Гаптувала мати вишиванки синам... віршами

Упіймав себе на думці, що я ніколи не розповідав про мого друга і брата Миколу, а він як ніхто інший колоритна, незвичайна показна фігура в моєму житті, про кого потрібно, либонь, було б і пісні писати, а я ось усе помовчував. Це тому, мабуть, що Коля, давно вже Микола Миколайович, - мій родич. Казати б, брат у троюрідних. Він, як і я, також Горобець. а про свояків начебто й не гоже оповідки творити. Хоча Микола Горобець, гадаю, ви це скоро зрозумієте, напевне, заслужив на таке давно.

Отож, ми з Миколою в шкільні роки пасли корів за селом. Їх велика сім’я мешкала на дальній окраїні села, на Голинчинському яру, це просто таки зовсім далеко, кілометрів за п’ять від центру нашого крупного населеного пункту. Батько його, Микола Романович, трудився колгоспним механізатором – веселий, мудрий чоловік, з числа кебетливих сільських філософів.. Коля був на рік молодший за мене. Але вдався не по літах рослий, кріпкий і навдивовижу сміливий. Уже в класі сьомому він був грозою для всіх школярів. Його ніхто не міг побороти. А в дев’ятому - Коля Горобець це був перший парубійко на весь наш чималий колишній райцентр. До нього по захист горнулися всі, і молодші, і значно старші також, бо він насамперед був силач, боєць, а потім навдивовижу чесний і справедливий.

Доля випала нам народитися і вирости на дні колишнього стародавнього моря. Так пояснюють науковці те, що в наших подільських краях залягають величезні поклади вапняків. Це начебто скам’янілі рештки мікроорганізмів, які жили на дні величезних водойм. На початку шістдесятих років минулого століття, коли ми якраз були школяриками, у наших вінницьких краях стали промисловим методом, шахтними підземними виробками, машинним способом пиляти каміння, видавати «на-гора» білі вапнякові блоки. В Україні наступив якраз час активної перебудови архаїчного села.

Людям ставало тісно жити в курних, тісних мазанках з глини, під солом`яними стріхами. Вони споруджували хати з підземного каменю ракушняка, і попит на нього зростав неймовірно. Особливо за кілометрів двадцять від нашого села, де ніхто й ніколи не бачив, що собою уявляв вапняковий кар’єр зі справжніми багатокілометровими підземними виробками, штольнями. А одне з таких виробництв розгорнулося якраз у Колі Горобця за городом.

Старі виробки з часом закривали, натомість відкривали нові виробництва, бо вапнякових гір у нас вистачало. При цьому старі штольні начебто закривали бульдозерами, нагорнувши на вході кучугури землі, аби туди ніхто не мав доступу, бо гірня (так ще у нас називали гірничі виробки) могла завалитися, задушити цікавих, насамперед, зрозуміло ж, хлопчаків, які любили з факелами блукати довжелезними штольнями. Але варто було двом-трьом хлопакам прийти з лопатами, як за годину ті виробки відкривалися. А відтак і ставав вільним доступ до необмеженої кількості каменю-напівфабрикату, який залишилися під землею. Справа в тому, що шахтоуправління каменерізальними машинами пиляло скалу, доставляючи на поверхню («на-гора») вагонетками лише цілі, так звані фабричні блоки. Котрий із них бодай трішки надламався, розбився, а таких була більшість з кожного відвалу, відкидалися у збойки, себто у відвали, залишалися в штольнях.

Люди ладнали тачки і залазили у старі виробки. За день двоє чоловіків залюбки діставали з штольні вантажівку пиляного каміння напівфабрикату. Високоякісного будівельного матеріалу! Його буквально з-під рук «неформальних гірників» купляли люди з сусідніх сіл. За ним були справжні живі черги. Але найбільше ракушняку вивозив «на-гора» мій родич Коля Горобець. Він подорослішав, налився силою у тих штольнях. Тачку, пригадую, змайстрував на четвертину кузова авто. А ці ламані блоки він кидав, як пір’їнки. Вже згодом придбав мотоцикл, здається, «ИЖ-Планета». Торохтливе і швидкісне чудо, з гучним форсажем, який знали всі в селі (о, Горобець, їде!), і не розлучався з ним ні вдень, ні вночі. Парубчисько був неперевершений мастак їздити, бо вулиці наші були страшенно заболочені, тому навесні і восени міг пролетіти, як циркач навіть по кам'яних мурах, які у нашому селі будують замість парканів. Здавалося, що якби потрібно було, він би проїхався навіть по верхівках кучматих верб і тополь... Стільки було в ньому кипучої енергії і нестримного вміння.

