"Скільки за мною йшло техніки, я точно не рахував. Просто знав, куди їхати і як їх звідти вивезти", - герой, що виводив бійців із Дебальцевого

Патріоти України пропонують вашій увазі матеріали сайту Цензор.НЕТ – історія одного з героїв неоголошеної війни, бійця 128-ої бригади Романа Антонюка.

«Шурую я до тієї колони, доїжджаю до місця, вони мене відсікають з кулемета. Добре, що в щит попали. Темно, чи то третя, чи то друга година ночі. Я розумію, що в лоб колони я увійти не можу, тому обходжу її знизу аж до Зеніта, їду через поле, намагаюсь якнайшвидше. Заходжу в зад колони. Кричу по рації, щоб дали дорогу. Прориваюсь наперед. На той момент вже півколони розсмокталося - хто куди тікав. Одні з переляку лізуть на Санжарівку, другі на Логвіново, треті на висотку. Тоді я підхопив залишок колони, хоча по рації кричав, щоб мені дали командира, але там тоді робився якийсь хаос. Потім чую, що мені Горний кричить в рацію, щоб я їхав вперед і показував напрямок, а колона потягнеться за мною.

Я давно переїхав у Корсунь, хоча родом з Вінницької області, з Мурованокуриловецького району. У мене позивний Регіна, саме тому, що я родом звідти, де тече цілюще джерело з такою назвою.
А я служив водовозом на машині, на ній написав Регіна. І потім, коли заїжджав на пости, мене всі знали по цій назві.

За фахом я - будівельник-водоканалець. З 2003 року працюю начальником водоканалу у Корсуні-Шевченківському. Я пішов служити разом з хлопцями, з якими був на Майдані. Загалом з водоканалу пішло служити 9 чоловік. Після того, що трапилося з Кримом, в Корсуні масово люди пішли в воєнкомат, де добровільно писали заяви. Ми відчували свою відповідальність за те, що коїться в державі, тому що ми горіли Майданом і змінами, а тут ще й почалися події на сході. Але під час першої і другої хвиль воєнкомат чомусь нас не чіпав. Забрали під час третьої, мені якраз тоді було 40 років. Ніхто з нас тоді не думав, що ми йдемо на рік і довше. Всі вважали, що буде так само, як було зі Слов'янськом, тобто ми ворога доженемо до кордону, а далі військові будуть робити свою роботу.

Для того, щоб я міг воювати, мені ще знадобилося зняти з коліна залізні болти, які там були після травми. У 2003 році я зламав колінну чашечку. Щоб зняти їх, я у травні ліг у лікарню, а у червні виписався. З ними на війну б мене не взяли.

ПОПАСНА
Служити я попав у 128-му гірсько-піхотну бригаду, а саме в ужгородський 15-ий батальйон. В Ужгороді на полігоні нас готували не дуже добре. Там була і учєбка. Я взяв з собою водійське посвідчення, але оскільки у мене був інститутський фах геодезіста, я думав, якщо мене ще підучити, то я міг би бути наводчиком. Проте мене взяли водієм. Потрапив у взвод матеріального забезпечення. З різних машин, що там були, мені попався Газ-66. Просто спитали, хто за нього може сісти, я сказав, що хоч і не їздив на такому, але думаю, що справлюся. Виявилося, що це водовозка. І після того в Ужгороді на полігоні я займався тим, що возив воду і всього два рази ходив на стрільби - ось і вся моя військова підготовка. Добре, що раніше я страйкболом три роки займався, то скоріше всього, він мені дав більше, ніж та учєбка.

А таке поняття, як звання, я взагалі тільки зараз вивчив, тому цілий ряд командирів на мене були ображені. Був випадок, коли я підійшов до полковника і сказав йому: "Пане солдат, можна кип'яточку взяти?" Хлопці з того довго сміялися, але мене, на жаль, не навчили звань, тому звертався, як умів.

Третього вересня ми поїхали в АТО, а саме в Попасну. Хоча я попав служити у окремий 15-ий гірнопіхотний батальйон, але мене прикомандирували у перший окремий батальйон з міста Виноградів, тому з Ужгорода я виїхав з ними.

Поки ми були в Артемівську, нам дали лише металеві каски, а броніки обіцяли дати в зоні бойових дій, але виявилося, що їх не було.

Коли наша бригада почала займати опорніки, для забезпечення батальйону водою, мені спочатку видали швидку, і перших три дні я брав воду у селі Каліна-Попасна. Взагалі усе, що було пов'язане з водою, я налагодив сам, тому що не звик, що хтось за мене вирішує мої проблеми. Я зв'язався по телефону з мером міста, представився йому, як відповідальний за водопостачання батальйона, хоча я і рядовий солдат, але мені потрібно було, щось йому казати. Знайшов директора водоканалу, у нього взяв карти і плани всіх точок, де є питна вода. Я завжди мав 5,6,7 запасних точок, де міг набрати воду. Відшукавши в Попасній санепідемстанцію, вмовив дівчат, що там працюють, робити лабараторні аналізи тієї води, що я відбираю. Я мав напоїти батальйон, тому мені було важливо, щоб вона була нормальна. Був випадок, коли мене дівчата пробували дурити, при мені ж не робили аналіз належним чином. Я їм розповів, що мене дурити не треба, бо я технолог і знаю, як це робиться.

