"Поховали жінку, а в її могилу влучила бомба": Подружжя з Луганщини розповіло про втечу з пекла

Вісім років війна "дихала їм у спини", тягнула свої страшні щупальця до їхніх домівок, а коли, нарешті, підібралася ще ближче – змусила тікати за 700 кілометрів від дому, передають Патріоти України.

Ірина й Олександр жили у селищі міського типу Нижнє на Луганщині, яке з 2014 року було на самій лінії фронту. За всі ці роки вони вже звикли, що небезпека зовсім поруч. Але справжнє пекло почалося з 24 лютого.

"О 5 годині ранку почали гатити по селищу. Ми одразу з першого дня знали, що потрібно ховатися у підвал. Тому що бомби падали поруч, от прямо поруч", – розповів Олександр журналістам Главреду.

Чоловік згадує, що упродовж цих восьми років обстріли були хаотичними. Та з початком широкомасштабного вторгнення Росії усе кардинально змінилося. Окупанти запускали такі снаряди, що ніч ставала, як день, і гатили практично усім, що було під руками.

"Поруч селище Світличне (Нижнє-1 – ред.) – воно розбите просто вщент. І вони б’ють напряму по хатах, по людях. От беруть якусь вулицю і стріляють з мінометів від першого будинку по другому, третьому і далі", – розповідає місцевий житель.

"Ми вже знали, де Град б’є, де міномет, а де танк. Навіть дівчата, які й поняття не мали, як воно що називається, уже розрізняли. Коли літак летить, то ми вже не ховаємося, бо знаємо, що у нього є своя ціль. А як б’є міномет – то треба ховатися, бо це б’є саме по людях, це саме на нас летить", – каже Олександр.

Коли на їхній вулиці померла одна жінка, ховати її довелося просто під обстрілами. На кладовище неможливо було віднести, тому поховали на городі.

"Чоловік похоронив на городі за хатою, а наступного дня бомба потрапила якраз на її могилку. А у Світличному трупи лежали просто в під’їздах. Ніхто не забирав", – каже Ірина.

Одного разу Ірина з сусідкою ледь не загинули, коли ворожий снаряд потрапив у сусідський автомобіль. Жінки дивом випадку за лічені хвилини відійшли з того місця, де на них чекала смерть.

"Ми ж думали тією машиною виїхати з села. Стояли біля неї, і тільки відійшли, буквально за три хвилини ця машина зривається. А якби ми там стояли – нас уже не було б. Це диво якесь. Господь нас відвів від цієї машини", – згадує жінка.

Подружжя з сусідами довгий час не могли покинути село. Головною дорогою вибиратися було страшно – її обстрілювали, іти обхідними теж не наважувалися. Та лишатися під обстрілами уже більше не могли. Тому зібралися і вирушили дорогою пішки.

"Чоловіка сусідки, у якого є інвалідність, ми посадили в залізну тачку і так тягли", – розповідає Ірина. На щастя, саме тоді селом їхав волонтер, який вивозив інших людей. Він підібрав подружжя з сусідами і підвіз їх до Лисичанська, а вже звідти вони змогли виїхати у безпечніше місце.

Село вже на той момент було не впізнати – там не лишалося практично жодної цілої хати. Деякі хати зачепило частково – там посипалися шифер і скло, повилітали частини стін. А від тих, у які прямим влучанням влетіли снаряди, лишилися лише руїни.

"Ви уявляєте, що таке, коли снаряд прямо в хату падає? Що з хатою робиться? Нічого, просто руїна, завалило ось так і все", – описує Олександр. Покидаючи село, подружжю довелося лишити усе, що вони наживали роками. "Кинули, усе кинули. Собаку, кроликів, курей. Все, що тримали у господарстві, все що наживали…", – з сумом у голосі каже Олександр.

Довідково. Селище міського типу Нижнє розташоване у Сєвєродонецькому районі Луганської області. Зараз там тривають бої між Збройними силами України та російськими окупантами. У зведенні Генштабу ЗСУ від 18 травня повідомляли, що окупанти здійснювали штурмові дії в районі Нижнього, проте їхні спроби не мали успіху.