з дитиною удвох ми поїхали. Їхали на евакуаційному потязі, нам дозволили взяти тільки одну сумку та рюкзак, на збори у мене було 40 хвилин. Їхали ми дуже довго, у Києві ще потрапили під обстріл, довго стояли на вокзалі, а далі зі Львова автобусом у Прагу.

Ми приїхали в суботу, а у вівторок я вже вийшла на роботу. З одного боку, було легше адаптуватися, оскільки приїхали своїм колективом, але чехам не подобається, що ми приїхали і працюємо за спеціальністю. Вони вважають, що ми повинні працювати прибиральницями або в супермаркетах розкладати товари. І попри все, я маю визнати: ми зробили багато і допомагаємо дітям, використовуючи комплексний підхід. Зараз наш Центр, у якому ми працюємо, може допомогти з різних напрямів. Ми докладаємо значних зусиль для цього, оскільки в Україні застосовується сучасний підхід.

Коли приїхали, одразу почала вчити мову. Закінчила на рівні "А2", для спілкування цього вистачає. Ще з великих мінусів: у Чехії дуже важко знайти сімейного лікаря, вони безкоштовні, все за страховою, але знайти нереально важко. Три тижні чекала, щоб потрапити до стоматолога. З житлом у нас трохи простіше, ми живемо в готелі для українців, за нього теж треба платити, але менше, ніж я платила б за орендовану квартиру.Все наче і нічого, безпечно, робота за спеціальністю, але тут від життя, знаєте, ніякого задоволення немає, немає приємних емоцій, навіть їжа несмачна. Просто працюєш і все. Прага гарна, Чехія гарна країна, нічого не можу сказати. Я вдячна, що вони дали нам прихисток. Але – нерідне. І ставлення, наприклад, старшого покоління, до нас не дуже. Вони не відрізняють російську мову від української, кажуть одразу – "русаки" або "Іван, їдь у свою країну". А кожному не поясниш.

Ще від українців, які живуть тут давно, "прилітає". Мовляв, ви приїхали – і вам одразу все дали: і візу, і страховку, і допомогу, ми приїхали і жили в битовках, а ви – на все готове. Але ж вони вибрали країну для життя, не Україну, це було їхнє рішення змінити країну, вони зібрали всі свої речі, не їхали з однією сумкою. Підтримки ніде нема, тільки на себе можна покладатися.

За Україною сумуємо, їздимо. Навіть у Харків намагаємось потрапити хоч на тиждень раз на рік, наша квартира ще ціла. Ми вже навіть раз повернулися. У Львові нас чекав чоловік, він там працює. Знайшла там роботу, дитина пішла до школи, пробули там три місяці. Але чоловік від нас відвик, ми ухвалили рішення про розлучення, і я з сином знову повернулася до Праги. Поки так живимо, син навчається в чеській школі й онлайн у львівській. У мене контракт на роботі ще на рік, до вересня точно ще буду в Празі. Керівництво знає, що закінчиться війна – і ми повернемось. Воно це розуміло, коли брало на роботу український колектив.