Із Росії треба їхати молодим, щоб диктатор не міг зґвалтувати вас своєю дружбою, - історик про зустріч Путіна з відомою правозахисницею

Вчора, 20 липня, президент Росії приїхав додому до голови Московської Гельсінської групи Людмили Алексєєвої на Арбат, щоб особисто привітати її з 90-річчям. Навіщо? Про це пише у своєму блозі на сайті Новое время професор Державного університету Ілії (Грузія) Олег Панфілов, передають Патріоти України, продовжуючи:

Диктатори люблять увагу: вони радше за все вважають, що показна всенародна любов – це найвище досягнення їхнього довічного правління. Найвище досягнення диктаторів – приручення відомих людей, які за суттю своїй діяльності не повинні любити владу, а тим паче диктаторів.

Ленін у перші роки любив кликати іноземців – подивитися, як починається будівництво "світлого майбутнього". Не всі іноземці піддавалися спокусі, й не всі, хто піддався, писав так, як хотілося б Ленінові. Зате в підручниках історії є фотографії Леніна та Джона Ріда, й у незміцнілих мізках пострадянських діточок запам'ятовується одиничний факт, перетворюваний на стабільну і постійну подію – всі любили Леніна.

Путін приїхав до Людмили Михайлівни як старий друг: він як чекіст, звичайно ж, знав, що в 1956 році її дисертація була написана за фахом "історія КПРС". Або не стільки як друг, скільки в ролі охочого приручити людину, навколо якої склалося кілька атмосферних шарів уваги, пошани та поваги. В оперативній діяльності КДБ зближення з об'єктом завжди було важливим досягненням, професійним подвигом.

До того ж – піар, фотограф і оператор, які правильно змонтують й обріжуть непотрібне, покажуть, як два колишніх супротивника всміхаються один одному, один іншій дарує кримський пейзаж, інша відповідає цілуванням рук.

Почали панікувати ті, хто не знає про події останніх 15 років. Про те, що вже обронзована постійною увагою Людмила Михайлівна стала зближуватися з владою, як вона сама не раз говорила, "щоб уплинути на неї зсередини". Ніби як партизанка, що проникла в лігво ворога, щоб умовити диктатора не бути більше диктатором.

З 2002 року вона стала членом Комісії зі прав людини при президенті Росії. Після перетворення Комісії в листопаді 2004 року на Раду зі сприяння розвитку інститутів громадянського суспільства і прав людини при президенті Росії, увійшла до складу оновленої Ради. І тепер там постійно перебуває в ролі монумента вільнодумства.

Тепер Людмила Михайлівна стала вище всіх інших правозахисників, головною, генеральним правозахисником. Чого в правозахисній діяльності важко собі уявити. Вона одна з перших визнала, що очолювана нею Московська Гельсінкська група працює винятково на "заморські подачки" і без опору та, здається, із задоволенням прийняла з державного бюджету грант на продовження боротьби з тими, хто цей грант видав.

У грудні 2004 року Алексєєва стала одним з організаторів, а потім однією зі співголів Всеросійського громадянського конгресу – разом із Гаррі Каспаровим та Георгієм Сатаровим – під загальним гаслом "За демократію проти диктатури". Через три роки спробувала вигнати Каспарова, але пішла сама, пояснивши своє рішення тим, що негоже Гаррі Кімовичу висувати свою кандидатуру на президентські вибори.

2 квітня 2003 року Алексєєва і голова правління товариства "Меморіал" Арсеній Рогінський надіслали листи послам США і Великої Британії з вимогами припинити бойові дії в Іраку й перейти до мирних способів врегулювання конфлікту. Західна коаліція скидала диктатора Саддама Хусейна, який до того на жодні "мирні способи" не реагував.

Уже котрий рік правозахисний рух в Росії розділений на дві частини - прихильників Алексєєвої і її супротивників – на тих, хто відсидів у радянських таборах, і таких, як Алексєєва, що не сиділи. Перші вважають, що мають більше прав боротися з путінською диктатурою, друга схильна "зсередини підривати путінський режим". Й оскільки другі отримують від держави гроші, то підрив виходить досить дивний.

Історія з Алексєєвою – лише невелика, але яскрава частина співробітництва радянського інакомислення з нинішнім російським диктатором. Путін колись приручив Олександра Солженіцина, який начебто боровся з диктатором Сталіним, але став любим диктатору Путінові. Було легко приручити Михайла Федотова, який вже соромиться згадувати, що колись був нібито дисидентом. Ще легше – Олексія Симонова, той генетично любить диктаторів, залишилося від батька.

Виявилося, що в Росії тільки диктатура – найпрофесійніша професія, борці з диктатурою, проти гнобителів прав людини і свободи слова, люди тимчасові. На відміну від диктаторів, правозахисником в Росії стати легко, варто тільки, наприклад, сказати, що тебе вдень і вночі опромінює ФСБ, які окопалися в сусідній квартирі, то ти стаєш автоматично борцем, обмотуючи себе фольгою з ніг до голови. Але якщо тобі дадуть нову велику квартиру в центрі, то ти припиняєш бути борцем і стаєш членом якоїсь Комісії зі прав людини при якомусь начальнику.

Зараз оцінювачі вчорашньої події теж розділилися на дві групи – тих, хто вважає вчинок Путіна важливим, а у відповідь цмокання його рук кавалером іноземних орденів та лауреатом міжнародних премій – щирою любов'ю двічі кандидата в Нобелівські лауреати до одного разу кандидата. Інші бачать огидний акт визнання борцем за права людини кривавого диктатора, який потопив у крові Чечню, Грузію, Україну та Сирію. Не можу відмахнутися від припущення, що Людмила Михайлівна своїми губами не відчула на руках Путіна кров невинно убієнних чеченців, грузин, українців і сирійців.

Із Росії треба їхати молодим, щоб до старості черговий диктатор не міг зґвалтувати вас своєю дружбою.