Можливо, я перебрав свої повноваження, але я не тільки водою займався. Домовлявся з мером і він співпрацював з нами, наприклад, коли наші копали капоніри під машину вручну, я попросив у них екскаватора для цього.

Воду по різних опорніках я возив разом з прапорщиком Миколою Гринюком. Він працював зі мною як автоматник, хоча по посаді він був як начальник столової, але оскільки вона в нас не працювала, він мене охороняв. Мою машину, "Регіну", ми переобладнали: зверху на бочку кинули сидушки. Моя водовозка взагалі виконувала різні ролі: і людей возила, і посилки хлопцям.

Якось командир батальйону "Вінниця", який контролював м. Попасна повідомив нашому комбату, що водовоза "замовили" - це розповів їхній інформатор. Потім цю ж інформацію підтвердив батальйон "Крук" з м. Тернополя. Тобто сєпари мене хотіли позбутися, бо я скрізь пхаю свого носа. Я тоді обслуговував 12 опорніків, котрі один від одного були на відстані кілометрів 30. Ми з Миколою самі собі їздили по полях, планували маршрут. Це була нейтральна територія між сєпарами і нашими, тому ми були дуже легкою жертвою. Одного разу побачив, що за мною скрізь їздить людина на "Ниві". Я з водієм порозмовляв, хлопці з блокпостів теж, але він не відставав, тому прийшлося налякати його гранатою. Після цього ми з Миколою включили мозок, як себе захистити: спереду на машину я зварив залізного щита. Пізніше назвав його "бігборд", бо хлопці постійно на ньому щось писали: привітання з Днем Народження одне одному, вітання, різні байки про Путіна і так далі. Командири були незадоволені, але витирати написи я відмовлявся, тому що це усім підіймало настрій - що дуже важливо на фронті. Цей залізний щит, так звану, броню ми поставили тільки спереду, а по боках покидали пластини від спалених броніків, що позабирали у згорівших після боїв машинах. Додому калікою якось не хотілося їхати, а в 66- му ГАЗі ти сидиш, як на вітрині.

А ще хлопці з опорніка "Слон" з двома кулеметами виявляли бажання мене супроводжувати, і це була досить серйозна підтримка. Воду ми возили і в Золоте, хоча не повинні були. Туди з волонтерів майже ніхто не їздив тоді, а хлопцям місцеві боялися щось давати, навіть ту ж воду, тому що одному дідові сєпари пообіцяли спалити хату, коли дізналися, що він нашим допомагає. Але я налагодив контакт з людьми - і вони допомагали на станціях техобслуговування ремонтувати колеса, радіатори, техніку.

Я допомагав нашим хлопцям не тільки водою, а максимально, як міг, бо розумів, що я кинув сім'ю, роботу, яка мені дійсно цікава, і тепер просто відсиджуватися - було б дивно. Мені хотілося зробити якомога більше корисного.

Згодом мене в Попасній місцеві вже знали, і знали з хорошого боку, тому що ми розвозили людям продукти, які нам віддавали хлопці з різних блокпостів. Або давав щось взамін, тим, у кого брав воду.

ДЕБАЛЬЦЕВЕ
Через два місяці наш батальйон отримав команду переходити в Дебальцеве. Ми з Миколою вирішили не їхати разом з колоною, а поїхати коротшим шляхом - через Троїцьк, і вбрід через річку Лугань. Коли перша колона ще їхала, ми вже були у Дебальцеві, тобто фактично провели розвідку, подивилися, що там і як, де можна поставити опорніки, а потім повернулися і підключилися до другої колони, бо їм потрібна була вода, щоб машини не кипіли.

В Дебальцеві ми постояли двоє суток. Наші почали оборудувати опорніки: "Валєру", "Сергія", "Льоху", "Петра", "Івана", "Джигу" і "Бригадіра". Я вивчав саме місто і місцевість навколо нього. Випадково потрапив на Зеніт, там тоді ще стояла "Київська Русь", а після них вже увійшла 40-ва бригада. Від Дебальцевого до Троїцька я возив воду по наших блокпостах. Окрім того поїв і ті батальйони, що траплялись мені по дорозі - 40-ий, 25-ий, 13-ий і бригади - 14, 17 і частково 80. На перевірку возив воду так само у Попасну. Там ще залишалась наша артилерія і часто їм не було що пити, особливо коли там було гаряче. Тому мені дзвонили командири, щоб я їх виручив, і я їхав туди з Миронівського. Звісно, бувало, що попадав під обстріли, тому намагався робити так: почув, що відстріляли, значить, треба швидко їхати і роздавати воду. В принципі, ось так все і було до Нового року. А на свято мене відпустили у відпустку.

