Мозок людини симулює реальність навколо: Вчені шокували заявою

Те, що реальність довкола для нас формує наш мозок, не новина. Деякі вчені навіть вважають, що ми в принципі живемо у симуляції, передають Патріоти України

Проте, поки на цю тему ведуться запеклі суперечки в середовищі фізиків та філософів, кожен із нас продовжує декодувати інформацію, яка поступає ззовні. І не щоразу це декодування відбувається правильно. За принципом своєї дії мозок подібний до вченого – він будує теорії і перевіряє їх у власний спосіб. І, звісно, часом помиляється. Так виникають різного типу ілюзії. Детальніше про них розповіло видання Science Focus.

Наш світ – це галюцинація

Зазвичай ми вважаємо, що мозок дає нам приблизно точну картину світу. А коли ми починаємо бачити чи чути те, чого нема, це може бути ознакою божевілля. Але останні дослідження свідчать, що це зовсім так. Насправді всі ми постійно галюцинуємо, і теорії, які висуває наш мозок, формують наше сприйняття.

Подивіться на обкладинку книжки вище. Якого кольору яблуко на ній? Вам здається, що червоне, хоча насправді воно сіре. Ви бачите червоний, тому що у вашого мозку є теорія про яблука і про те, якого вони мають бути кольору. Отже, ви бачите проекцію цієї теорії, а не реальні пікселі на екрані.

Якщо помістити людину в апарат МРТ, можна побачити, як її мозок формує власні припущення та очікування. Наприклад, якщо показати людині фотографію з відсутнім великим фрагментом, зорові області її мозку, які мають бути неактивними, загоряться нейронними патернами, які відповідають тому, що, на думку її мозку, має бути там. Ми можемо в режимі реального часу бачити, як ваш мозок заповнює прогалини на полоті візуального простору.

За схожим принципом працюють галюцинації. Мозок починає добудовувати те, чого насправді не існує. Важливо, що, мабуть, в галюцинаціях і розвитку психічних розладів задіяні різні нейронні мережі. Таким чином, якщо у вас галюцинації це не обов’язково означає, що з вашим сприйняттям щось не так. Галюцинації – це не збій, а особливість роботи мозку.

Ви не слухаєте, що кажуть іншіПам’ятаєте пісню гурту Kazka "Плакала", в приспіві якої всі чули слова "поплакала і знов", тоді як насправді там співається "поплакала і стоп". Насправді чимало людей стикаються з так званими мондегрінами – неправильним сприйняттям тексту на слух. Так відбувається тому, що наш мозок не чекає, коли співрозмовник завершить своє речення.

Ми знаємо це, тому що, коли дослідники записують розмови людей різними мовами, середня пауза між репліками складає всього близько 200 мілісекунд (одна п'ята секунди). Щоби не відставати від такої швидкості мовлення, мозок повинен випереджати події, висуваючи гіпотези про те, як закінчиться речення, перш ніж людина встигне промовити свої слова. Це не тільки заощаджує час, а й допомагає нам розшифровувати мову, яка інакше була б неясною чи двозначною. Тому ми чуємо в пісні Kazka те слово, яке нам здається більш логічним у цьому висловлюванні.

Ви насправді не контролюєте ситуаціюНаш мозок часто вводить нас в оману щодо того, наскільки ми контролюємо світ. Яскравим прикладом є те, що психологи називають "ілюзією контролю", коли ми відчуваємо себе відповідальними за речі, на які не можемо вплинути.

Візьмемо кнопки-плацебо. У багатьох містах є пішохідні переходи, ліфти і навіть офісні термостати з кнопками, які нічого не роблять – справжні системи насправді управляються комп'ютерами або таймерами. Але люди все одно натискають ці кнопки, не усвідомлюючи їхню неефективність. Вони думають, що зупиняють машини або змінюють температуру просто тому, що очікують, що можуть це зробити.

Але хоча ці помилкові почуття контролю зачаровують, можливо, більш тривожною є протилежна помилка: "ілюзії пасивності", коли ми почуваємося менш відповідальними, ніж є насправді. Ці ілюзії стають небезпечними у соціальній обстановці, наприклад, коли люди "просто виконують накази". В одному дослідженні вчені вивчали, що відбувається в мозку, коли хтось шкодить іншій людині за власним бажанням, і коли їй наказують це зробити. Якщо доброволець вирішує (злегка) вдарити партнера струмом за невелику винагороду, його мозок активується у відповідь на звук розряду — ознака того, що він усвідомлює наслідки своїх дій. Але коли йому наказують застосувати той самий розряд, реакція мозку приглушується. Схоже, що відмовляючись від відповідальності, мозок буквально відключається від наслідків своїх власних дій.

Отже, наше почуття контролю фільтрується припущеннями нашого мозку. І, можливо, життєвий досвід і соціальне навчання все ж здатне змінити ці переконання, а разом з ними і наше уявлення про те, наскільки важливими є наші дії.

