Українську землю вперше і останнє стрясали бойові слони падишаха: 400 років Хотинській битві, внаслідок якої розбито 200-тисячну армію султана і визнано існування потужної української нації

— Зазвичай у турків військові походи очолював великий візир (головний міністр), але в 1621 році на битву з козаками та поляками за Хотинську фортецю повів армію особисто глава Османської держави султан Осман ІІ, — розповідає доцент кафедри тюркології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка кандидат історичних наук Олександр Галенко, зазначають Патріоти України. — Турки надали походу на Хотин особливого статусу — оголосили, що він є джихадом (священною війною).

В османських джерелах не називається чисельність турецького війська, яке рушило на Хотин. Але у поході брали участь війська з усієї імперії — як з Анатолії, так із Балкан. Серед гармат, які османи взяли з собою, були гігантські (бал'ємез), кожну з яких тягнули 30 пар волів! Ядра до цих гармат піднімали втрьох. Своєрідною дивовижею армій Османа ІІ стали четверо бойових слонів.

Хотин наразі перебуває в Чернівецькій області. А в XVII столітті він входив до складу Молдавського князівства, яке являлося васалом Османської імперії. За два роки до Хотинської битви це місто і його фортецю захопили поляки.

Спочатку турки на це не відреагували. Але, коли султаном став 16-річний Осман ІІ, йому захотілося для утвердження авторитету і демонстрації харизми здобути вагому військову перемогу. Тож вирішив повести армію на священну війну за Хотин. А як привід для джихаду використав не той факт, що ця фортеця знаходилася в руках поляків, а численні напади козаків на турецькі поселення на узбережжі Чорного моря в провінції Анатолія. Це були морські походи на козацьких човнах-чайках. До речі, на першому етапі війни султану довелося задіяти свій флот для захисту від козаків на чайках морських комунікацій і мосту через Дунай, який турки побудували спеціально, щоб переправити по ньому армію до Хотина.

«Козаки вигукували султану глузливе «Гай, гай!» — тобто «Йди геть!»

— Коли в Речі Посполитій стало відомо, що Осман ІІ йде з військом на Хотин, до цього міста для підтримки поляків почали стягуватися козаки, — продовжує Олександр Галенко. — Власне, їхні загони провели перші бої в цій війні — вони нападали на турків, ще коли ті підходили до Хотинської фортеці. Козаки за звичаєм спорудили табір: поставили довкола нього свої вози, присипали їх землею, створивши таким чином фортифікаційне укріплення. Табір знаходився біля стін фортеці.

Турецьке військо (на той час воно було чи не найсильнішим у світі) тільки підійшло до Хотина, зразу ж кинулося на штурм — навіть не поставивши власний табір. Воїни ісламу були фанатично одержимі прагненням якомога швидше здобути перемогу в священній війні. До того ж їх надихала присутність султана, носія, як вони вважали, вищої харизми, себто божої ласки, що належала правителю держави (у тодішній турецькій мові держава і щастя позначалися одним словом «девлет»).

Оточення Османа ІІ всіляко підтримувало в підданих віру в його особливу харизму. Задля цього, наприклад, розповсюдили звістку про те, що під час переправи через Дунай султан зробив феноменальний вистріл з лука — випущена ним стріла начебто перелетіла на протилежний берег широкої річки. На тому місці, де вона впала, поставили пам’ятний знак.

Але Осман ІІ прекрасно розумів: щоб солдати і командири відчайдушно рвались у бій, не слід покладатися лише на їх релігійний ентузіазм та віру в харизму султана. Тож він щедро платив гроші і навіть роздавав феодальні маєтності тим, хто під час штурмів польсько-козацького табору виявляв особливу сміливість, захоплював полонених, приносив відрубані голови супротивників. То був надзвичайно потужний стимул відчайдушно битися, адже будь-хто з простих турецьких солдатів мав реальні шанси увійти до складу привілейованого класу — стати тімаріотом (землевласником, який несе військову службу).

