"Російські ліберали а-ля Шендерович воліють не помічати очевидних речей, і це сумно", - аналітик

Коли в 1942 році Махатма Ганді після непростих роздумів усе ж дозволив своїм прихильникам на час війни «винести за дужки» принцип ненасильства та йти на війну проти держав Вісі - Німеччини, Італії, Японії і їхніх сателітів, - він напучував індійських вояків так: «Ви повинні битися самовіддано та мужньо, жертвуючи в разі необхідності собою в ім'я перемоги над злом, але у вас у серцях не має бути ненависті та зловтіхи. Не дозвольте собі стати віддзеркаленими копіями своїх ворогів». Так пише аналітик Сергій Грабовський, повідомляють Патріоти України з посиланням на "День", цитуючи далі:

"Важко сказати, чи виконували солдати-індійці - за всієї пошани до махатми Мохандаса Ганді, свого духовного лідера, - цю його настанову. Ба більше, є великі сумніви, що вона взагалі може бути виконана, принаймні, в повному обсязі. Проте відомо, що бузувірством по відношенню до полонених і до цивільного населення ворожих країн індійські вояки не відрізнялися, а разом із тим сформовані з гуркхів та сикхів частини заслужено стояли в ряді найкращих піхотних формувань Другої світової війни.

Що ж, Ганді мав моральне право звернутися так до своїх співвітчизників. І він в цьому зверненні виявив себе не лише як романтик-ідеаліст, а і як політик-прагматик: адже армія, яку рухає на бій тільки ненависть, дуже швидко розкладається зсередини, стає некерованою, а своєю жорстокістю істотно посилює опір ворога. Разом з тим Ганді на час війни «виніс за дужки» питання щодо співчуття до противника, скорботи за погубленими молодими життями ворожих солдатів. Війна є війна, у неї свою жорстока логіка.

А от чи мав би моральне право хтось із тодішніх німецьких інтелектуалів - не емігрантів-антифашистів, а тих, хто не любив Гітлера, проте продовжував жити у Третьому рейху, - звернутися до індійців із таким самим закликом? І гнівно обурюватися, якщо хтось із солдатів чи цивільних мешканців країн Об'єднаних Націй висловлював радість від загибелі окупантів чи просто сухо констатував: «Вони це заслужили»?

Відповіді на ці запитання, як на мене, самозрозумілі.

Але не для переважного числа російських інтелектуалів, навіть тих, які з усієї сили демонструють свою опозиційність до режиму Путіна, як-от Віктор Шендерович. З проводу недавньої катастрофи військового Ту-154, який прямував до Сирії, і загибелі його пасажирів Шендерович написав у своєму Facebook, звертаючись до українців: «Просьба ко всем, кто, по случаю катастрофы самолета Минобороны, испытывает радость или желание нравоучительно порассуждать об ответственности погибших за путинские преступления, божьей воле и прочей дряни, - забаниться самостоятельно». Справді, там, де починається українське питання, російський лібералізм - за нечисленними винятками - закінчується, як і століття тому...

Після цього Шендерович висловився на адресу тих українців, які з ним не погодилися: «Перед тем, как перевести свой фейсбук в гигиенический режим (тобто видалити тексти, написані його опонентами-українцями - С.Г.), все-таки поинтересуюсь у большой группы украинцев, прилюдно радующихся гибели путинской прислужницы Лизы Глинки: знаете ли вы, что она организовала первый в Киеве хоспис? Если знаете (или даже только теперь узнали), то: как это отразилось на ваших чувствах, на восприятии ее гибели? Задача следующего уровня сложности (разумеется, не только для украинцев). Одна из погибших на том борту - юная балерина, только поступившая на службу в ансамбль Александрова (это была ее первая поездка). Считаете ли вы, что мучительная гибель этой девочки - справедливое возмездие за примерку военной формы ансамбля Министерства обороны? Вопросы предназначены для самостоятельного обдумывания в тишине, вступать в полемику необязательно. Просто - подумать».

Тут привертає увагу не лише відверто хамський тон (чим Віктор Шендерович в цьому відрізняється від Дмитрія Кисельова?), а й не менш очевидне небажання робити те, до чого російський письменник закликає опонентів: думати. Так, Єлизавета Глинка була 15 років тому ініціатором відкриття в Києві першого хоспісу на 10 місць. А от друга особа Третього рейху Герман Геринг порятував від смерті на прохання своєї дружини кільканадцять євреїв. Що ж, на відміну від Путіна та Гітлера «доктор Ліза» та рейхсмаршал Геринг не були закінченими негідниками... Та чи знівелювало це їхні злочини - хоча вони й мали відчутно різні масштаби? Адже «доктор Ліза» на Донбасі діяла так, наче ніякої Української держави немає і не може бути; проте, при всій різниці, хіба в основі в обох випадках не лежала вірна служба диктаторові та зневага до всіляких там «унтерменшів»?

Ну, а коли Віктор Шендерович пише про «юну балерину», вся провина якої, мовляв, полягала в «примірці військової форми», то це водночас і правда, і неправда. Вона не просто «приміряла форму», вона добровільно поступила на службу армії-агресору й так само добровільно відправилася танцювати буквально на людських кістках і крові до Алеппо. Так, її спіткала лиха доля - не менш, але і не більш лиха, ніж юних фольксштурмівців у 1945-му. Для мене тут немає з чого зловтішатися - але немає й підстави зневажати тих, хто не висловлює щиросерду скорботу: війна. А на загал Шендерович не помітив, що сам відповів на своє запитання щодо «справедливої відплати», адресоване ним - виходячи з тональності його допису - українським «унтерменшам»...

Хтось може гнівно заволати: так вони ж не стріляли, вони нікого не вбивали! Так, особисто - ні. Але надихали окупантів (як у Криму у березні 2014-го) й агресорів-убивць, які воювали на Донбасі та в Сирії. Утім, російські ліберали а-ля Шендерович воліють не помічати очевидних речей, і це сумно. Бо це означає просту річ: режим Путіна впаде, але «колективний Путін» житиме, навіть у «ліберальному» виконанні. Що ж, нам до цього слід бути готовими".