Обличчя війни: Історія бійця, який у 22 роки став заступником командира (відео)

"Спочатку про моє рішення стати військовим знала лише мама, татові я боявся говорити, тому що він багато часу витратив на те, щоб я став фінансистом. Але потім я зрозумів, що це моє життя і мені вирішувати, як робити", - розповідає Джеміль, передають Патріоти України з посиланням на 24 канал.

"Після прийняття присяги я думав, що все ж таки повернуся до Криму, буду служити в одній з військових частин. На той момент я і не задумувався, що можуть статися такі події. Тоді я не раз задавав собі питання – для чого бути військовим, якщо не воювати? Проте це було безглузде питання.

Анексію Криму я зустрів з новин і не знав в той момент, що робити: чи тікати до себе додому, щоб чимось допомогти, чи лишатися. Але здоровий глузд переміг і я вирішив лишитися, тому що є закон, присяга і вони мають бути непохитними.

По той бік лишилася вся сім’я та навіть друзі. Вийшло так, що на материковій Україні я залишився сам на сам. На першому курсі батько сказав мені такі слова: якщо татарин дав присягу, то назад він не відступить. Я взяв цю фразу за основу і прийняв рішення лишитися.

Коли я прибув у перші дні в 54-ту бригаду, одразу мене направили в АТО. Це був населений пункт Луганське на Світлодарській Дузі. Тоді чогось такого я не відчув, були лише постріли та вибухи.

А перше моє бойове хрещення було вже на посаді командира роти. Тоді я заходив в населений пункт Троїцьке Луганської області – це було моє перше завдання на цій посаді. Почуття були на межі, але того не можна було показувати. Потрібно було спокійно та тихо, з впевненістю на обличчі, зайти, прийняти вигідні позиції і тримати свій клаптик землі.

Спочатку всі ставилися до мене насторожено, вони не розуміли хто я. Адже, дійсно, 22-річний заступник командира – це є щось нове для Збройних сил України. Але, зрештою, я вважаю, що певними своїми діями я досягнув довіреності свого особового складу. Принаймні, я це бачу.

Після того, як мене перевели до 24-ої бригади, я прибув в населений пункт Майорськ. На одному з напрямків висота, яка служила для противника спостережним пунктом. Це були їхні "очі". А із західної сторони Південного почався обстріл з автоматичного танкового гранатомета.

Тоді не було часу питати старшого начальника дозволу. Я прийняв рішення з наших тилових позицій відкрити вогонь з СПГ (радянський станковий протитанковий гранатомет, – 24) і просто таким чином ті "очі заткнути", щоб вони не могли спостерігати. І справді після цього обстріл припинився. Надалі ми так і діяли – і на провокації не відповідали, і своє життя зберігали.

До війни я ставлюся так – кожному своє. Не обов’язково всім іти до Збройних сил і віддавати борг державі. Наприклад, якщо людина вміє гарно малювати чи вона хороший програміст, то це не означає, що вона має сидіти з гвинтівкою в окопі. Для цього є люди, в яких до того лежить душа. Це є покликання.

Яке питання ми маємо собі задавати? Думаю, для початку подивитися в дзеркало і спитати: що я зробив? Для чого я прийняв такі рішення? До чого вони призвели? Не питати, чому в мене така маленька зарплата, а питати, що я зробив для того, щоб вона була більша."