Донбаській "ваті" не потрібна Україна. Їм потрібен маленький світ зі своєю кобзонівською системочкою координаточок, - журналіст

"Ця війна ніколи не закінчиться. Я щодня утверджуюся в цій думці." Про це пише у своєму Facebook журналіст Остап Дроздов, передають Патріоти України, продовжуючи:

Бо перемога на війні вимірюється єдиним критерієм: чи капітулював ворог. Тому я запитую: а що буде після війни на Донбасі? Чи можна чекати на капітуляцію тієї сторони, яку ми вважаємо "ватною" і безнадійно тупою?

Знаєте, війна на Донбасі ще навіть не починалася. Нас чекає грандіозний двобій ідентичностей, двобій різних правд. І цей двобій ще навіть не починався. Щойно, коли замовкнуть їхні «Гради» і наші «кіборги», у гнітючій тиші над розбомбленим і нікому не потрібним регіоном, щойно тоді розпочнеться справжня війна.

Війна за свою правду. З кожного боку постане своя правда могильних хрестів, одноногих-одноруких калік. І кожна сторона матиме кровне право вважати себе правою – незалежно від того, яким буде формальний вислід цієї війни. Війна на Донбасі ніколи не закінчиться чиєюсь капітуляцією. Отже, вона просто ніколи не закінчиться.

Ціною цієї війни є не територія і не підпорядкованість Києву, і навіть не придобрене населення. Ціною війни на Донбасі є відмова від своєї ідентичності. Той, хто програє, повинен зрадити самому собі, перестати бути собою. А отже, війна на Донбасі нічим не завершиться. Тому що ми ніколи не увіруєм у путінізм, а «ватники» (імпортовані росіяни) ніколи не увірують в Україну.

Це важко зрозуміти, але по той бік війни – носії сформованої ідентичності. Я б назвав її так: пост-індустріальний пост-радянський патерналістський люмпен, який ніколи не мав підстав ані пишатися Україною проживання, ані розчинятися в ній.

"Ватна" ідентичність уже сформувалася задовго до початку АТО. І вона не розсиплеться просто так. Їхньої капітуляції не буде навіть тоді, коли їхні "ватні" діти матимуть безвізовий режим із цілим світом. Бо їм не потрібен цілий світ. Їм потрібен маленький світ зі своєю кобзонівською системочкою координаточок.

Наше з ними минуле занадто різне, і воно не може нас об’єднати. Наше з ними теперішнє теж дуже різне, і воно не може нас об’єднати. Наш проект майбутнього несумісний із їхнім, і він не може нас об’єднати.

І якщо минуле та сучасне ще можна якось долати, то ми кардинально розходимося в головному – в баченні майбутнього. А отже, воно не буде спільним. А отже, ця війна ніколи не закінчиться. Якщо любиш – відпусти.