Приєднуйтесь
Приєднуйтесь
Українка на ім'я Тетяна, яка понад 7 років тому переїхала в Індонезію, ще в студентські часи мріяла подорожувати світом. 2014 року дівчина подала заявку на навчання за кордоном, де і залишилася жити, передають Патріоти України.
Тетяна поділилася особистим досвідом про життя емігранта в Індонезії. Вона зізналася, чому вибрала саме цю країну і розповіла про проблеми іноземців в Індонезії. Також емігрантка повідала, чому там низький рівень медицини й назвала ціни на стандартний набір продуктів.
Я – українка, народилася й виросла в місті Житомир. Вступила до Київського університету та мріяла подорожувати, побачити світ. Тоді я почала шукати різні програми стажування та навчання. У той час випадково дізналася про стипендії від індонезійського уряду, які дають можливість молоді з усього світу приїхати в країну вчитися й дізнаватися більше про культуру та традиції цієї держави. На той час я вже працювала, але все ж таки зважилася подати документи, і не прогадала. У серпні 2014 року я вперше приїхала в Індонезію, де і залишилася жити.
В Індонезії проживаю 7 років, із них 3 – на острові Ява, в містах Семаранг і Маланг, і майже 4 роки – на острові Тімор, у місті Атамбуа.
Перші років два я найбільше сумувала за домівкою. Так склалися обставини, що 3 роки не мала можливості приїхати до України. Шалено сумувала за своєю сім'єю, друзями. У той період мені бракувало тих звичних речей, яких немає в Індонезії – української їжі, фруктів (груші, яблука, сливи, абрикоси, ягоди – це екзотика для Індонезії), і, звичайно ж, змін у порах року. Але попри це я досить швидко адаптувалася і знайшла спільну мову з новою для мене країною. Зараз я намагаюся щороку приїжджати на Батьківщину. До речі, минулого року через карантин, провела 10 місяців в Україні.
Індонезія вразила мене в перший день і вражає досі – погодою (тут тільки 2 сезони – сухий і сезон дощів), їжею (індонезійці люблять дуже гостру їжу, вживають рис на сніданок, обід і вечерю, фрукти їдять із сіллю, а в томатний сік додають цукор і згущене молоко), і повсякденними речами (тут не користуються туалетним папером).
Але найбільше мене вражає різноманітність – Індонезія величезна країна тисячі островів, де є своя мова, традиції. Індонезійці навіть зовні відрізняються між собою, наприклад, яванці не схожі на балійців, а балійці на тіморців. Тут надзвичайна природа – саме в Індонезії я вперше побачила океан і піднялася на діючий вулкан, це дійсно вражає.
2015 року Індонезія спростила процес отримання візи для українців – тепер турист 30 днів може безкоштовно перебувати на території держави. Після таких змін кількість українців, які прилітали в Індонезію, зросла в сотні разів. Тільки 2019 року понад 35 тисячі туристів з України відвідали країну. Індонезія, а саме острів Балі, стала меккою для експатів і фрилансерів з усього світу, і для українців зокрема. Звичайно, така ситуація була до пандемії.
Зараз в Індонезії проживає відносно небагато українців, більшість із них – на острові Ява та Балі. Я єдина українка, яка живе на острові Тімор. У кожного приїжджого тут своя історія – хтось приїхав на навчання й вирішив залишитися, хтось знайшов тут свою другу половинку, або переїхав з України всією сім'єю, тому що підходить клімат. Є й ті, кому жити на Балі коштує приблизно так само, як і в Києві, – для них зручніше орендувати хоча-б невеликий будиночок біля моря або серед рисових терас на Балі, ніж квартиру десь у спальному районі столиці України.
Моя історія – це мікс усього вище перерахованого. Я приїхала вчитися, потім знайшла роботу, а пізніше зустріла свого майбутнього чоловіка. Звичайно, тут не все так веселково, є і свої проблеми. Мабуть головна проблема, з якою стикається кожен експат – це віза й оформлення дозволів на проживання та роботу. Іноді цей процес дуже тривалий і недешевий.
