Чому вельон Марко Вовчок був з чужого плеча?

Або про те, як кожна птиця знайде свого Гриця.

Досліджуючи життя і творчість унікальної жінки й письменниці Марії Вілінської, відомої за псевдонімом Марко Вовчок, я пізнав стільки цікавого, неймовірно оригінального з її діянь і вчинків, що могло б скласти не одну захоплюючу повістину. Це справді була вельми спокуслива і фатальна пані, яка завжди йшла до мети напролом, ставила перед собою на коліна навіть найвидатніші літературні авторитети Росії і Європи. Вела себе, як справжня Богиня спокуси і чародійства.

Ні, не Опанас Маркович, до половини дев’ятнадцятого століття уже відомий у літературних колах науковець-етнограф вибрав її собі в жінки, а шістнадцятилітня Марія фактично змусила його женитися на собі. За сприяння своєї тітоньки Катерини Петрівни, дружини секретаря судової палати Орловської губернії Михайла Мардовіна. Відомий збирач малоросійського фольклору потрапив у ті краї, після розгрому Києво-Мефодіївського братства в Києві, до складу якого входили Тарас Шевченко, Опанас Маркович, Панько Куліш, Микола Гулак та інші, після висилки з Києва і України.

Зберігся документ, датований 10 січня 1851 року. Орловський губернатор, генерал від кавалерії Петро Трубецькой писав:

«Пред’явник цього, службовець у канцелярії моїй, титулярний радник Опанас Васильович Маркович має намір одружитись з донькою підполковника дівицею Марією Олександрівною Віленською, - чому і даю йому це свідоцтво в тому, що з мого боку перешкод до цього немає, що засвідчую моїм підписом і гербовою печаткою».

Цей документ потрібен був, позаяк Опанас Маркович вважався державним злочинцем і до Орла його заслали відповідно до вироку суду. Інша справа, що другові Шевченка явно усміхнулася доля. Тараса Григоровича згідно з тим же вердиктом забрили в солдати, він повинен був винести десять літ муштри на Кос-Аралі, а Марковича після прибуття з України призначили молодшим помічником начальника канцелярії в головній службі Орловського губернатора. Куди вже вище і краще можна було прилаштуватися, якщо після арешту він не міг ніяк отримати навіть посвідчення з Київського університету про захист звання кандидата наук з історії і географії. Аж поки чолобитний папір про це не підписав генерал-губернатор, не спровадив його з Орла на береги Дніпра, а потім особисто вручив диплом зніченому такою увагою Марковичу.

Кілька разів поспілкувавшись із молодим науковцем, генерал від кавалерії, князь П.І. Трубецькой, знайшов юнака, як винятково розумну, прогресивну, молоду людину, з великою перспективою і тут же перевів Опанаса Марковича в асесори, за півроку – зробив старшим помічником, а згодом і титулярним радником. Такий ріст по службі нікому й не снився, тим паче арештанту, політичному вигнанцю з України. Вітер удачі віяв у вітрила молодої людини, Хто б міг бодай помріяти про таке...

А ось вище приведена довідка, про що свідчила вона? Хіба після отримання такого серйозного документу на руки можна було відмовитись женитися на означеній особі? Подібне вказує на те, що даний манускрипт є вірогідно справою рук тітоньки Марії Вілінської – Катерини Петрівни, чий чоловік був вхожим до губернаторського дому, з ким князь П. Трубецькой іноді грав навіть у карти. На це ж і вказує такий значимий факт. 1867 року, коли в Чернігові на 45-му році життя помирав виснажений туберкульозом Опанас Маркович, він з останніх сил благав у щоденних листах, телеграмах свою дружину Марко Вовчок, яка вже не один рік розкошувала за кордоном, приїхати і привезти з мандрів сина, аби попрощатися. Та ж таки тітка Катерина, їй також писала, що милішої і благороднішої людини від "Афанасій Марковича немає на білому світі": "невже ти не послухаєшся його, не проведеш в останню путь?"

Тим часом за душею в Опанаса на пору оформлення шлюбу не прозирнуло й ламаного гроша: вся маєтність батька на Полтавщині виявилася розданою за борги, на рідному подвір'ї Марковичів хазяював бідний, як турецький святий рідний брат Опанаса - Венедикт. Колись маєтне, грошовите обійстя предків Марії Вілінської в Єлецькому повіті Орловщини теж було програне вітчимом-п’яницею у карти. Яскрава і переконлива ілюстрація до гіркої примовки - який їхав, таку й здибав…

Весілля справили в будинку орловського поміщика Петра Киреєвського, близького приятеля Опанаса Марковича. На його ж кошти. Фата була позичена в багатої жінки, що теж пророкувало начебто великі сімейні блага нареченій. Чи так воно станеться - покаже життя. Все на оказії було зроблено і мовбито багато, і розкішно, але не з власного розрахунку молодих, і це гнітило. Медовий місяць повінчані відправилися проводити в Україну - на Полтавщину, Київщину, Чернігівщину – у друзів і родичів Марковича. Благо, на руках Опанаса була уже «вольна» - покарання за участь в Кирило-Мефодіївському братстві відбуто. З роботи в губернаторській канцелярії він не розрахувався, а взяв дві вітпустки по два місяці, начебто для пошуку роботи.

