Кремлівська колона: Торговці "громадянською війною" в Україні грають на руку Путіну, розповідаючи про "мир за будь-яку ціну"

У будь-якій країні, де точиться війна, завжди є суспільний запит на мир. На жаль, уже понад три роки Україна перебуває серед держав, на території яких тривають збройні конфлікти. А отже, наші співгромадяни, як і всі, кому довелося мати справу з війною, розуміють справжню цінність мирного життя й очікують припинення кровопролиття. Про це пише журналіст Денис Казанський на сайті Тиждень, передають Патріоти України, продовжуючи:

Коли є попит, обов’язково з’являється й пропозиція. За останні роки в Україні виник цілий прошарок людей, яких можна умовно назвати «торгівцями миром», або, правильніше, «торгівцями перемир’ям». Це політики та громадські діячі, які використовують суспільні настрої у своїх інтересах. Найчастіше вони або обіцяють перемир’я, якого ніколи не зможуть домогтися, або звинувачують у його відсутності своїх конкурентів, намагаючись викликати в електорату ненависть до них.

Обіцянка миру в українській політиці стала обов’язковим атрибутом у наборі популіста, до якого входять ще обіцянки підвищити пенсії та зарплати, а також зменшити комунальні платежі. «Торгівців миром» можна умовно поділити на дві групи. Перша — популісти-кон’юнктурники, які просто хочуть використовувати актуальний тренд, щоб привернути увагу виборців та підвищити власний рейтинг. Друга — люди, що працюють в інтересах Росії та маскують за «мирною» риторикою свою антидержавну діяльність. Через схожість тез, які вони озвучують, відрізнити одних від інших часом буває дуже важко.

Здавалося б, немає нічого поганого в тому, щоб бажати наближення мирного життя і постійно говорити про необхідність перемир’я. Але диявол, як завжди, криється в деталях. Адже велике значення мають умови, на яких перемир’я підписують. Одна справа — на умовах ворога, а інша — на умовах України. Одна справа — замороження конфлікту, зовсім інша — капітуляція. Бажане мирне життя нас чекає ніби в обох випадках. Але наскільки різним воно буде...

Українські політики, що повторюють мантру «нам потрібен мир за будь-яку ціну», насправді добре розуміють, що стоїть за цією фразою і якою може виявитися ціна. «Мир за будь-яку ціну» — відверта згода з поразкою, часткова втрата суверенітету, зміна Конституції на догоду країні-агресору. Саме таку умову висуває Україні Кремль в обмін на повернення окупованих районів Донбасу та припинення вогню. Про те, що таке «перемир’я» може обернутися для країни розколом у суспільстві, новим конфліктом і внутрішнім протистоянням, політики-демагоги вважають за краще не говорити.

Пацифістські рухи — явище цілком нормальне для країни, що воює. Але з одним застереженням: якщо ця країна не є жертвою агресії іншої держави. Інакше кажучи, пацифістські демонстрації проти вій­ни можуть бути природними в США або Росії, громадяни яких, приміром, вимагатимуть припинення воєнних кампаній в Іраку та Сирії. Але в Україні, на території якої російська армія, заклики до влади зупинити війну видаються неадекватними.

Щоб війна в Україні припинилася, необхідно передусім виконати одну умову — вивести з території країни російських військових. Аґєєвих, єрофєєвих, алєксандрових та інших «іхтамнєтов», як тепер стали називати російських солдатів. І щоб це сталося, апелювати треба не до президента України, а до президента Росії, який веде проти України неоголошену, ганебну війну. Адже на сьогодні тільки він може ухвалити рішення про виведення військ та припинення поставок озброєння на Донбас.

Чинному українському президентові Петрові Порошенку можна висунути багато обґрунтованих претензій. Однак звинувачувати його в небажанні закінчити війну, доки в Криму й на Донбасі перебувають російські військові, абсурдно. Пацифістські заклики в Україні були б доречними, якби ЗСУ стояли в Ростовській області, Краснодарському краї або Молдові.

У цьому випадку їх слід було б негайно повернути в межі країни. Але яким чином і куди можна вивести українські війська з території України? Як наша влада може забезпечити мир, якщо Кремль не підкоряється її рішенням і не бажає повертати свою армію в Росію? Відповідей на ці запитання в «торгівців миром» немає.

Розуміючи всю слабкість своєї позиції, прихильники «миру за будь-яку ціну» змушені вдаватися до тієї самої маніпуляції. Вони намагаються взагалі заперечувати факт участі РФ у воєнному конфлікті. У цьому разі їхня риторика набуває хоч якоїсь логіки. Адже якщо в Україні точиться громадянська війна, отже, і відповідальна за неї українська влада.

І ухвалити рішення про припинення воєнних дій теж може тільки вона. Цю тезу вже давно несуть у маси речники Опозиційного блоку — найбільшої антиукраїнської партії в нашій країні. Вони відкрито ведуть агітацію з вимогами «зупинити війну» й проти «нацизму в Україні», озвучують ці меседжі в ефірах російських та українських телеканалів.

