"Головне - не допустити самого терору, не зав'язнути в ньому": Галина Пагутяк про деокупацію українських земель

"Коли захопили Крим і фальсифікували референдум, а військові командири на Донбасі здали свої частини разом зі зброєю, і почалась війна з Росією, я пригадувала історію окупації Галичини у 1939 році", — пише Галина Пагутяк, передають Патріоти України, і продовжує:

"Тоді теж фальсифікували референдум, людей зганяли як худобу на виборчі дільниці, а невдовзі почалась зачистка. У мене виникло логічне запитання: якщо наші військові частини, яких ми місяць пильнували, не пускаючи на Майдан, поведуться так само перед купкою сепаратистів, то чи не буде у нас те саме? Ніколи не кажи ніколи.

Технології терору обмежують фундаментальні людські права, маніпулюють інстинктами, тому опиратися їм можуть лише одиниці.

Головне — не допустити до самого терору, не зав'язнути в ньому.

У 1941 році три тисячі в'язнів з Перемишля енкаведисти вели до Добромиля. Вони могли врятуватись, якби розбіглися. Але їм сказали, що ведуть на роботу. І їх усіх закатували і кинули в соляні шахти. Інша колона в'язнів йшла з Городка. "Куди нас ведуть?" — запитав хтось. "На смерть", — відповів конвоїр. І всі кинулися врозтіч.

Ніхто з жителів Донбасу не уявляв, що сидітиме в підвалах, ховаючись від обстрілів. Вони не знали історії, не знали, що вторгнення військ іноземної держави принесе з собою мародерство, насильство і голод, що їхніх синів убиватимуть, а дочок збезчестять.

Ті, хто розумів небезпеку, втекли відразу. А ті, хто залишився, це — статисти терору.(Сьогодні я здам сусіда, щоб він завтра не здав мене). Або розстріляні за спротив. Зраджені армією, владою, вони ототожнюють цю зраду з Україною.

"А що мені дала ваша Україна?" — верещить львів'янка, стоячи у черзі. Чи полтавчанка, чи тернополянка. Вони є всюди.

Готові вклонитися будь-якому вбивці, якщо той пообіцяє, що не вбиватиме, а прийме на роботу. Це дуже неприємно чути. І ще неприємніше розуміти, що зовсім не патріоти Галичини стримують прихід війни на цю землю, промисловість якої за роки Незалежності цілком знищили і вигнали людей на заробітки.

Це частина стратегії московського монстра — приспати пильність, заохотити віддати інфіковані русифікацією і совком території ворогу, а тоді по шматках з'їдати Україну.

Чи думають наші галицькі сепаратисти, що їх забере Польща під своє крило? А якщо референдум про приєднання організувати? Скільки за це проголосує добровільно? Навіть не під тиском, хіба що наглядатиме московський куратор? Багато. Уявивши собі всі принади життя в Євросоюзі. Тільки зрадників туди ніхто не прийме. А Закарпаття, де щасливо почуваються як московські, так і проугорські сепаратисти?

Там дуже активно працювало КДБ, а тепер ФСБ, і більшість церков Московського патріархату. Симпатиків України там не так багато, як би нам хотілося. На це працювали десятиліттями агенти Кремля. Значить, хтось готує нам дуже великі неприємності, існує такий сценарій. Сценарій 1939 року готувався москвофілами ще у 19 столітті, і скільки перепсував голів, начебто освічених, але не мудрих.

Ми собі навіть не уявляємо, як це жити на території терору, де чітко розподілені ролі: ти або кат, або жертва. Для багатьох наразі потенційно. Я зовсім не хочу образити галичан, лише попередити, що терор поширюється як чума, і зараз лише наші воїни і почуття честі захищають нас від нього. І цілу Європу. Від терору, а не від тих, хто живе під ним, безправний, беззахисний чи ошуканий.

Потрібно готуватись до повернення окупованих земель, щоб ці люди знали, що за злочини їм доведеться відповідати згідно закону. І що треба наближати деокупацію, а не просто чекати приходу визволителів.

Якщо зректися Криму і Донбасу, то це буде значно більшою втратою, ніж тривале вирівнювання відмінностей між регіонами, які перебували під комуністичним терором більше чи менше.

Це — капітуляція і програна війна. Деокупація означає не лише відновлення кордону, а й декомунізацію та українізацію, і до цього також треба готувати мешканців Донбасу і Криму.

Хай це не стане для них несподіванкою. Готувати людей, що працюватимуть там у державних структурах влади, освіти, культури.

Влада при цьому поводить себе легковажно, не розбираючи, хто хворий ,а хто ще здоровий. Її неадекватність, можливо, і не є неадекватністю — це просто примітивний інстинкт виживання і розмноження. Але то вже інша тема."