Порожнє місто, хандра і обід на півпенсії, - блогер з Луганська

"Уже два роки я таємно борюся з хандрою. Весь час приховую її від мого оточення. Сьогодні був якраз такий день. Я запросила родину прогулятися містом. Зранку у нас випав сніг. Він хрустів під ногами морозною кіркою і ми, не поспішаючи, брели старим містом - мета нашого походу була не обмежена часом", - пише луганчанка Яна Вікторова у своєму блозі на bbc.com, передають Патріоти України.

У старій частині Луганська, звідки почався наш маршрут, було звично тихо і безлюдно. І ми побачили зворотній бік цього дня - зруйнований першими вибухами літа 2014-го наш улюблений французький ресторанчик "Па, де Прованс". За два роки з фасаду вкрали все, що можна було вкрасти - декор, ліхтарі, вазони... І якщо восени 2014 нам ще вірилося, що розруха тут тимчасова, то зараз ресторан занепав настільки, що процес цей уже незворотній.

Саме тут ми відзначали з десяток різних сімейних свят, і викреслити все це з пам'яті просто неможливо, як і прийняти те, що повернення до того минулого немає. Навпроти ресторану стара бездомна жінка влаштувала "будиночок" з поліетилену для себе і своїх собак.

Вона і до війни "жила" там, але сьогодні все разом - зруйнований ресторан і будиночок з плівки при -7°С були однаково органічні. Це вражало своєю незворотністю. Мама дивилися на все це, широко розплющивши очі. Вона не так часто буває в цих місцях, тому її здивування від нашої короткої прогулянки булоцілком зрозумілим. Порожні і зруйновані будівлі, малолюдні в середині робочого дня колись галасливі вулиці - все це вражало її.

Цього тижня в універсальній бібліотеці імені Горького в центрі Луганська закінчувалася виставка нашого знайомого, і ми зайшли побачити результат його багаторічної праці, його довгий і поки невдалий шлях до Спілки художників. У бібліотеці серед дня було так само малолюдно, як і на міських вулицях. Але нам там зраділи, як радіють клієнтам у дорогому ресторані.

Якби ми прийшли трохи раніше, то застали би інших відвідувачів - так нам сказали бібліотечні працівники. Нам були відверто раді, супроводжуючи від картини до картини. Вмовляли приходити ще, і ця привітність була тим теплом, яким хотілося зігріти холодні долоні. Чоловіки у шаховій залі грали в шахи. І їхня щира захопленість грою могла розтопити усі негаразди. Вони не звертали уваги на все, що робиться навколо.

До речі, бібліотека найбільше постраждала від війни. Влітку 2014 снаряд пробив приміщення книгосховища наскрізь. Діра в стіні була такою великою, що ремонту потребував весь будинок. Зовні від слідів того обстрілу не залишилося нічого. А всередині робітники продовжують латати діри.

Я прошу близьких прийняти моє запрошення у кафе. Всього кілька кроків, дуже близько. По дорозі ми зупиняємося біля пам'ятника захисникам Луганська, який відкрили 12 травня. Нова сторінка в житті нового Луганська. І ми - ніби не в тему із цим тотальним "патріотизмом" і прийняттям всього, що відбувається зараз. Чи все це потрібно приймати як дві площини одного життя, які рідко перетинаються, чи шукати якісь механізми співіснування з цим?..

Кафе майже безлюдне. Персоналу в рази більше, ніж відвідувачів. Гучна музика, обіцянка демократичних цін. Мама німіє, дивлячись у меню. Її точка відліку - пенсія у дві тисячі рублів, і замовити щось, не дивлячись на ціни і не співвідносячи зі своєю пенсією, вона не може. Напевно, не тільки вона. Але її "Я не хочу їсти" занадто поспішне після погляду на цифри в меню.

Ми довго чекаємо на піцу і шукаємо тих, хто ще серед дня вибрався в цей ресторан у самому центрі Луганська. Навіть по слідах на снігу біля входу було видно, що відвідувачів було небагато сьогодні. Кумедний штрих: нас, відвідувачів, просять не приносити зброю і вибухові речовини, щоб не заподіяти шкоди одне одному і ресторану.

Можливо, це - данина часу, адже ще нещодавно всі подібні заклади могли дозволити собі лише "військові" при всій амуніції. Зараз їх не побачиш серед дня в таких місцях - "гайки" закрутили дуже туго.

Всі дорожать погонами і посадами, а головне - повноваженнями і зарплатою, якої в такому розмірі в "республіці" більше ніде не заробиш. Суші, піца, сік. Нічого нібито такого. І зовсім без алкоголю. Мій гаманець "худне" на 900 рублів.

Я не знаю, чи багато це. Якщо співвідносити з зарплатами бюджетників - це п'ята частина ставки дільничного терапевта і майже половина пенсії більшості місцевих пенсіонерів. Тому, ймовірно, це величезні гроші, які ми витрачаємо за годину на меню з трьох пунктів: піца (180 рублів), суші (590 рублів) і три соки по 35 рублів в новому малолюдному кафе.

По дорозі назад ми заходимо в "ГУМ" - найбільший і до війни найдорожчий магазин Луганська. І ми знову одні. Нас проводжають очима, оцінюючи нашу платоспроможність в плані придбання музичних інструментів, холодної та вогнепальної зброї, кришталю і колись модного одягу з цінами в доларах на цінниках. Ми щулимося під цими поглядами і у супроводі охорони йдемо надвір, до людей з тьмяними поглядами - чи то від вечірнього сутінку, чи то від дворічної нудьги.