"В Україні бути розслабленими хіпі можна, поки не зіштовхнешся з проблемами здоров'я або фінансів. З іншого боку - хто, як не ми, має змінювати країну на краще?" - українська письменниця

На думку Ірини Цілик, вона постійно переконується, що українці не знають одне одного.

Ірина ЦІЛИК, 35 років, кінорежисерка, письменниця. Народилася в Києві. Освіту здобула у Київському університеті театру, кінематографу і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. 6 років працювала другим режисером в рекламних проектах. Написала поетичні книги «Ці», «Глибина різкості» та прозові - «Післявчора», «Родимки», «Червоні на чорному сліди». Деякі вірші увійшли до збірки "Anthologie du Donbas", виданої у Франції. Написала дві книги для дітей. Режисер та сценарист короткометражних фільмів «Вдосвіта», «Помин», «Дім». Для документального кіноальманаху «Невидимий Батальйон» про жінок на війні зняла історії «Тайра» і «Малиш». Одружена. З письменником і військовим Артемом Чехом виховують 8-літнього сина Андрія

"Мене роз'їдає комплекс провини. Здається, роблю недостатньо. Коли зблизька познайомилася з дівчатами-військовими, у мене виникло питання, чи не мусила б я теж бути разом з ними. Якби не була мамою, великі шанси, що пішла б на фронт. Але маю маленького сина і прийняла рішення, що на своєму місці можу робити інше". Про це в інтерв'ю gazeta.ua розповіла режисерка і письменниця Ірина Цілик, передають Патріоти України.

Торік зняла дві короткометражні стрічки для документального альманаху "Невидимий батальйон" - про жінок, які воюють на Донбасі. Зараз працює над документальним фільмом про підлітків прифронтової зони "Земля блакитна, ніби апельсин".

Ви особисто для себе український схід відкрили з початком війни?

На Донбасі до війни була лише в Луганську. Там мала велику компанію друзів-поетів. Зараз хтось з них воює з нашого боку, хтось — серед "ополченців". Дехто емігрував в Центральну Європу чи Західну Україну, інші — в Росію. А один з цих поетів тепер – член правління спілки письменників ЛНР. На прикладі цієї компанії можна зрозуміти, що відбулося з українським сходом. Частіше почала бувати там з початком війни. В одному вірші маю рядок: "У маленьких містечках, назви яких тепер я знаю всі-всі..." А раніше мені нічого не говорили ці слова — Сєвєродонецьк, Авдіївка, Красногорівка.

Мали стереотипи про схід?

Звісно, ми всі їх маємо. Постійно переконуюсь, що українці не знають одне одного. Скажімо, колись раніше думала, що весь схід тотально російськомовний. Рік тому, коли знімали "Тайру" (Юлія Паєвська, парамедик служби ASAP, командир підрозділу "Янголи Тайри" – ред) біля Світлодарської дуги, нас поселили в одному селі. Місцеві приходили знайомитися. Всі були україномовними і говорили без суржику. І це село не є унікальним для Сходу, там ще є такі. Вважаю, дуже важливо бачити на власні очі ті чи інші речі. Я їжджу по всій Україні і зіштовхуюся з тим, що багато людей із Заходу ніколи не були на Сході і навпаки. А це важливо — знати один одного і зустрічатися лицем до лиця. Стає зрозуміло, що відмінності не такі і суттєві. Колись наші діти їздили по обмінах між сім'ями за кордон, а треба було такі проекти між українськими родинами робити.

Одна дівчинка з Авдіївки якось сказала про нас: "Якби не війна, то ці круті люди ніколи б до нас не приїхали". Правда в тому, що так і є. Зараз всі кинулися їздити на схід, там з'явилася купа цікавих проектів для дітей, підлітків. Але за такими проектами плаче вся провінція України. У будь-якому маленькому містечку майже нічого не відбувається. А треба робити все, щоб відбувалося.

Часті поїздки на схід дають вам іншу оптику для розуміння нашого мирного життя. Що міняється у вашому повсякденні по поверненню?

Ось я після повернення перу кеди, в яких лазила по териконах. І це глухе гупання у пралці здається звуками вибухів у моєму Києві. З одного боку це сюрреально, а з іншого — уже тепер розумію, що все можливо, і в Києві таке теж могло б бути.

Ці 4 роки мене дуже змінили. Тепер я теоретично готова до всього. Стараюся жити тут і зараз. Перестала планувати. Ми з чоловіком якось думали, що поїдемо відпочивати, а потім він пішов на війну. Знецінились всі матеріальні речі. Можеш відкладати гроші, будувати дім, а потім туди прилетить снаряд.

Відразу погодилися стати режисером у проекті "Невидимий батальйон"?

