Визвольні змагання: Як Кубань намагалась воз'єднатися з Україною

"16 лютого 1918 року Законодавча рада Кубані оголосила про створення Самостійної Кубанської Народної Республіки. Ще через кілька днів, 20 лютого, під час приватної наради більшості членів згаданого органу було ухвалено резолюцію про приєднання Кубані на федеративних засадах до Української Народної Республіки", передають Патріоти України з посиланням на Тиждень.UA.

"У мить згаданої ухвали на Кубані вже тривала завзята збройна боротьба проти більшовиків і місцеві козацькі ватажки знали про проголошення Центральною Радою IV Універсалу про незалежність України.

Але проголошення Самостійної Кубанської Народної Республіки стало лише формальним актом. З одного боку, його сприйняли вороже білогвардійські воєначальники, які тоді формували свої війська на Дону, із другого — значна частина населення опинилася на боці більшовиків. Саме це й стало головною причиною фіаско ідеї незалежності Кубані та з’єднання її з Україною.

Але що ж це за «значна частина населення»? У наші часи уявлення про населення Кубанського краю дещо спотворене радянською ідеологією. Ми вважаємо, що мало не всі сучасні мешканці — нащадки кубанських козаків, запорожців. Це не відповідає дійсності.

До 1920-го на Кубані жили кубанські козаки, селяни та місцеві горські народності. Станом на 1914 рік було 1,339 млн козаків, 1,591 млн вихідців з інших губерній (селян, або «городовиків», як їх називали козаки), а також 50 тис. горців (черкесів).

Більше ніж половина козаків і селян були українцями. Однак між двома станами панувала ворожнеча. Селяни не мали права купувати або набувати іншим способом землю й мусили орендувати її в козаків. Останні були привілейованим станом: вони сплачували податки, проходили військову службу та жили за іншими правилами, ніж перші. Вбиралися теж у різне. Маленькі козачата й хлопці-селяни традиційно бились один з одним до кривавих ран. Було рідкісним випадком, щоб козак одружився на селянці й зовсім неможливим, щоб козачка вийшла за селянина.

Революція 1917-го дала кубанському селянству сподівання на отримання землі. Козаки ж, навпаки, були вороже налаштовані щодо цього, адже її мали надавати селянам, відбираючи в землевласників. Коли наприкінці 1917 року на Кубані утворилася більшовицька Таманська армія, значну її частину становили місцеві селяни-українці, а очолював прапорщик Єпіфан Ковтюх. Один із білогвардійських козацьких воєначальників полковник Федір Єлісеєв пізніше написав про нього та цю армію: «…Він, як іногородній Кубані, тобто «городовик», можливо, був і натхненником своїх підлеглих у ненависті до козаків. Та, крім того, ці іногородні своїми батьками та дідами були вихідцями з України. Як можна допустити, що їхні діди й прадіди були козаками, можливо, навіть запорожцями, розкозаченими після зруйнування Запорозької Січі, а звідси в нащадків ще зберігся військовий дух, «хохлацька» впертість, наполегливість, що є позитивними рисами воїна».

Таким чином, послідовними прихильниками самостійності Кубані були лише більша частина козаків, а також представники горських народностей. Причому, що цікаво, серед кубанських козаків, які поділялися на чорноморців (українців) і лінійців (росіян), у питанні незалежності Кубані було більше єдності, ніж серед козаків-чорноморців і місцевих українських селян.

Наприкінці лютого 1918-го Кубанський крайовий уряд та створені ним нечисленні військові частини під тиском більшовиків були змушені залишити свою столицю — Катеринодар. Незабаром кубанцям довелося з’єднатися з білогвардійською Добровольчою армією, яку більшовицькі війська вигнали з Дону. Білогвардійці були сильнішими. Крім того, кілька військових лідерів кубанських самостійників уже загинуло в боротьбі. Ті, хто прийшов їм на заміну, без усяких застережень влили кубанські частини до складу Добровольчої армії. Кубанські загони: Гайдамацький та Чорноморський вільного козацтва були влиті до Добровольчої армії як кінний і пластунський полки.

Командування Добровольчої армії не стало скасовувати Кубанський військовий уряд та Кубанську раду, але зробило їх своїми маріонетками. Патріотичні настрої кубанських козаків, які навесні 1918 року повстали проти більшовиків, були використані білогвардійцями на свою користь. З козаків формувалися цілі дивізії, так що Добровольча армія незабаром на 70–75% складалася з кубанців.

Однак кубанські самостійники намагалися невідступно повернути власні права. Унаслідок цього кількох із них — голову Кубанської ради Миколу Рябовола та члена уряду Олексія Кулабухова — убили білогвардійці.