Крім того, скільки б ти не прожив в Індонезії, для місцевих ти назавжди залишишся іноземцем, чужинцем. За 7 років життя тут я знайшла тільки одну близьку подругу індонезійку.
Медицина – однозначно слабке місце в Індонезії. Вона тут шалено дорога (особливо для іноземців), але ціна, на жаль, не відповідає якості. Тому моя єдина рада тим, хто хоче жити або подорожувати в Індонезії – не шкодуйте на медичну страховку.
Тут є як державні лікарні, так і приватні. Я стикалася з ситуацією, коли, наприклад, у лікарні є все необхідне обладнання, але немає лікаря, який міг би правильно прочитати результати аналізів і призначити лікування.
На більш віддалених островах, наприклад на Тіморі, де я живу, місцеві більше довіряють шаманам і радше скористаються засобами народної медицини, ніж звернуться до лікарні. А таких засобів тут вистачає, наприклад, відвар листя папаї – від малярії, сік гуави – від денге, масаж металевою монетою – від застуди тощо.
Зараз ситуація в Індонезії досить складна. Лікарні Яви (особливо великих міст) переповнені хворими на COVID-19. Минулого місяця фіксували до 20 тисяч нових випадків захворювання коронавірусом щодня, зараз ситуація поступово поліпшується.
Коронавірус дуже відчутно вдарив по Індонезії. Країна вже понад рік закрита для туристів. Через коронавірус я 10 місяців не могла повернутися в Індонезію. Не допомогло навіть те, що мій чоловік корінний громадянин країни. По приїзду я провела 5 днів на карантині в Джакарті (столиці Індонезії), тільки після того змогла повернутися додому на Тімор.
Відсутність туристів найбільше позначилася на острові Балі, де туризм був основною галуззю. Багато людей по всій Індонезії втратили роботу – постраждали ресторани, готелі та інші установи. Багатьом із них довелося закритися.
В Індонезії досі діють карантинні обмеження. Вакцинація від COVID-19 є обов'язковою (без хоча б однієї дози вакцини не можна пересуватися між островами). Багато індонезійців підтримують таку політику, вважають, що тільки так можна зупинити пандемію. Інші ж навпаки виступають проти, кажуть, що такими обмеженнями уряд заганяє просте населення в злидні.
Зарплати в Індонезії відрізняються від острова до острова, і навіть від провінції до провінції. Найвищі зарплати в столиці Індонезії – Джакарті, близько 10 тисяч гривень на місяць.
Середня зарплата на Тіморі – близько 4 тисяч гривень. Зрозуміло, що це середні значення, є зарплати вищі, є і нижчі, залежить від освіти, професії, місця роботи тощо.
В Індонезії діє певна програма – іноземець не може виконувати роботу, яку міг би виконати місцевий громадянин. Наприклад, приїжджі не отримають роботу продавцем у магазині або менеджером середньої ланки.
Іноземці в Індонезії часто працюють у великих компаніях, займають високі позиції. Частина працює тут нелегально – навіть якщо підробляти фотографом або моделлю, вчителем чи пекти пиріжки на замовлення, необхідно мати дозвіл на роботу. Можна відкрити власний бізнес, але з цим усе теж не так просто – потрібно знайти місцевого бізнес-партнера і вкласти значну суму грошей у розвиток.
Робоча віза коштує близько 2 тисяч доларів і не кожна компанія може дозволити собі такі витрати на свого співробітника. Найчастіше іноземці працюють на фрилансі, або на іноземні компанії, розміщені поза Індонезією.