Перша реакція була: "Цікаво, хотіла б взяти участь". Хоча для мене як режисера це був виклик. Раніше ніколи не знімала документальні фільми. Виявилося, що це дуже складно. Під час зйомок "Тайри" зрозуміла, що завдання документаліста, так само як і військових на фронті, — це безкінечне очікування і вчасне реагування. Ми приїхали знімальною групою заряджені на роботу, але 9 днів нічого не відбувалося. Психологічно це далося досить важко. Сиділи у селі біля Світлодарської дуги. Слухали солов'їв і звуки артилерії. Я варила борщі своїм хлопцям. А потім за один день зняли багато матеріалу. Це було 9 травня. "Тайра" вивезла двох поранених. Один з них пішов з життя вже на операційному столі. Зранку він був 19-річним хлопцем, а вже в обід перетворився на тіло в пакеті. Це на нас справило сильне враження. Ми стали свідками того, як насправді тут виглядає смерть.

Юлія ПАЄВСЬКА. Позивний ”Тайра”. До війни – дизайнер, президент федерації айкідо ”Мутокукай-Україна”. Киянка. Парамедик служби ASAP. Командир підрозділу ”Янголи Тайри”

Що стало для вас відкриттям під час зйомок?

Усвідомила, що зараз маємо багато людей з посттравматичним синдромом. Наше суспільство, за великим рахунком, не готове до цього. Є якісь реабілітаційні програми, щось відбувається, але це все не в тих масштабах. З 2014 року понад тисячу українських військових наклали на себе руки. Але це тільки ті, що зафіксовані під час служби, ніхто не рахує випадки суїциду після демобілізації.

ПТСР є у більшості. Навіть у тих, хто думає, що їх війна ніяк не зачепила. Коли ми в Канаді гуляли на острові і хотіли зайти в березову посадку, раптом зловила себе на думці: "Чи можна туди іти, а раптом – міни?". За тиждень до того у Красногорівці знімала. Там позалишалось дуже багато мін навіть в центрі міста. Мене постійно осмикували, щоб ходила лише асфальтованими доріжками. Якщо навіть я, людина далека від фронтових реалій, ловлю себе на таких збоях у матриці — ну які міни в Торонто? – то що вже говорити про військових.

Поки не знаємо, як давати раду з цими проблемами. Реабілітація ветеранів має бути різних видів: фізичною, психологічною, вакаційною. У нас немає в такій кількості хороших психологів, які були б здатні працювати з військовими. Ті фахівці, які зблизька не стикалися з фронтом, здебільшого не можуть результативно працювати з учасниками бойових дій.

Ваш чоловік воював на Донбасі. Чи легко вдалося повернутись йому до мирного життя?

У підрозділі, в якому воював мій чоловік, ніхто серйозно не був поранений, ніхто з його друзів не загинув. Та все одно після повернення він мав емоційні гойдалки - ейфорія від можливості насолоджуватися простими вигодами мирного життя змінювалась депресією. Він почав ходити до психолога. Потім знайшов для себе заняття, яким до того не займався, - почав працювати руками. Хоч раніше і цвяха у домі не міг забити, умовно кажучи.

З якими проблемами зіштовхується жінка на війні?

До роботи над "Невидимим батальйоном" я не знала, що бойові посади для жінок були закриті. На початку війни деякі жінки фактично виконували ролі розвідниць, гранатометниць, снайперок, а за документами були оформлені як швачки і санітарки. Це сильно зачепило і стало особистою мотивацією.

Одна з моїх героїнь Андріана Сусак є яскравим прикладом дискримінації жінок у ЗСУ. Вона була штурмовичкою, а її оформили як швачку. Пішла на війну у травні 2014-го добровольцем батальйону "Айдар", у підрозділ "Чорні". Приїхала абсолютно зеленою в кросівках і майці. Нічого не вміла, але вперто хотіла бути на передовій разом з хлопцями. Під час першої операції вдягла балаклаву, щоб ніхто не знав, що з ними дівчина. Вдруге – залізла в багажник, і її було пізно проганяти. Хлопцям стало ясно, що від неї нікуди не дінуться. Повезли на полігон, навчили працювати з різною зброєю.

Під час зйомок я собі щиро поставила питання: "Чи була з цієї тоненької дівчинки користь?". Була, ще й яка. Звісно, не в перших військових операціях. Але потім Андріана згуртувала навколо себе цих дорослих, побитих життям чоловіків, які тепер її люблять, поважають і мають за посестру. Вона стала для них світлим янголом і моральним орієнтиром. Тримала всіх у тонусі – могла першою йти на операції і вести за собою.