Багато людей в Україні знало друга Тараса Шевченка і Пантелейомона Куліша Опанаса Марковича, славного етнографа, фольклориста, щиро його поважали. Ділилися з ним і його дружиною всім, чим багаті були щедро. У молодих на практиці виходило так, як десь саме тієї пори записали вони в почутій примовці: «кому ведеться, тому й півень несеться»…

Відомо, що якусь частину подорожі 1851 року молоді провели в селі Рождественському (нині це Драбівський район Черкащини). Тут на хуторі Деркачівка мешкав старезний дід Никодим. Скільки літ йому було, він і сам не знав, але казав, що пам'ятав часи правління в цих краях князя Кантакузена, котрий хазяював тут у середині вісімнадцятого століття. Старик так і сипав жартами-примовками, наче з-за пазухи діставав усе нові й нові байки та бувальщини краю над річкою Золотоношкою, що в'юнилася в комишах і очеретах за високим берегом. Опанас уперше доручив Марії вести копію запису розмови. Йому важливо було не упустити жодного слова древнього аксакала. Про цього діда Марковичу написав знайомий учитель, і етнограф чекав з нетерпінням тієї миті, коли повернувшись в Україну, завітає на Деркачівку. І ось приїхав з дружиною...

За тим же скрипом молоде подружжя відвідало і рідне село Марковича - Кулажинці, тоді Пирятинського повіту, тепер - це Гребінківський район Полтавщини. По дорозі, яку здебільшого долали пішки, збіднілі стовпові дворяни, ночували в людей на хуторах і в маєтках, де Опанас був за свого, в скиртах і навіть з рибаками на Дніпрі та Ворсклі. Багато зробили цікавих записів. Марія, як губка, всотувала в себе українські слова. Під високими і яскравими зорями вони обговорювали, чому у фраз такі корені і закінчення, особливо ж багато обмовлялися про широкі синонімічні ряди окремих слів. Зі своєї романтичної душі фолькльорист Маркович майже штучно пересаджував до серця Марусі красу і екзотику своєї рідної української мови...

Одначе в пору своїх "медових мандрів" найдовше Марія Вілінська та Опанас Маркович провели тієї пори в селі Сорокошичі, що неподалік Козельця на Чернігівщині. Саме тут мешкав брат етнографа Василь. Він служив офіцером Корпусу лісничих. За помічника у нього була дружина, привозна іноземка, француженка Антуанетта Францівна де Олів. Родичі люди були не багаті, але благородні та готові на будь-яку пожертву. Василь для Опанаса старався як міг.

Село розташовувалося в справжній лісовій глухомані. До Дніпра рукою подати. Відділене від цивілізованого світу кордоном віковічних сосон і ялин – майже 60 верств до Козельця. Більшу частину року туди годі було дістатися через суцільне бездоріжжя. Навкруги розстелялися повселюдні болота, озера. Зате це був справжній рай для дикої фауни. Чого тут лише не водилося. Особливо багато було лосів, вовків, хазяювала навіть рись. Із птахів зустрічавя рідкісний журавель сірий, лелека чорний, сорокопуд сірий. Дуже багато водилося чаплі сірої. Дичини розмножилося без ліку. Люди їх не полювали, навпаки, підживлювали в холодні пори роки, годували тих, які не відлетіли вчасно у вирій. Цим, власне, якраз і займалися Василь Маркович та Антуанетта. Тепер їм на поміч прийшли і Опанас з Марією.

Особливе захоплення всіх викликав трирічний син Василя і Антуанети - Дмитрик, який тільки починав говорити. Хто б міг подумати, що з цього веселого і радісного хлопчика виросте з часом майбутній серйозний письменник Дмитро Васильович Маркович. За Гетьманату Павла Скоропадського (починаючи з 29 квітня 1918 року) він - Генеральний прокурор, член сенату. Ще за рік - міністр юстиції УНР.

Саме тут, у Сорокошичах, вперше завела і розгорнула для нотування власні записники Марія Вілінська, наслідуючи приклад чоловіка. Один з них відводився у неї під запис пісень, інший – байок, оповідок, третій – для гарних слів, повір’їв, прислів’їв та приказок.

