"Ми житимемо в Бердянську": Історія кохання британця та українки, котрі разом волонтерять на нашу перемогу

Фотографії Наталії Ісакової із Запоріжжя та її чоловіка — волонтера з Англії Джеймса Капріні — облетіли соцмережі та ЗМІ, зазначають Патріоти України. Один із найбільш вражаючих знімків — фото, де Наталя з Джеймсом стоять на тлі руїн, які колись були будинком, але були знищені російською ракетою. Наталя у весільній сукні, плечі прикриті британським прапором. А в Джеймса — українським. Про їхнє одруження повідомили в Міністерстві юстиції України. «ФАКТИ» поговорили з Наталею та дізналися подробиці їхньої з Джеймсом історії знайомства та кохання.

«На третій день нашого знайомства Джеймс сказав, що я буду його дружиною»

Спілкуючись із місцевими журналістами в день весілля, Джеймс Капріні сказав, що якби не війна, він ніколи б не зустрів Наталю. Він приїхав в Україну через повномасштабне вторгнення — коли, читаючи новини, зрозумів, що не може сидіти склавши руки.

- Джеймс їхав сюди з наміром іти на фронт, — розповідає «ФАКТАМ» Наталя. — Він свого часу воював і в Африці, і в Сирії, тому певний досвід у нього є. Джеймс приїхав в Україну, але нікого тут не знав і не розумів, за що братися насамперед. А я в цей момент була у Львові зі своїми двома дітьми. Хоча ми з моїм першим чоловіком на папері тоді ще були одружені, насправді ми не разом уже кілька років, і він уже давно живе в Польщі.

Повномасштабна війна застала нас із дітьми вдома, у Запоріжжі. Було дуже страшно, і ми майже одразу виїхали до Львова. Опинившись у відносній безпеці, я трохи видихнула і зрозуміла, що не можу просто так сидіти і чогось чекати — мені хотілося бути корисною українській армії. При цьому не було на кого залишити дітей, я була в незнайомому мені місті й не знала, як саме, крім донатів, можу допомогти. Тоді ми й познайомилися з Джеймсом. У нас була одна мета — допомогти ЗСУ. Напевно, тому нам і судилося зустрітися.

Історія нашого знайомства донезмоги банальна — ми побачили одне одного на вулиці, розговорилися. При цьому я не можу сказати, що добре знала англійську. Якісь фрази розуміла, а ось Джеймс не знав жодного українського слова. Але якось ми одне одного зрозуміли. Коли я дізналася, з якою метою він приїхав в Україну, мене це дуже вразило. До 24 лютого він жив в Англії, у нього там житло, достаток, облаштоване життя. Але він в одну мить усе кинув і поїхав сюди, під ракети і бомби, щоб допомогти українському народу. Він сказав мені, що хоче йти воювати. Я розповіла, що хотіла б суттєво допомагати ЗСУ матеріально, але не маю ні знайомств, ні зв'язків, і не знаю, як усе це організувати. А Джеймс сказав, що ми можемо звернутися до британських організацій — він особисто їм зателефонує, напише, і все влаштує — якщо далі я допоможу йому координувати процес тут, в Україні. З цього все й почалося.

Джеймс справді знайшов одразу кілька організацій у Великій Британії, які погодилися допомогти. Допомога була дуже суттєвою. І той факт, що до них звертався Джеймс — громадянин їхньої країни, який перебував в Україні й особисто все бачив і контролював — дуже нам допоміг. Ми швидко зрозуміли, що разом ми можемо дуже багато чого. Стали справжньою командою.

— А коли ви стали парою?

- Теж досить швидко. Незважаючи на очевидний мовний бар'єр, ми добре одне одного розуміли. І вже на третій день нашого знайомства Джеймс сказав, що я буду його дружиною. Навіть не запитав, а безапеляційно заявив. Я тоді вирішила, що він жартує. Ми разом посміялися, але тепер я розумію, що він не жартував.