Не знаю, чи я здатна на себе приміряти той досвід, який Андріана має за спиною. Вона втратила багато друзів. Деякі помирали у неї на очах.

У квітні ви разом з продюсеркою Марією Берлінською та двома героїнями презентували "Невидимий батальйон" у Канаді. Як там прийняли стрічку?

У всіх аудиторіях після фіналу глядачі сиділи деякий час, придавлені побаченим. Часом був сильний фідбек: аплодували стоячи, довго про все розпитували. Окрім показів, кожна з нас мала 5 хвилин слави у канадському парламенті — ми з промовами звернулися до присутніх політиків та журналістів. Я говорила про інформаційну війну. Казала, що ми, бійці культурного фронту, не маємо права бути осторонь.

Часто вас запрошують на виступи або покази фільмів за кордон. Там переважає прагнення зрозуміти нас чи байдужість?

Їжджу туди як письменниця, але іноді мушу бути і дипломатом. Не можу мовчати, коли часом від модераторів чую словосполучення "громадянська війна в Україні". Аудиторії бувають дуже різні. Інколи люди нічого не знають про те, що відбувається в Україні. Стає ніяково від того, що мушу говорити про очевидні речі.

Якось була на фестивалі у Зальцбурзі. У нас на фронті трапилося чергове загострення. Я весь час гуглила новини. Зі своїми віршами про війну почувалася дуже чужорідною у цій розслабленій тусівці. Після читань до мене підійшла швейцарська поетка і сказала дивну річ: "Я так втомилася почуватися винною. У вас війна, а я живу у Швейцарії". Після того я написала вірш, який починається цими словами.

В Канаді, навпаки, всі, з ким ми спілкувалися, обізнані з нашою проблемою, але також мають комплекс провини. Кожен 5-ий каже: "Вибачте, що ми так далеко від війни в Україні і не беремо в ній участі". Наші дівчата-військові влучно відповідали, що внесок багатьох діаспорян до цієї війни справді вагомий, на відміну від деяких українців, які тут, вдома, вдають, що війна їх не зачіпає.

Еміграція можлива для вас?

Ніколи навіть і близько не думала про можливість поїхати з України. Мені подобається бувати у світі, але уявити, що могла би жити в іншій країні, не можу взагалі. Надивилася на емігрантів, і деякі з них виглядають зовсім нещасливими людьми. Багато разів від них чула, що хотіли би повернутися в Україну, але все непросто.

Хоча чудово розумію, що в нашій країні бути розслабленими хіпі можна, поки не зіштовхнешся з проблемами здоров'я або фінансів. З іншого боку - ми тут народилися. Хто, як не ми, має змінювати країну на краще?

З початком війни обмежили себе від російської культури?

У 2013 році я подавала свій фільм "Помин" на різні фестивалі, зокрема, російські. З початком війни почали приходити підтвердження, що стрічку взяли у конкурсну програму. Коректно їм пояснила, що не можу у час війни брати участь в російських фестивалях. Дехто зрозумів, дехто — ні.

Не можу сказати, що дуже цілеспрямовано себе обмежувала у користуванні російським контентом. Це відбулося природним чином. Просто вимкнулася з того культурного простору і виявилося раптом, що так можна жити. Ба, більше — стільки всього є іншого.

Тут не може бути оцієї "какой разницы". Для мене неможливою була б участь в російських проектах і культурних заходах. Але бачу навколо себе різних знайомих, які досі не гребують робочими зв'язками з Росією. Для мене це щось за межею розуміння.

Раніше писали поезію і російською. Як зараз для себе вирішуєте питання двомовності?

Я виросла в російськомовній родині. Моя власна ініціація до світу української культури відбулася завдяки бабусі Ліні. На початку 90-их вона стала членкою Союзу українок і почала брати мене з собою на ці зустрічі. Всі люди там говорили українською. Виникло відчуття, що є паралельний світ, в який мене раніше не запрошували. Потім бабуся подарувала мені двотомник "Звичаї нашого народу" Олекси Воропая, який я зачитала до дір. Вже пізніше, у підлітковому віці, нереальне враження справили вірші Галини Крук і Сергія Жадана. Тоді почала писати сама. Довгий час я була білінгвом. На 2-му місяці вагітності їхала в маршрутці і побачила білборд з написом "Україна починається з тебе". Вирішила – все, я україномовна людина.

Чую багато думок, що Київ залишається російськомовним. Але я більш оптимістично на це дивлюсь, бо в порівнянні з моїм дитинством зараз української багато. При цьому вважаю, що мовні питання надто складні, щоб ділити все на чорне і біле. В Авдіївці, Красногорівці всі нібито російськомовні, але діти починають зі мною говорити українською. Така лагідна українізація – через спілкування з людьми, які здаються класними і цікавими, – працює. Так і зі мною свого часу було.

