Правда, страшніша за будь-яку вигадку: Спогади виживших про жахи Голодомору

У період Голодомору в 30-х роках минулого століття в невеликих селах і навіть великих містах українці стикалися не тільки з ризиком померти від голоду, але і стати жертвами людожерів. Ті, що пережили цей жах і їх рідні поділилися страшними історіями, які увійшли до книги "Пам'ять роду". Організатором проекту став Український інститут національної пам'яті.

"Жінки влаштовували чергування під його вікнами - від людожерів"

Як розповіла журналістка Галина Плачинда - дочка письменника і публіциста Сергія Плачинди (з села Масляниківка в Кіровоградській області) - її тато в "горбачовський період" одним з перших підняв тему Голоду-33 на всеукраїнський рівень.

"Став друкувати свої спогади: про те, як мого прадіда - діда мого батька - з'їли в 33-му. Писав про те, як мій дід Петро, батько мого батька, мав також іти в Єлисаветград - на впізнання тіла свого з'їденого тата... Писав про те, як лишився єдиною живою дитиною на їхньому хуторі, і жінки, котрі вже похоронили своїх дітей, влаштовували чергування під вікнами його дому - від людоїдів, бо мати мусила щодня іти в колгосп.

Писав про те, як останні живі у селі діти померли у колгоспній їдальні, наївшись звареної з молодої кропиви баланди. Мій тато чомусь не захотів її їсти….

Коли тато згадував як вони кричали - ті маленькі діти, умираючи в муках від пошматованих кропивою нутрощів, його руки тряслися, а сльози збігали по глибоких його зморшках на лиці, як перші струмки тієї страшної весни 33-го... Це не можна забути. І не можна пробачити", - йдеться в публікації.

"Не дам людоїдці синочка мого загубити"

Ось як згадував ті події сам Сергій Плачинда:

"... У квітні 1933 року в п'ятирічному віці я мав загинути мученицькою смертю. Пригадую, як дітей зібрали в селі Масляниківці... Нас було п'ятеро хлопчиків. А на вигоні - кухня, де столувалися комсомольці й комуністи. Там орудувала товста повариха Кащиха. Стіл просто неба, два хлопчики праворуч, два ліворуч, я – в торці. І вона подає нам миски із супом з кропиви. Як зараз бачу, як там плавали кропив'яні листочки. Проте я чомусь набурмосився, мабуть, вона вдарила мене. Закляк я над тією мискою і думаю: "Умру, а не буду їсти назло цій Кащисі".

Виявилося, моя уперта вдача мене врятувала. Бо ті четверо накинулись на їжу - й одразу в крик. А такі сльозини великі! Один з хлопчиків ще раз сьорбнув ложку того варива і закричав дужче. Вочевидь, від крику, і будучи знесилений голодом, я знепритомнів. Наступний "кадр", який пам'ятаю: стою, лежать ці хлопчики мертві. І тут мене якась сила піднімає вгору. Мати!!! Як вона дізналася, де я, - невідомо. Схопила мене, біжить вниз по косогору до нашої вулиці і кричить: "Не дам цій людоїдці синочка мого загубити". А мені соромно сидіти у матері на руках, бо вважаю себе дорослим. Хоча на той час вже не було перед ким соромитися: село вимерло, мертва тиша… "

"Мама ледь не потрапила під ніж "заготівельників"

Фрагменти з книги Олеся Бердника з села Кийлів під Києвом про Голодомор "Темрява вогнища не розпалює"

"...Мама оповідала, що на ринках у Києві лікарі проводили лекції, пояснюючи покупцям, чим відрізняється людське м’ясо від яловичини або свинини. І сама вона ледь-ледь не потрапила під ніж "заготівельників", обманута якоюсь меткою жіночкою, котра обіцяла їй продати пшона за невелику ціну.

Треба було зайти в якийсь темний підвал, але маму зупинив нездоланний жах, вона просила: "Винесіть пшоно сюди, тут розплатимося". Жіночка звивалася вужем, запрошувала: "Та тут кілька кроків, зайдіть!" Але мама вперлася - ані руш з місця. Тоді з глибини підвалу виглянув волохатий, похмурий здоровило і злобно сказав: "Догадлива, с*ка! Щастя твоє!". Мама кинулася стрімголов від того двору і кілька днів не могла отямитися від несусвітнього жаху...".