"Практично кожну медичну евакуацію супроводжували обстріли", - героїчний санітар про війну на Донбасі

— Селище Водяне нас зустріло «Градами», — згадує свій перший фронтовий день санітар солдат Віталій Богдашевський зі складу медичної роти однієї з механізованих бригад. — Ми тоді півдня просиділи в бліндажі, услухаючись у радіоефір, але, на щастя, обійшлося без поранених і втрат.

Однак уже наступного дня ситуація різко змінилася. Одна з розвідгруп напоролася на розтяжку.

— Того дня війна мене огріла обухом по голові. Ще в мирний час я мав солідний досвід роботи фельдшером. У військо пішов добровольцем. Уважав, що морально та професійно готовий до будь-яких ситуацій. Але я помилявся. Коли я прибув на місце, переді мною відкрилася жахлива картина: навколо лежали поранені наші бійці, серед них була й важко поранена дівчина з позивним «Лютик». Їй відірвало обидві ноги. Крововтрата була велика, тож час ішов на хвилини. Надавши дівчині першу медичну допомогу, ми її евакуювали. За її життя боролися багато людей, і вона вижила! Це є найвищою нагородою для кожного медика, — ділиться своїми спогадами Віталій.

За десять місяців перебування на передовій у найгарячіших точках Донбасу в складі медичної роти однієї з механізованих бригад санітар солдат Віталій Богдашевський витягнув із червоної зони понад 150 поранених бійців, і він пишається тим, що жоден із них не помер під час евакуації. Сьогодні, уже в цивільному житті, він переконаний, що для порятунку людського життя будь-який ризик виправданий.

На його думку, досконалості в роботі на війні немає меж. Якщо зупинишся або повіриш у те, що все можливе вже зробив, то прирікаєш себе на поразку. Тому весь вільний час Віталій та його колеги обмірковували свої дії на всіх етапах евакуації поранених із червоної зони, вдосконалювали власну майстерність, намагаючись у подальшому виграти хоча б секунду на шляху поміж життям і смертю.

— 2015 року наш медичний підрозділ дислокувався в селищі Водяне, — продовжив розповідь Віталій. — До однієї з найгарячіших на той час точок — шахти «Бутівка» — ми могли дістатися в кращому разі за хвилин двадцять, що було занадто довго, щоб урятувати поранених бійців. Тож наш командир Роман Бабич вирішив розмістити медичний пункт на «Зеніті», що скоротило час евакуації до кількох хвилин. Відтоді «Зеніт» став моїм другим домом.

Попри щоденні мінометні обстріли, нашим оборонцям дуже дошкуляли ворожі снайпери. Загалом у той період від 40 до 50% усіх вогнепальних поранень було саме через підступні ворожі снайперські постріли. Ласою ціллю для них були машини швидкої допомоги. Коли на позиції з’являлась машина із червоним хрестом, по ній одразу починали гатити майже з усіх стволів.

— Про яку людяність російських найманців можна вести мову? Практично кожну медичну евакуацію супроводжували обстріли. Навіть під час так званого перемир’я вони не залишали в спокої медичні машини, — розповідає Віталій.

Велика кількість мін і снарядів, які не розірвалися, створює постійну небезпеку для наших бійців. Якось під час чергового перемир’я наші сапери почали роботу з розмінування позиції «Зеніт». Скориставшись нетривалим затишшям, сапери почали свою роботу. Раптом пронизливий свист розірвав тишу. Вибух! За одну мить перемир’я перетворилося на пекло: 120-та міна влучила просто в те місце, де перебували наші бійці. Санітар Віталій Богдашевський добрався до місця й завмер: вісім поранених, із них двоє важких, один двохсотий. Евакуювали вчасно. Хлопці одужали. Але той день Віталій запам’ятає назавжди.

Та він напевно знає, що для бійців, яких він урятував, життя триває!".