Нобелівська хвороба: Чому деякі видатні вчені світу врешті-решт божеволіють

Нобелівські лауреати, особливо в галузі фізики, хімії та медицини, піднімаються до статусу визнаних авторитетів, мають вплив і спрямовують дискурс у своїх галузях. Їхні досягнення підкреслюють зеніт людських інтелектуальних досягнень, пише Big Think, передають Патріоти України.

Однак сяйво слави відкидає і тіні. Нобелівські лауреати часто змушені коментувати теми, далекі від їхньої сфери знань, перетинаючи підступну територію, особливо коли йдеться про те, що становлять широкий суспільний інтерес, зокрема політика, релігія чи навіть позаземне життя. Покійний Стівен Гокінг, хоч і не був Нобелівським лауреатом, регулярно стикався з такими викликами, час від часу роблячи заяви, які викликали суперечки.

Нобелівських лауреатів часто невблаганно тягне до наймасштабніших і найглибших викликів. Згадаймо видатного Альберта Ейнштейна, чиї революційні відкриття могли б принести йому ще чотири Нобелівські премії. Натомість він присвятив свої останні роки невловимим пошукам великих об'єднаних теорій Всесвіту, пошукам, позначеним постійними розчаруваннями.

Так само Стівен Вайнберг, ще один світоч у цій галузі, присвятив десятиліття тонкощам теорії струн у пошуках власної невловимої "остаточної теорії". За словами нобелівського лауреата Річарда Геммінга, ці люди могли лише "працювати над великими проблемами".

Проте перегони за великими проблемами часто призводять до синдрому, відомого в народі як "Нобелівська хвороба". Цей жартівливий термін інкапсулює пиху і невиправдану самовпевненість, які можуть вражати лауреатів Нобелівської премії.

Вільям Шоклі

Наприклад, Вільям Шоклі, один з архітекторів сучасного твердотільного транзистора в Bell Labs. Його внесок, однак, заплямований претензіями на визнання заслуг його колег, спробами затьмарити їх у рекламі та намаганнями вибороти контроль над патентами. За ці та інші вчинки Шоклі розділив Нобелівську премію 1956 року зі своїм колегою Джоном Бардіном.

Бардін, відомий своєю скромністю і доброзичливістю, врешті-решт втомився від поведінки Шоклі і пішов з Bell Labs, щоб зайняти професорську посаду. На цій новій посаді він зосередився на розгадці таємниць надпровідності, що принесло йому другу Нобелівську премію з фізики.

Шоклі, навпаки, заразився Нобелівською хворобою. Він заснував першу компанію з виробництва транзисторів у місцевості, яка згодом стала Кремнієвою долиною, залучивши до свого підприємства талановитих молодих фізиків.

Однак інтоксикація премією розпалила його параною до такої міри, що він почав піддавати своїх співробітників перевіркам на детекторі брехні. Одержимий бажанням підтримувати імідж блискучого генія, він змушував своїх співробітників працювати над його геніальними, але непрактичними ідеями, вдаючись до публічного приниження, коли ці починання зазнавали невдачі.

Зрештою, його зарозумілість відштовхнула "зрадницьку вісімку" — групу багатонадійних протеже, які увійшли в історію, заснувавши компанію Intel, здійснивши революцію в технології виробництва мікросхем і ставши першопрохідцями в галузі інтегральних мікросхем.

Після цієї невдачі Шоклі повернувся до академічних кіл, але поступово відійшов від фізики і почав займатися суперечливими дослідженнями в галузі раси та інтелекту. Кульмінацією цих пошуків стала його роль речника євгеніки, де він паплюжив свою першу дружину за її нібито "неповноцінну" генетику, сприяв створенню банку сперми нобелівського лауреата і зазнав заборони на відвідування університетських кампусів. До моменту своєї смерті Шоклі впав у стан ексцентричності, записуючи розмови з репортерами, які, зі свого боку, ставилися до нього з насмішкою заради власної розваги.

Браян Девід Джозефсон

Прикладом переходу від наукової строгості до псевдонауки є фізик Браян Джозефсон, який отримав Нобелівські лаври за самостійну роботу, проведену у віці 22 років, що лягла в основу його докторської дисертації. Попереду у нього було понад чотири десятиліття, і перед ним постало складне завдання — розвинути цей ранній успіх.

Геніальність та інтелектуальна допитливість Джозефсона привели його до вивчення трансцендентальної медитації, що врешті-решт привело його до півстолітнього дослідження, а іноді й підтримки телепатії, парапсихології, психокінезу та інших аспектів руху Нью-Ейдж. Попри невблаганний скептицизм своїх колег, він продовжує шукати справжніх екстрасенсів і паранормальні явища, а також заглиблюється в суперечливу сферу холодного синтезу.

Інші нобелівські лауреати також пережили перехідний період в кінці кар'єри, який викликав неоднозначну реакцію. Джеймс Ватсон, який прославився своїм співвідкриттям структури ДНК, опинився в епіцентрі суперечок через свої расистські висловлювання.

Лайнус Полінг в останні роки життя палко виступав за різні форми нетрадиційної медицини. Його ревне просування вітаміну С як панацеї від недуг, починаючи від старіння, раку і закінчуючи застудою, залишається в суспільній свідомості донині.

Люк Монтаньє, один із першовідкривачів ВІЛ, наважився заглибитися у сферу маргінальних медичних теорій, ставши палким прихильником нетрадиційних ідей.

Хоча може виникнути спокуса висміяти і відкинути нобелівських лауреатів, які заразилися нобелівською хворобою, важливо визнати, що ексцентричність часто супроводжує геніальність. Коли слава посилює цю ексцентричність, вона може підштовхнути цих виняткових особистостей до межі. А тому певна частка співчуття є виправданою, визнаючи, що для декого ця хвороба є ненавмисним побічним продуктом їхньої надзвичайної величі.