Ваша мова тіла – це насправді "діалект тіла"Ви можете думати, що добре читаєте мову тіла. Наприклад, ви бачите в коридорі офісу двох колег – один біжить і підстрибує, а інший повільно човгає. Хіба не очевидно, хто з них отримав бажане підвищення?

Але емоції не передаються безпосередньо з одного мозку до іншого. Просто наш мозок доповнює картину чужих емоцій, ґрунтуючись на позі, яку він очікує побачити. А отже ми не бачимо емоції безпосередньо. Ми інтерпретуємо емоції, ґрунтуючись на цілісній картині і власних очікуваннях.

Ми схильні припускати, що інші люди виражають емоції так само, як і ми, але насправді це не так. Це пояснює, чому дослідження показують, що ми точніше зчитуємо емоційні стани – щастя, сум чи гнів – людей зі схожим спонтанним темпом рухів.

Люди, які швидко ходять, також схильні швидко стукати пальцями або жестикулювати, і цей ритм стає своєрідним особистим "діалектом" вираження емоцій. Ці діалекти, які не збігаються, можуть пояснити багато повсякденних непорозумінь між друзями, партнерами, колегами або сім'єю. Вони також можуть допомогти пояснити класичну напруженість між підлітками та їхніми батьками.

З віком наші біологічні ритми сповільнюються, а це означає, що ми висловлюємо свої емоції по-різному. Одним із наслідків є те, що кожна вікова група налаштована на ритми своїх однолітків – тому підлітки часто здаються дорослим надмірно життєрадісними чи агресивними, тоді як дорослі можуть здаватися підліткам похмурими чи замкнутими. Хоча насправді це лише поспішні висновки нашого мозку, налаштованого на свою хвилю.

Та ж логіка може допомогти нам краще зрозуміти нерозуміння в нейрорізноманітному світі. Роками вчені припускали, що аутичним людям важко розуміти інших. У лабораторних умовах аутичним учасникам іноді важко розшифрувати думки та почуття нейротипових партнерів, але нейротиповим учасникам також важко читати аутичних людей. Це логічно, якщо ми думаємо, що кожен сприймає інших через призму свого тіла. Не завжди має сенс говорити, що одна людина більш емпатична, а інша гірше проявляє себе у цьому. Натомість усе зводиться до того, наскільки добре інша людина вписується в призму, яку наш мозок вже побудував для нас.

Те, що ви бачите у дзеркалі, - це теорія вашого мозку про себе

Ми використовуємо свій мозок не тільки для того, щоб дивитися назовні, пізнаючи фізичний світ чи інших людей. Ми також дивимося всередину себе. Але розуміння себе може стикатися з такими ж помилками, як і розуміння інших людей. Фактично ваш образ себе формується внутрішньою теорією вашого мозку про те, хто ви є.

В основі цього лежить впевненість: суб'єктивне почуття переконаності у своїх рішеннях та діях. Однак мозку дивно складно визначити, наскільки впевнено чи невпевнено ви повинні почуватися. Через це він багато в чому спирається на ваш минулий досвід та очікування. Так люди схильні почуватися впевненіше у ситуаціях, в яких вони досягали успіху в минулому, і більш невпевнено в ситуаціях, де вони раніше зазнавали труднощів. Це відбувається, навіть якщо їхні реальні результати цілком ідентичні.

Іншими словами, коли ми займаємося самоаналізом, ми відчуваємо ту впевненість, яку наш мозок очікує від нас, незалежно від наших справжніх талантів, потенціалу чи навичок. Ці упередження можуть змушувати нас застрягати у певних уявленнях про себе: "я поганий спортсмен" чи "математика не для мене".

Якщо вам щастило в минулому, ваш мозок буде формувати оптимістичні очікування у вашому самосприйнятті, підживлюючи впевненість, необхідну для прагнення успіху. Але якщо вам не щастило, ваш мозок може закладати у ваш досвід песимістичніші прогнози, змушуючи вас почуватися невпевнено, некомпетентним і підриваючи мотивацію до нових спроб. Це може пояснити, чому успіх часто породжує успіх.

Подібні відкриття дають нам важливий урок: наше почуття суб'єктивної впевненості (або її відсутності) може бути оманливим. Це проливає світло на такі стани, як депресія, яка, на думку деяких психологів, підживлюється повсюдним зниженням суб'єктивної впевненості, навіть коли наші об'єктивні навички та здібності залишаються недоторканими. Депресивні думки і почуття можуть опановувати нас саме тоді, коли наш мозок зациклюється на песимістичному уявленні про те, хто ми є. Однак, що дуже важливо, розуміння цього факту допомагає нам розірвати це порочне коло.

Усвідомлюючи, що наш мозок не завжди має рацію, дає нам змогу відкриватись новому досвіду та потенційним новим успіхам, які оновлюють наше уявлення про себе. А разом з ним і наше уявлення про світ в цілому.