Попервах ентузіазм турків був таким сильним, що перші чотири потужні штурми табору супротивника вони проводили через день. Це дуже виснажливо. Кожний зі штурмів тривав багато годин, складався з багатьох атак.

— Туркам вдалося захопити табір?

— Ні, хоча вони двічі вривалися до нього. Але козаки з поляками вибивали їх звідти. До речі, в одному з цих епізодів атаку османів очолював ще один носій виняткової харизми Каракаш («Чорнобровий») Мегмед-паша з Боснії, який прийшов під Хотин з чотирма тисячами своїх солдатів. Перед цим він уславився декількома значними військовими перемогами. Тож, свято вірячи в свою харизму, в той же день, як приєднався до армії султана біля Хотина, повів військо на штурм позицій козаків і поляків. Попервах йому таланило. Попри шквальний вогонь супротивника, паша прорвався зі своїми солдатами в табір. Але фортуна від нього раптом відвернулася — німецький найманець, який служив у польському війську, поранив коня і влучив турецькому очільнику кулею в ногу. Цей день в житті Каракаш-паші став останнім, інший німецький найманець застрелив його в груди.

— Султан Осман ІІ брав участь в штурмах?

— Ні. На пагорбі біля Хотина турки облаштували ставку султана. Він сидів там на помості, з якого було зручно спостерігати, як його солдати атакують табір супротивника. Правителя розважали улюбленими мелодіями чотири сурмачі і чотири барабанщика.

Правда, одного разу султан все ж навідався до лав своїх солдатів. Це було після закінчення одного із штурмів польсько-козацького табору. Близько Осман ІІ до нього не наближався — щоб, бува, не підстрелили. Але козаки з поляками добре його бачили й почали щодуху вигукувати «Гай! Гай!». Це глузливий турецький вираз, що перейшов і в українську мову, означає «нумо, йди геть!» Османський історик кінця XVII — початку XVIII століть Мустафа Наїма написав, що султан, почувши ці вигуки, дуже засмутився.

—Бойових слонів турки залучали до атак на табір?

— Ні, ці велетенські тварини використовувались для антуражу — були живою окрасою султанської ставки на пагорбі. А ще їх напускали на полонених козаків, щоб слони затоптували бідолах. Султан, до речі, особисто страчував полонених. Це навіть зображено на турецьких мініатюрах, що були створені придворними митцями зразу ж після Хотинської битви. На одній з них ми бачимо, як Осман ІІ влучає стрілою в шию полоненого козака, який, рятуючись, кинувся у річку.

— Нещастя, що приносить війна, сповна відчули мирні люди, які мешкали навколо Хотина, — продовжує Олександр Галенко. — Легка кіннота кримських татар хана Джанібека Гірея та ногайського мурзи Кантеміра практично не брала участі в штурмах, а діяла в тилах польсько-козацького війська, захоплювала в полон багато мирних людей. Турецький історик Наїма пише, що полонених було сто тисяч. Певен, що це не так. Але, думаю, слід довіряти повідомленням Наїми, що селян і міщан полонили стільки, що османському табору вони коштували дуже дешево (в ті часи людей продавали в рабство).

З письмових джерел того часу нам відомо, що козаки чи не кожної ночі робили вилазки в стан османів, різали ворога, захоплювали трофеї, забирали з собою невільників. В перші дні облоги навіть примудрилися відібрати у османів декілька гармат.

«Яничари усунули Османа ІІ від влади і позбавили життя»

— Хто тоді стояв на чолі козацького війська?

— Гетьман Сагайдачний, під проводом якого козаки здобули чимало перемог, зокрема, за три роки до Хотина дійшли до Москви й взяли її в облогу. Але на самому початку Хотинської кампанії гетьманом був Яків Бородавка. Коли ж у польсько-козацький табір прибув Сагайдачний, відбулася козацька рада. На ній було вирішено Бородавку за серйозні помилки змістити — на нього поклали провину за те, що турки розбили козацький загін чисельністю декілька тисяч чоловік. Гетьманську булаву знову вручили Сагайдачному. А Бородавку через два тижні стратили.