Здавалося б, після трьох років воєнних дій доказів російської агресії набралося достатньо. Це і участь у війні на її початковому етапі співробітників російських спецслужб Ґіркіна та Бородая, і трагедія малайзійського Boeing, обставини якої тепер відомі всьому світові, і полонені російські контрактники, які потрапляли до рук ЗСУ із серпня 2014-го по червень 2017-го, і недавнє зізнання міністра закордонних справ РФ Сєрґєя Лаврова, який сказав, що Росія бере участь у війні в Сирії та на Донбасі.

Але все одно поміж українських громадян досі чимало тих, хто не вірить, що РФ є агресором і бере участь у цій війні. Їх як цільову аудиторію і вибирають «торгівці миром». Три роки вони примудряються ігнорувати й замовчувати очевидні докази російської військової присутності, а також абсолютно уникати розмов про Крим, факт російської окупації якого є незаперечним.

Усі, хто цікавиться українською політикою, можуть легко згадати таких «торгівців миром». Вони є частими гостями різних ток-шоу, а справжнім гніздом політиків та експертів із такими поглядами є телеканал NewsOne, що транслює подібну демагогію з ранку до ночі.

NewsOne належить народному депутату з Харкова Євгенові Мураєву, який не соромиться відкрито висловлювати свої проросійські погляди й надає на своєму каналі ефірний час людям із такою самою позицією. Не так давно NewsOne потрапив в епіцентр скандалу: його працівники допомогли російським журналістам зняти пропагандистський сюжет для програми Дмітрія Кісєльова. Однак формально жоден закон порушений не був, тому інцидент не мав для людей Мураєва жодних наслідків.

З аналогічною псевдомирною риторикою виступає ще один відомий харків’янин народний депутат Вадим Рабінович. Нещодавно разом із Мураєвим він заснував політичний проект «За життя», явно орієнтований на проросійський електорат. Саме Рабінович у різних ток-шоу частіше за інших використовує вислів «мир за будь-яку ціну», під яким мається на увазі «мир на умовах Путіна». І треба визнати, що така тактика дає плоди. Сьогодні нашвидку створена Мураєвим і Рабіновичем партія «За життя» швидко набуває популярності в південних та східних областях.

Причому місцями їй вдалося потіснити там навіть Опозиційний блок (колишню Партію регіонів) — багаторічного лідера політичних симпатій. Крім того, Вадим Рабінович виявився вельми непоганим телеведучим. Його авторська програма «Хто кому Рабінович», яку він веде на «112 Україна», не раз очолювала топ програм інформаційного мовлення України.

Досі до кінця не зрозуміло, хто спонсорує проект Рабіновича та Мураєва. Згідно з однією з версій за ним стоять соратники Януковича, які сподіваються, що в разі перемоги на виборах Рабінович допоможе їм повернутися до України.

Ще один популярний політик, який любить використовувати пацифістську риторику, — нардеп Надія Савченко. Вона також нещодавно перекваліфікувалася в телеведучу. Працює на NewsOne й озвучує той самий набір тез. На думку Савченко, керівництву України вигідна війна, тому закінчувати її Порошенко не збирається. При цьому не уточнює, що саме має зробити президент, щоб у найкоротші терміни завершити конфлікт, і що робити з російськими військами, які перебувають на нашій території.

Абстрактне «треба домовлятися», яке так часто повторює Савченко, зазвичай ніяк не розшифро­вується. На яких конкретно умовах слід домовлятися з Путіним і на які саме поступки Україна повинна буде піти, ні Савченко, ні інші політики, що люблять міркувати про необхідність «миру за будь-яку ціну», зазвичай не уточнюють.

Політичний проект Савченко пов’язують із Вік­тором Медведчуком. З огляду на тісні зв’язки останнього з Владіміром Путіним у висловлюваннях Савченко немає нічого дивного. На майбутніх виборах вона, швидше за все, боротиметься за той самий проросійський електорат, за який збираються битися Опоблок і партія «За життя». А може, навіть приєднається до останньої.

Втомлені від війни й нескінченного потоку поганих новин на телебаченні, громадяни хочуть вірити будь-кому, хто обіцяє їм порятунок. Неважливо, наскільки реалістичними та здійсненними є ці обіцянки. Віра в «рятувальників» ірраціональна. Так само українці, зіткнувшись із серйозними проблемами, всупереч здоровому глузду схильні вірити чаклунам і ворожкам, які обіцяють їм чарівне позбавлення від вінця безшлюбності або серйозної недуги.

«Торгівці миром» тонко відчувають настрої людей і досить талановито користуються моментом, пропонуючи себе в ролі миротворців. І, на жаль, уже зараз зрозуміло, що на майбутніх перегонах знову знайдеться чимало виборців, які раді знову бути обдуреними.