"Якщо ти добровільно працюєш на ворога, коли його війська напали на твій рідний дім, то це зрада найнижчого гатунку", - блогер

Ті, хто їде працювати на ворога, - звичайні зрадники. Фото: соцмережі.

"Українці не оригінальні в цьому "жанрі", і виправдання завжди у всіх майже однакові: необхідність виживання. Окрім цього універсального виправдання є ще й індивідуальні: "офіційно війни немає", "я маленька людина, мені сім'ю годувати треба, тож відчепіться від мене", "якби мені дома дали роботу, я б нікуди не їхав", - написав Олексій Нестеренко на своїй сторінці у "Фейсбуці", передають Патріоти України.

Це все від звички не брати на себе відповідальність і не ототожнювати себе зі своєю країною, а також побутовий егоїзм. Ці люди підсвідомо вважають своєю домівкою передусім те місце де їх добре годують.

Я вважаю, що це результат відсутності у нас власної держави протягом сотень років, коли Україна була частиною різних країн. Це можна було б сприймати більш стримано за умов мирного часу, але в умовах війни тут грань вибору стала значно гострішою: ти можеш працювати за кордоном, але не на ворога.

Якщо ти добровільно працюєш на ворога, облаштовуючи йому за гроші зручний побут в той час, коли його війська напали на твій рідний дім, то це ніщо інше, як зрада. Банальна, побутова, геть не ідеологічна. Зрада найнижчого гатунку.

А введення візового режиму необхідне хоча б з того боку, що ми врешті решт маємо провести межу, бодай умовну, що тут наша земля, і це не прохідний двір. Але це рішення має бути однією з частин комплексного підходу, а не простою декларацією, тому що переважна частина дежавного кордону між Україною і Росією навіть після 20 років незалежності є виключно умовною і жодним чином не позначеною, окрім дерев'яних ствопчиків посеред поля.