На кар’єр до Горобця дорогу знали і старші, і молодші. Він ще школи не закінчив, а вже був чимсь схожим на мирового суддю. Всі боялися його великих і міцних кулаків. Хоча навряд чи коли він їх застосовував. Коля Горобець-силач був знаменитий на весь район спортсмен, особливо в грі у волейбол, баскетбол. На змаганнях з боксу, у різні види боротьби проти нього навіть нікого не виставляли. Аби не придавив школярика…

Нас розвела на три роки служба. Я поїхав на флот, а йому, гадаю, страшенно пофортунило у війську. Хтось із батьків-командирів побачив, зрозумів, що такого оригінального індивіда з вродженою креативністю потрібно виховувати довір’ям високого обов’язку. Щоб він не завойовував собі право першого і головного в колективі силою, можливо, навіть і мордобоєм, чого він, звісно ж, обов’язково доб’ється, бо натуру мав лідера, впертого, і нескореного, чи не краще призначити його за вожака офіційно. Дати йому віжки влади, що називається, формально, а хлопець він порядний, без бісиків в очах, усіх триматиме в своїх руках. Бо фізично рівних йому не було.

Микола Горобець на військовій службі, чемпіон з усіх видів боротьби...

Одне слово, Миколу чи не з молодих солдатських пазурів призначили старшиною роти. Офіцери ввечері йдуть з казарми додому, він до ранку залишається за командира. О, при йому, будьте певні, не буде, ні самоволки, ні дідівщини, ні розпивання спиртних напоїв. Горобець нікому не дозволить дурниць у підрозділі. Особливо ж познущатись над слабшим. Рота, де він був за старшину, завжди була найкраща.

Коли він приїхав після служби в армії до Івано-Франківської школи міліції, я так думаю, за ним слідом прийшла «обєктивка». Своєрідне досьє про можливе використання в якості лідера, вожака. Бо й у Прикарпатті його призначили також старшиною курсантської роти, і Микола Горобець у тому закладі був за головного верховоду. А на його участь у змаганнях приходили всі.

Я зустрів Миколу тоді, коли він уже з рік попрацював дільничним інспектором у Вінниці. Один з тамтешніх міліцейських начальників мого родича розповідав:

-У нас завжди була проблемною вулиця Леніна, так звана «стометрівка». Це ділянка у самому центрі міста – біля міському, біля обкому партії. Чи не всі резонансні події відбувалися саме тут, оскільки вся шантрапа клубочилася саме тут. Хто вип’є, лізе тут повикаблучуватись. Головні крадіжки – тут, мордобої – також. Тут бродять з кастетами і ножами. Якого дільничного сюди не поставимо, ніхто нічого вдіяти не може. Але одного дня у райвідділі з’явився новий випускник Івано-Франківської міліцейської школи. Атлетичного зросту, хлопець красень, спортсмен, борець, самбіст, каратист. Кулаки пудові. Простий і відчайдушний. Наші начальники так і запитали: «Порядок наведеш?» Відповідає: «Без проблем…»

-І який результат? – кажу, заворожений розповіддю офіцера.

-Краще не придумати. У це важко повірити, але нині «стометрівка» - найспокійніше місце в місті. Ваш брат лише з’являється на вулиці, а вже поміж хуліганистої братви передали: «Горобець на посту, будьте обережними…»

-Що ти з ними робиш, як умовляєш? - повертаюся з питанням до Колі.

Він дивиться на мене світлими, розумними, з голубинкою очима і відверто каже:

-Потроху давлю, як тараканів…

-Ні, ні, - поспішає запевнити мене в протилежному начальник М. Горобця, пояснити, що це неправда, банальний жарт. – Жодної скарги на товариша лейтенанта не було. Що всі бандюки його страшенно бояться – це правда. Але, їй-Богу, не більше…

До того часу Микола Горобець уже чемпіон МВС по вільній, класичній боротьбі, по карате і самбо.