Як виховуєте дитину у час війни — чи маєте заборони, чи все вдається пояснити?

Наш син Андрій від самого початку був включений в інформаційне поле. Ходив з нами на Майдан до побиття студентів. У 3,5 роки на сцені сказав у мікрофон "Слава Україні". Йому відповіли "Героям Слава". На нього це справило сильне враження. Потім ми намагалися його відгородити. Та, коли тато був на війні, Андрій все чув і знав.

Зараз він перестав про це говорити і сухо реагує на згадки про війну. Обрав позицію "нічого не знати". При цьому йому сняться погані сни. Він має свій перевірений рецепт: біля ліжка лежить спальник, з яким тато був на фронті. Якщо йому сниться погане, залазить туди і почувається захищеним.

Зараз працюєте над документальним фільмом про підлітків прифронтової зони "Земля блакитна, ніби апельсин". Як вони відрізняються від підлітків з решти території України?

Ці діти такі самі, щоправда, з іншим досвідом. Те, що вони пережили за останні 4 роки, не може не позначитись. Приходиш в гості — до кожного прилітало, всюди є сліди від осколків у квартирі, батьки досі не вставляють шибки, а просто плівкою заклеюють вікна, бо не знають, чи чекати цього знову. При цьому діти відкриті, жадібні до нового, дуже радісні.

Все почалося з проекту "Жовтий автобус" кінооператора Ярослава Пілунського. Він з командою однодумців почав проводити виїзні майстер-класи, навчання для дітей прифронтової зони. Минулої осені я поїхала з ними в Авдіївку. Розповідала про режисуру і допомагала дітям знімати їхній фільм. День за днем було видно, як діти змінюються — стають впевненіші, вчаться працювати в команді. Їм, ніби, відкрили двері у паралельний вимір. Одна локація була прямо біля мінного поля. Там часто чути звуки вибухів, але місцеві на них взагалі не звертають уваги. У цьому був неймовірний сюрреалізм. Для них війна — рутина і фон, а кіно — чарівний світ.

Мій фільм лише народжується, але маю відчуття, що він буде життєствердним. Місяць тому знімала багатодітну сім'ю у Красногорівці. Місто абсолютно розбите. Якщо Авдіївку привели до ладу, то Красногорівка місцями виглядає як Чорнобильська зона. При цьому мої герої – мама і 4 дітей – дуже життєрадісні. Занурюючись у їхню реальність, дивлячись на підвал, де вони щоночі протягом року спали, свої проблеми відкидаєш вбік.

Митці мають по свіжих слідах реагувати на війну чи варто дати собі час на осмислення?

Тема війни в новітній українській літературі донедавна практично була відсутня. А за останні 4 роки за грубими підрахунками з'явилося понад 200 видань про війну. Очевидно, все це книги різного рівня, часом – графоманія і кон'юнктура. Писати про такі речі - все одно що йти мінним полем: легко зробити невірний крок. Ми всі шукаємо доречні способи, як взагалі про це говорити. Мені здається, найкраще це вдається поезії. Важливо фіксувати тут-і-теперішнє, бо дуже швидко все забувається. Нам потрібно буде повернутися назад і згадати, ким ми були, чому діяли саме так. Проза ж має вилежатися, вимагає дистанційованості, але є кілька видань, які мені здаються сильними і влучними вже тепер - "Інтернат" Сергія Жадана, "Точка нуль" Артема Чеха, "Земля загублених" Каті Калитко. Хоч остання книга – це зовсім інший спосіб говорити про війну.

Те, що я зараз пишу про війну, це теж свого роду документалістика. Деякі останні мої вірші — сухі верлібри, більше схожі на дописи у Фейсбуці, ніж на поезію.

Бережіться! Має найвищий рівень смертності: Лікар попередила про небезпечну інфекцію

вівторок, 5 березень 2024, 11:30

Сказ має найвищий рівень смертності серед усіх інфекційних захворювань людини. Так як і з іншими інфекційними захворюваннями, вплив вірусу не завжди призводить до інфікування та розвитку хвороби, передають Патріоти України з посиланням на педіатра Дари...

Оце так: Мессі схибив зі штрафного й ледь не скалічив маленьку дівчинку (відео)

вівторок, 5 березень 2024, 9:48

Ліонель Мессі, який славиться своїм виконанням штрафних ударів, ледь не покалічив маленьку дівчинку, влучивши в неї м’ячем, передають Патріоти України з посиланням на відео інциденту, яке опубліковане в Twitter (Х) акаунті Troll Football. Як Мессі ле...