«Джеймс хоче йти воювати, але поки що він дуже ефективний як волонтер»

- Він швидко познайомився з моїми дітьми, дуже їм сподобався, — продовжує Наталя. — Думаю, насамперед тому, що вони бачили: мамі з цією людиною добре. А мені справді було з ним так легко і так спокійно. Напевно, так і відбувається, коли знаходиш когось свого. Наші стосунки як пари почалися ще у Львові. Але на початку літа минулого року ми прийняли непросте рішення повертатися до Запоріжжя. Непросте, бо там було набагато небезпечніше, і минулого літа місто було під постійними обстрілами. Але дуже хотілося додому. Крім того, нам із Джеймсом було важливо бути ближче до фронту — тоді ми вже почали постійно туди їздити і возити допомогу ЗСУ та цивільним, які живуть зовсім близько до нульових позицій. Ми їздили і продовжуємо їздити туди разом. Мені хочеться бути поруч, і до того ж зі мною Джеймсу справді простіше — хоча б тому, що я можу бути його перекладачем. За останній рік моя англійська покращилася в рази. І я можу бути дуже корисною — наприклад, коли Джеймсу потрібно українською пояснити на блокпосту, куди і навіщо він їде.

Буває дуже страшно. Ми часто потрапляємо під обстріли. Зовсім нещодавно була ситуація, коли їхали в напрямку фронту під проливним дощем. Зазвичай у таку погоду трохи спокійніше, обстріли малоймовірні. А тут не встигли доїхати до пункту призначення, як сталося одразу кілька «прильотів». Але ми, слава Богу, встигли забігти в підвал. Джеймс і зараз хоче йти воювати, але поки що він дуже ефективний як волонтер. Йому справді вдається робити дуже багато всього. Але я розумію, що може настати момент, коли він піде воювати. Хоча, скажу вам чесно, мені, як дружині, дуже б цього не хотілося.

— Коли ви вирішили одружитися?

- За кілька місяців наших стосунків стало зрозуміло, що Джеймс з приводу весілля не жартував — він справді хотів, щоб я стала його дружиною. І я на той час уже розуміла, що теж цього хочу. Але не все було так просто. Нам потрібно було оформити багато документів. Крім того, виявилося, що у Джеймса вже була прострочена українська віза — приїхавши сюди, він думав про війну, допомогу ЗСУ, переговори з британськими організаціями, але тільки не про свої документи.

У результаті на вирішення всіх цих питань пішли місяці. І коли кілька тижнів тому нарешті все вирішилося, ми організували весілля за три дні! Весільна сукня, гості (ми дуже раді, що змогли бути присутніми наші друзі), ідея з британським та українським прапорами на плечах — як об'єднання двох країн під час цієї жахливої кровопролитної війни… Для нас для обох це не перший шлюб, але нам було важливо розписатися, і зробити це саме так. На жаль, не змогли бути присутніми багато моїх рідних — через війну всі розкидані по різних країнах. Але ми ще обов'язково все надолужимо. Я рада, що Джеймс познайомився і порозумівся з моєю мамою. Вона спочатку ставилася до нього насторожено — питала мене, чи точно він не іноземний шпигун (сміється. — Авт.). Але тепер у них прекрасні стосунки.

— З рідними Джеймса ви ще не знайомі?

- Поки що ні, але ми хочемо ненадовго з'їздити в Англію. У Джеймса багато дітей, вони вже дорослі. Але він, до речі, хоче ще (посміхається. — Авт.). Я чекаю можливості зустрітися з його рідними. Але ми вже вирішили, що жити в будь-якому разі будемо в Україні. Як зараз, коли ми тут корисні й ефективні, так і після перемоги. Ми будемо жити в Бердянську. У мене там будинок. Він зараз в окупації, але я вірю, що зовсім скоро ми зможемо туди повернутися.