Коли я жила на Яві, працювала викладачем мікроекономіки в одному з найбільших приватних університетів країни. Цей університет мав спеціальну програму для іноземних викладачів. Після переїзду на Тімор я викладала англійську для місцевих дітей, але на волонтерських засадах. Також я займалася перекладами з індонезійської на російську та українську мови. Зараз я працюю на українську компанію в сфері діджитал-маркетингу.
Я живу в невеликому містечку на Тіморі, тому розповім про ціни тут. Почнемо з того, що в Тіморі немає великих супермаркетів, усі продукти (м'ясо, фрукти, овочі) ми купуємо на базарі.
Індонезійці рідко їдять хліб, молоко. До речі, молочні продукти: сир, кефір, тут взагалі знайти неможливо. Зате індонезійці їдять рис. Але я ще ніколи не бачила, щоб купували кілограм рису – зазвичай на сім'ю відразу беруть 10-20 кг.
Основний раціон місцевих – різна зелень (шпинат, листя й квіти папаї тощо), риба та інші морепродукти. На Тіморі риба значно дешевша, ніж на Балі, але її ціна і наявність безпосередньо залежить від погоди – якщо сильний вітер і високі хвилі, і рибалки не можуть вийти в море, вилов буде менший, а ціна вища.
Також в Індонезії дуже розвинена культура вуличної їжі. Іноді дешевше й зручніше пообідати чи повечеряти у вуличній кафешці (варунг), ніж їхати на базар і готувати вдома.
Усі продукти, звичні для нас, українців, – екзотика для Індонезії, і коштують вони дорого. Тут дуже дешеві тофу (соєвий сир) і темпі (ферментовані соєві боби). Багато продуктів я тут спробувала вперше – різноманітні екзотичні фрукти й овочі, м'ясо жаб і кажанів, равликів.
На кожному острові є свої традиційні страви. Наприклад, на Суматрі дуже популярний ренданг – тушкована в спеціях яловичина. Традиційна страва Балі – бабі гулінг, спеціальним способом приготована свинина. На Тіморі традиційна страва – сеї бабе, також зі свинини. На Яві свинину взагалі не їдять, більшість населення там мусульмани.
Найпопулярніші страви в Індонезії – насі горенг (смажений рис), мі (локшина, типу нашої мівіни), сото аям (суп із курки), баксо (м'ясні кульки).
Індонезійську кухню не можна назвати дуже здоровою – тут багато смажених страв, їдять мало свіжих фруктів і овочів. Мені особисто місцеві страви до душі, але більшість іноземців досить довго звикають до цієї кухні.
Життя в Індонезії досить відрізняється від України. Зазвичай день тут починається дуже рано, о 4-5 ранку. Навчання в школах і університетах починається о 7 – 7:30, офіси зазвичай працюють уже з 8 ранку. Тут рано темніє, сонце сідає близько 6 вечора протягом усього року.
Життя у великих містах мало чим відрізняється від життя в наших мегаполісах – офіси, робота, затори на дорогах. У невеликих містах, у селах, люди займаються сільським господарством, вирощують рис (його тут збирають тричі на рік), різні овочі й фрукти.
Індонезійці досі мають дуже тісний зв'язок зі своїм минулим, історією і культурою, і мені це дуже подобається, хоча деякі традиції можуть здатися нам дивними. Наприклад, у східній Індонезії (на Тіморі в тому числі) за наречених досі платять викуп – беліс (він може варіюватися від кількох сотень до кількох тисяч доларів). За наречених можуть просити буйволів, корів, різні подарунки та прикраси. Чим освіченіша й красивіша дівчина, тим більше за неї проситимуть викуп.
Також індонезійці дуже релігійні. Загалом релігія впливає практично на всі сфери життя. В Індонезії офіційно визнані 6 релігій – іслам, католицизм, протестантизм, буддизм, індуїзм і конфуціанство. Релігію тут вказують навіть у всіх офіційних документах (атеїстом офіційно бути не можна). Разом із тим така релігійність не заважає індонезійцям вірити в привидів та різні забобони.