Я якось запитував Миколу Миколайовича:

-Ти що знаєш до тонкощів усі правила боротьби різних стилів?

-Та які там правила? – смівся він у відповідь. – Мені головне прихопити суперника до рук. А нехай він там буде каратист чи самбіст, боксер, мені все одно. Він за хвилину-другу буде проситися. Я вже не програю, з рук не випущу…

Чемпіоном МВС у всіх видах боротьби Микола Горобець був років із двадцять – не менше. Власне, скільки не виступав…

Саме там, у Вінниці, він мені зізнався: «є у мене дівчина. Покажу, оціниш…»

Йому під житло виділили кімнату в гуртожитку медичного училища. Десь там в його коридорах чи на кухні, можливо, примітив він чарівну, гарнооку Наталю. Ось і представив її мені. Як здалося з першої зустрічі, виділялася вона примітною вродою, лагідною, милою усмішкою, теплотою, душевністю погляду. Я бачив, як мій друг і брат наше потеплішав, поменшав перед нею. Замало не мурликав…

Коля й Наталя стали для мене зразком сімейної пари. Вона понад усе любила медицину, хотіла стати лікарем. Це була її заповітна мрія. А тут після медичного училища народилися діти – один за одним два хлопчики. Він сказав: «поступай в інститут». У медичному закладі заочного відділення не має, але вона пішла на перший курс стаціонару. Як найдорослішу обрали старостою курсу. Важко, дуже важко було, знаю, але Микола в усьому допомагав, був поруч. Вона ж навчалася блискуче…

Лікар-педіатор, кандидат медичних наук, доцент Національного медичного університету імені О. Богомольця Наталя Іванівна Горобець

Його тим часом перевели у нову службу, тодішнє «обехесес», абревіатура щоправда нині не зовсім точна, бо сформована на радянський копил, до того ж з російських слів. Я залишаю її в тексті лише через те, що вона добре знайома багатьом читачам. А це загалом означає – очолив відділ боротьби з економічними злочинами. Спершу в районі обласного центру, потім у Вінницькій області. Довго опирався проти пропозицій переводу до Києва, в апарат МВС. Коли нарешті всі Горобці переїхали до столиці, то Наталя Іванівна була вже лікарем-педіатром, кандидатом медичних наук. А Руслан і Роман уже закінчили Вінницький медичний університет. Обидва – практикуючі хірурги. Старший – закінчив аспірантуру, захистився. Обидва женилися. В одного і в другого синів дружини теж медики, наче змовились - кандидати медичних наук. Тепер усі троє – Наталя Іванівна Горобець, дві її невістки – науковці, співробітники Національного університету імені О. Богомольця. Казати б, розвелося Горобців на медичній ниві!

Про четвертого з цього ряду – Руслана Миколайовича Горобця, ще одного кандидата медичних наук, висококласного хірурга варто сказати дещо більше. Він весь у батька – напористий, завзятий, але головне – до моторошного справедливий. Коли 2014 року зчинилася страхітлива загроза життю громадян на Майдані, він поклав заяву на відпустку у клініці МВС, де працював. Зробив це і раз, і вдруге, тижнями, іноді під відкритим небом, виконував надскладні операції в центрі столиці після вогнепальних поранень. Врятував немало життів українцям з обох сторін барикад, які протистояли на Майдані. А коли виникла загроза втрати Україною Донбасу, опинився в медичному десанті добровольчого батальйону «Айдар». І сам бійців виносив з поля бою, бо кряжистий, весь у Миколу, рятував при артобстрілах. Оцінюючи його виняткові героїчні заслуги, глава держави нагородив хірурга, кандидата медичних наук Руслана Миколайовича Горобця орденом Ярослава Мудрого. Він нині – військовий хірург.