Кубанське козацтво по-своєму реагувало на тиск із боку білогвардійського командування. Коли на початку 1919-го Добровольча армія вийшла за межі Кубанського краю, козаки заявили: «Не підемо за Манич! Триматимемо тут границю!». Попри те що кілька кубанських дивізій генерал Антон Дєнікін відправив під Царицин, із них почалося масове дезертирство. Свого апогею воно сягнуло наприкінці 1919 року: більшість кубанців просто кинула фронт, білогвардійці були розбиті й Червона армія стрімко зайняла Дон, Кубань і Північний Кавказ.

На превеликий жаль, розрив поміж кубанським козацтвом і білогвардійцями не став рятівним шляхом.

У 1920-ті внаслідок боротьби комуністів із козацтвом як станом (розкозачення) усе місцеве населення Кубані стало селянським. Під час так званої політики розкуркулення в 1931 році в колишніх козаків-землевласників відібрали землю, а самих їх відправили на заслання до різних регіонів СРСР, де частина загинула. Всього з Кубані було вислано 45 тис. людей. З відтоком розкозачених родин зі своїх історичних земель почалося масове переселення на колишні землі донських і кубанських козаків селян із центральної Росії.

Напередодні Другої світової війни радянська влада почала знов апелювати до козацьких традицій населення Дону та Кубані: у складі Червоної армії з’явилися «козацькі» (лише за назвою) кавалерійські частини. Але служили в них не природні козаки, а звичайні призовники з територій, що колись належали козацьким військам. У 1941–1945-му було сформовано кілька радянських «козацьких» корпусів, куди також приймали всіх підряд. Зрештою, нині мало не кожний мешканець Ростовської області, Краснодарського краю або інших умовно козацьких регіонів називає себе козаком, хоч може бути зовсім іншого походження.

Водночас чимало козацьких вождів еміграції, передусім донець генерал Пьотр Краснов і кубанець Андрій Шкуро, під час Другої світової війни прагнули помститися радянській владі за кривди козацтву в 1917–1930 роках. На боці Німеччини з козаків їм удалося сформувати кілька потужних козацьких з’єднань. У 1945-му ці козаки були видані союзними військами радянській владі й пізніше репресовані. Краснова, Шкура й інших козацьких вождів також захопили радянські каральні органи та пізніше стратили в Москві. Населення Кубані внаслідок розкозачення, розкуркулення, кількох голодоморів, масових репресій, війни в 1941–1945 роках, а також цілеспрямованої політики русифікації було майже повністю позбавлене українських національних рис. Всі українці, як колишні козаки, так і селяни, під час кількох переписів були масово переписані росіянами.

У 1990–2010-му апологети козацького руху в Російській Федерації умовно поділялися на дві категорії:

• козацькі патріоти, які добре знають свою історію, а отже, вважають Краснова, Шкура й інших білогвардійських (і пронімецьких) вождів своїми героями. У сучасній путінській Росії цих людей переслідують за їхні переконання, щонайменше один із них має дві судимості через це;
• «ряжені» — основна маса псевдокозаків, які насправді здебільшого не здатні довести належність своїх предків до козацтва й мають дуже поверхове уявлення про козацькі звичаї та інше.

Перша категорія — козацькі патріоти Росії, щодо подій в Україні у 2014–2015 роках у гіршому разі посіли нейтральну позицію, а в кращому — стали підтримувати Збройні Сили України та добровольчі формування в боротьбі з путінською владою та її сателітами.

Друга категорія — сторонні люди, що стали себе називати козаками, масово з’явилися серед сепаратистів і російських терористів.

Під час війни на Донбасі це вилилося взагалі в потворні явища, коли люди, що перебували в місцях ув’язнення, мають кримінальні татуювання, раптом оголосили себе козацькими отаманами та пішли захищати «православний мир» у складі так званих "ДНР" і "ЛНР". Водночас у патріархальному козацькому суспільстві наявність таких персонажів-злочинців була просто неможливою. За мовчазною згодою з представниками влади козаки вбивали їх без суду та слідства.

Проголошення Самостійної Кубанської Народної Республіки в 1918-му та приєднання її на федеративних засадах до України — це унікальний історичний факт, який поки що ніяк не можна використати у великій політиці.

Але, найімовірніше, мине кілька десятків років, мапа Росії вкотре поміняє свої кордони, і мрія українських націоналістів про Україну «від Сяну до Дону», можливо, саме завдяки згаданому унікальному історичному факту стане реальністю. Вирішальну роль у цьому питанні відіграє прихильна політика українського керівництва до козацьких самостійників."