Кожен острів зберігає свої традиції, культуру, мову. Відлуння старих релігій, анімізму, тотемізму, віри в предків, переплітаються з "новими" релігіями, і створюють нереальний мікс. На Тіморі, наприклад, більшість населення протестанти й католики. Померлих родичів тут ховають не на кладовищах, а у дворах, біля своїх будинків, оскільки вважають, що духи предків завжди повинні бути поруч.
Ціна на житло дуже відрізняється від острова до острова, і навіть від району до району. Свого часу я жила і в гуртожитку за 800 грн в місяць, і в квартирі в центрі міста за 10 тисяч грн на місяць.
Найдешевшим видом житла в Індонезії вважають кос – будинок-гуртожиток, де у кожного мешканця є окрема кімната, а туалет і кухня – спільні. Є зовсім дешеві, за кілька сотень гривень на місяць. Коси з окремою ванною кімнатою коштують дорожче.
Хороший варіант в Індонезії – орендувати будинок. Чим більший термін оренди житла, тим дешевше він обійдеться. Часто за будинок просять платити на кілька місяців або навіть на рік вперед.
Зараз, коли Індонезія закрита для туристів, ціни на оренду нерухомості, готелі та вілли в туристичних місцях, наприклад на Балі, дещо знизилися.
Іноземці не можуть купувати нерухомість в Індонезії. Вони можуть брати землю в оренду на 25-50 років, з правом подовжити термін оренди. Мій чоловік державний службовець і кожні 2-3 роки ми переїжджаємо на інший острів, а житло нам надає країна безкоштовно.
В Індонезії дітей у садок беруть із 3 років. Є державні та приватні садочки. Навчання коштує від кількох сотень до кількох тисяч гривень на місяць. Приватні садки у великих містах можуть коштувати і кілька тисяч доларів на місяць.
Зазвичай навчання в дитячих садах починається рано – о 7 – 7:30 і до обіду діти вже повертаються додому. В Індонезії діти не сплять у садках, там навіть рідко є окремі їдальні (малюки їдять вдома, або беруть їжу з собою). Те ж саме стосується і шкіл.
Раніше готовність дитини до садка визначали старим методом – просили дитину дотягнутися рукою через голову до протилежного вуха. Якщо діставала – дитина готова до садочка, якщо ні – значить ще маленька.
В Індонезії досить розгалужена транспортна система. З острова на острів можна дістатися літаками (швидко) або кораблями (дешево). На самих островах курсують міжміські автобуси, а на острові Ява також є залізничне сполучення між містами.
У містах курсують невеликі автобуси – ангкоти (в них часто набивається десяток людей, вони можуть зупинятися в будь-якому місці на вимогу). В Індонезії також працюють місцеві й міжнародні служби таксі (Bluebird, Uber тощо). Надзвичайно популярні мото-таксі – служба таксі, але на мотобайках. Такі служби дуже дешеві, маневрені та швидкі. На байку легше об'їхати затори, ніж на авто.
Загалом мотобайк – це ледь не основний засіб пересування в Індонезії. Їх тут починають водити з 10-12 років. Часто можна побачити цілі сім'ї з 3-4 осіб (2 дорослих і 2 дитини) на одному байку.
Мій топ місць, які необхідно відвідати в Індонезії такий:
Я могла б ще продовжувати цей список, тому що Індонезії є чим дивувати.
На війні проти російських бойовиків загинув грузинський доброволець - 24-річний Леван Лохішвілі. Про це повідомляє Ехо Кавказа, передають Патріоти України. Зазначається, що захисник загинув 19 листопада у Херсонській області внаслідок вибуху саморобног...
В Україні протягом дії воєнного стану пенсіонери-чорнобильці щомісячно будуть отримувати доплату до пенсії у розмірі 2361 грн. Про це йдеться у проєкті закону № 12000, передають Патріоти України. Зазначається, що відповідно до нового законопроєкту про ...