— Завдяки чому козаки з поляками не дали ворогу захопити свій табір і заволодіти Хотинською фортецею?

— Значною мірою дякуючи вогнепальній зброї, якої в них було вдосталь. У турецьких джерелах написано, що табір захисників Хотина аж світився вогнем від чисельних залпів з рушниць та гармат. Уже в ті часи це була найефективніша зброя.

На проведення Хотинської кампанії Османа ІІ в значній мірі надихнуло те, що попереднього року на території Молдавського князівства турки разом з кримськими татарами оточили і вщент розгромили поляків у Цецорській битві. В ній загинув великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський (командувач всього війська Речі Посполитої). Але тоді османці напали на супротивника, який відступав, знаходився в скрутному становищі. В Хотинській битві ситуація була геть іншою: козаки і поляки як слід підготувалися зустріти ворога.

— За місяць, протягом якого вони намагалися здобути перемогу, ними було проведено вісім потужних штурмів за участю багатьох тисяч чоловік. Попервах було повно ентузіазму. Але з кожним невдалим штурмом і великими втратами моральний дух падав. Та й, як повідомляє історик Мустафа Наїма, за місяць боїв гроші для заохочення сміливців почали у султана закінчуватися. В боях гинуло все більше вояків. Наїма пише: «Від вогню недовірків (османи так називали християн), настрашилося око (турків), і воїни вже не хотіли йти на штурм». Додайте до цього настання холодів. Скажімо, в одному з джерел зазначається, що під час шостого штурму землю вкрив густий туман і приморозило. Для турків це було критично — зазвичай взимку вони не воювали. До речі, через півсторіччя, в 1678 році, їм вдалося заволодіти гетьманською столицею — українським Чигирином. Вони побули там десь місяць і з власної волі пішли геть — побоялися холоду й можливого голоду в чужому краї.

— Осман ІІ поплатився за поразку в Хотинській битві?

— Так, хоча разом зі своїм оточенням намагався переконати підданих в тому, що отримав перемогу. І на те були певні підстави. Турецьким посланцям все ж вдалося домовитися з Річчю Посполитою, що польське військо піде з Хотинської фортеці. До того ж Осман ІІ оголосив, що здійснить хадж (паломництво) в Мекку і Медину. Цією пишною подією він сподівався переконати одновірців у незмінності до нього божої ласки. Але яничарів це не задовольнило. Воєнна невдача у Хотинському поході показала їм, що в султана нема божого покровительства. Яничари були головною військовою силою в столиці. Ці турецькі гвардійці усунули Османа ІІ від влади і позбавили життя.

— Для нас найважливішим наслідком стало те, що османці, по суті, визнали існування української нації.

— В чому це проявилося?

— Вони почали визначати українських козаків не лише як «злодіїв чи розбійників», а як «козацький народ». Після Хотина українці стали суб’єктами міжнародних відносин. Вони фігурують у мирному договорі між Османською імперією та Річчю Посполитою. А через три роки козаки виступили союзниками кримського хана Мегмеда Ґерея ІІІ та його брата, уклавши з ними відповідну угоду.

Через 14 років після Хотина на союз з козаками пішов ще один кримський хан Інаєт Ґерей. А в 1648 році козаки уклали угоду не лише з кримським ханом, а й з османським султаном Ібрагімом, що значною мірою забезпечило успіх Хмельниччини. Отже, слова про козацький народ не були випадковим винаходом османських канцеляристів чи істориків. Невдовзі ж вони почали вживати також назву Укранья, себто Україна. Тому-то ми й констатуємо, що Хотинська війна принесла перше міжнародне визнання українській нації.