Молоді були надзвичайно щасливі з того, що потрапили нібито на новий Ковчег. Люди тут, у заліссі, на болотах, жили немовби в застиглому часі: літнє взуття на більшості сельчан – луб'яне, а одежа здебільшого конопляна, домоткана. Гонили смолу і дьоготь. А співали те, що передалося з дідів-прадідів. Опанас був від щастя на сьомому небі і навчав Марію відбирати все найбільш цінне з почутого. Десь тоді вони записали: «Не хотіла чапля рибок, а тепер їсть жаби», «Сорока у ворони просить оборони», «Соловей тоді починає співати, як нап’ється води з березового листя», «Старого горобця на полову не зловиш», «Кожна птиця знайде свого Гриця»…

В історичних записах віднайшов я відомості про те, що Сорокошичі, часу перебування в них молодожонів Марковичів, були центром волості. За станом на початок 1859 року тут мешкало 1154 особи, з них 552 – чоловічої статті та 602 – жіночої. Тут же налічувалося 87 дворових господарства, працювала православна церква. Молода сім’я етнографів швидше за все мешкала на лісовому кордоні, в брата Опанаса - Василя 1852 року. Себто, кількість селян у цьому заліссі, на березі Дніпра мало відрізнялася від тієї, котра названа вище. Ну, було селян менше на десяток-другий. Так що фольклористам було з ким попрацювати…

Цікавлюся тим, яка ж спадщина нині древнього села. Якщо однослівно висловитись – плачевна. За даними Козелецької райдержстатистики у віддаленому лісовому селі Сорокошичі, в понизов’ї Дніпра (за станом на 2013 рік), обліковувалося лише 43 жителі. Боюсь, що нині там громадян мешкає ще значно менше, оскільки вся сучасна сільська статистика, відомо, від’ємна. Молодих, продуктивних сімей у таких віддалених поселеннях практично немає. А всі найбільші події нинішнього села на тих висилках – похорони. Тому, думаю, важливо, зберегти бодай історію оселища.

Відтак, заглядаю до Вікіпедії. А тут і зовсім немає ніякої згадки, що будь-коли тут тимчасово мешкали: український фольклорист, етнограф, громадський діяч, член Кирило-Мефодіївського братства, побратим Тарас Шевченка Опанас Маркович, що саме тут, оволодіваючи тонкощами української мови, проводила перші етнографічні записи з уст місцевих селян його молода і вродлива дружина Марія Вілінська, яка згодом виросте до другого пера України, стала в рівень замало не самому Кобзарю – Марко Вовчок.

Що ж, напишу я про це статтю до Вікіпедії, затулю цю прикру залисину в нашій публічній історії. Приємно лише те, що справа з охорони природнього багатства краю, якою займався Василь Васильович Маркович, рідний брат Опанаса, не заглухла. Сорокошичі є частиною 2002 року організованого Міжрічинського регіонального ландшафтного парку. Міжрічинський, позаяк розташований між двома могутніми водними артеріями України – Дніпром та Десною. Більше того, в районі даного населеного пункту знаходиться так званий Сорокошицький чапельник. Під суворою забороною на полювання знаходиться не далеко від села розташований оазис мешкання рідкісний сірих чапель. Тут же ростуть понад столітнього віку сосни та ялини. Окремі з них точно бачили під собою Марію Вілінську і Остапа Марковича – молодих і красивих людей, які своїм життям прославили Україну.

***

Доповідаю всім вам, пані й панове, що доповнення до Вікіпедії відносно села Сорокошичі вже зроблено, а "Посилання " в кінці статті Інтернет енциклопедії про цей населений пункт відкриють вам посилання на дану публікацію...

Опублікував: Олександр Горобець
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Хіти тижня. "Сарафан перетворився на пояс": Мережу обурило пікантне фото російської співачки, що втекла до Києва

вівторок, 23 січень 2018, 1:00

Відома російська оперна співачки Марія Максакова, яка втекла з Росії в Україну, засвітилася на ТБ в пікантній позі. Відповідне фото було опубліковано у Facebook, передають Патріоти України. Користувач соцмережі опублікувала скріншот, на якому можна поб...

"Чому я люблю київське метро більше за вашингтонське", - українська журналістка

вівторок, 23 січень 2018, 0:30

Увечері, на вихідних та під час святкових днів в Києві потяги під’їжджають до станцій кожні 5-10 хвилини, у Вашингтоні – з інтервалом у 8-20 хвилин. "Застрягти в метро – типова вашингтонська проблема. Часом в офіс запізнюється одразу 2-3 працівника. Хо...