У ті дні я дізнався хвилюючу новину: Руслан отримав легке поранення. Куля просто поцілувала його, щоправда лише чиркнувши губи. Я тоді написав статтю до свого блога, який тієї пори вів на Інтернет ресурсі міжнародної радіостанції «ЭХО Москвы». (Тепер редакція боїться друкувати мої пости, аби їх з Кремля не закрили). Cтатя називалася – «Красавец на всю войну!». Бо Руслан Миколайович справді красень, якого ще пошукати: стрункий, високорослий, з м'якими рисами обличчя.

У всій цій історії є одна велика, невиправна втрата. Упіймав себе на тій думці, що я про все пишу тут, наче ходжу зачаклованими кругами, а ніяк не наважуся сказати вельми важливе: після важкої хвороби, у перший день осені 2013-го не стало Миколи Миколайовича Горобця. І таких, як дуб міцних, на жаль, також валять важкі хвороби: люди смертні...

Він дослужився до пенсії у МВС, а ось спокійно пожити після важкої і відповідальної роботи, побавитись з онуками міг недовго. Наскільки Микола Миколайович був вірний у стосунках з друзями, тими, з ким починав службу, напевне, може слугувати ось цей промовистий факт. Після закінчення Івано-Франківської школи міліції її випускник, щорічно, в тому числі й будучи заступником начальника Главку МВС, міністерським полковником на день-два приїздив до навчального закладу (тепер це інститут МВС). А знаєте для чого? Щоб пограти у волейбол у складі давньої спортивної дружини. Така була у них згуртована, надійна команда ще з сімдесятих років минулого століття. Непереможна!

Відтак, Наталя Іванівна залишилася сиротливою лебідкою. Вона – доцент кафедри педіатрії №1 Національного медичного університету імені О. Богомольця.

Не нажилися вони з своїм Миколкою. Не наговорилися. Треба тепер учитися спілкуватися на відстані, у різних світах віднаходити одне одного.

Ти говориш так красиво:

Ллються хвилею слова.

Посміхаєшся грайливо –

З серця вискочить душа.

Або ж отак:

А ми зустрілись по весні.

Цвіли вже трави запашні.

І вальсу Віденського звуки

Сплели навіки наші руки.

Нещодавно у Наталі Іванівни вийшла поетична збірка, озаглавлена «Цінуй життя»! Це своєрідний підсумок до їхнього з Миколою Миколайовичем сімейного життя-кохання. Винятково красива пара в них була. Розумна, весела. Такою вдалася і її поетична книжка. Кохана пише:

Тебе нема, а я живу,

Молюся, плачу і тужу.

Твоя душа з небес, я знаю,

Мене коханням огортає.

Мати, син якої воював, не могла, зрозуміло ж, поминути того, аби не оспівати «Небесну Сотню», не створити поезію-реквієм «Солдатським матерям», не описати того, чим займається її син на війні:

Біль нещадний, опік, рани,

Скальпель рана та бинти.

На столі лежить, як у тумані,

Хлопець років двадцяти…

Знаходжу в збірці і вірш «Поцілунок кулі». Звичайно ж, тієї, що цілила в її Руслана. Наталя Іванівна пише:

Це не з неба зорепад,

Не стріла Амура.

Це відлуння канонад,

Тінь війни похмура.

Але найбільше мене пронизав вірш «Синам». Він звучить, як реквієм, як молитва матері потомкам:

Дні біжать без вороття

Як вода в струмочку.

Я для тебе сину мій

Вишию сорочку.

Візьму біле полотно,

Характер та душу,

Сяду, гляну у вікно,

В путь-дорогу рушу.

Лист зелений по краю,

Далі – квіт калини.

Сонця промінь у маю

І спів солов’їний.

Чорнобривці, розмарин,

Мальви, черемшина –

Розмаїтий, квітковий

Наш край – Україна…

Ви сорочки одягайте

На свої дороги,

І ніде не забувайте

Батьківські пороги.

27 грудня у Наталії Іванівни Горобець, лікаря-педіатра, кандидата медичних наук, доцента Національного університету імені О. Богомольця, матері двох синів хірургів, свекрухи двох медиків невісток-науковців славний день Новоліття. Не забудьте ж, привітайте її, друзі, з уродинами.

Здоров’я і щастя тобі, Наталіє Іванівно!