7 січня я повернувся. Машину, на жаль, за цей час мені вбили, були проблеми з двигуном, але хлопців я не звинувачую. Я відігнав "Регіну" в Комуну, перебрав двигун за тиждень, і робити це все мені довелося вже в умовах бойових дій. 19 січня, після ремонту, виїхав робити свою справу. Комуну тоді вже крили "градами". В цей день я точно знав, що маю усім розвезти воду, тому що деякі хлопці їли сніг. І вони добре знали, що патрони не привезуть, хліб не привезуть, а воду "Регіна" точно привезе.

Я з директором водоканалу в Дебальцевому теж познайомився, і багато хто зі співробітників мене там знав. Вони дружньо ставилися до нас і навіть зараз з багатьма хлопцями підтримують зв'язок. і Дуже не схвально відгукуються про сєпарів. Ці люди нарешті зрозуміли, що з нами можна було розмовляти і домовлятись. А там прийшли ті, проти яких не попреш, бо вони не питаються у місцевих, що і як, а роблять свою справу.

З 19 січня якраз почалися серйозні бойові дії. Троїцьке сиділо без світла. Дебальцеве теж, тому там вже воду не можна було набрати. Я їздив у Світлодар, по дорозі шурував у Дебальцеве, у штаб 128-ої, заправлявся паливом там і на водоканалі зі свердловини, там ракетники пригнали дізель-генератор, а потім гнав по постах.

Коли на "Валєру" пішли танки, я почав возити воду ночами. Саме тоді наші відбили атаку і захватили у сєпарів два танки, це сталося на "Джизі" і "Валєрі". Пам'ятаю, як я ще бігав розносив воду, а хлопці сміялися: "А кому тут тепер твоя вода буде треба?" Я сказав, що нехай краще буде, бо як не зможу заїхати більше, то будуть без води. Наших на "Валєрі" тоді штурмували російські танки, і болванки від них, які літали над головю - це досить страшно. Коли почав виходити звідти, як прорвався, чесно, не знаю. По дорозі зустрів ворожий танк. Досі не розумію, чому він мене не розстріляв.

Потім повернувся в Дебальцеве, звідти в Миронівське, тому що, незважаючи на обставини, все одно треба було робити свою роботу, бо окрім всього я возив хлопцям боєкомплект.

Одним з пунктів, де хлопці просили воду, був "Роза" - там де стояла наша арта. Однієї ночі приїжджаю туди, і дивлюся, що виходить якась колона, а три наші САУ розбомблені. Покричав, покричав - нікого немає, і зрозумів, що хлопці виходять. Я в машину плигнув, вирішив, що дожену їх. Догнав, а вони вже по асфальту їдуть у бік Санжарівки. Став у колону і їду, як турок. Коли побачив поворот на Санжарівку, - а там з обох боків мінні поля, - я зрозумів, що їду до сєпарів. Тобто я став у ворожу колону. Проїхав з ними ще пару кілометрів. Ті машини, що рухалися позаду мене відстали, коли я почав потроху тормозити. Найстрашніше було, коли вони зупинились і почали кричати, чи не допомогти мені. А я говорити не можу, бо зрозуміють хто я такий, тому просто відмахнуся рукою, що не треба. Було темно, мряка і вони не побачили, що я не свій. Я дав задній хід. Чесно, як виїхав - толком не знаю, але на блокпост "Льоха" я завжди заїжджав ззаду, а тепер спереду заїхав. Добре що хлопці вибігли, впізнали мене по щиту на машині і зупинили, бо я їхав на наші міни. Після того, як сєпари у лютому взяли Логвіново, я набирав воду тільки у Світлодарі. Два рази я ще заїжджав у Дебальцеве.

З 17 на 18 лютого наші масово відходили з Дебальцевого. Тоді в цьому районі дуже гаряче було скрізь. І "Валєру", і висотку між "Валєрою" і "Сергієм" захопили. Ця висотка була без назви. Там було три горбка, де стояла розвідка 40-ої бригади.

Був момент, коли і я, і фельдшери, і повари, всі, хто бажав, як підкріплення поїхали на блокпост "Сергій", бо там проривалися танки. Він був між "Валєрою" і "Льохою". Там я декілька разів вистрілив, щоб показати вогневі точки противника, одну - нашому кулеметнику, другу - БТРові. А взагалі сидів і набивав патрони у "краби" (стрічка для патронів, - ред..) для БТРа вручну, бо машинок у нас не було.

Загалом у лютому я вдень обслуговував машину і щоночі виїжджав по блокпостах і висотках. Від попутчика я відмовився і їздив сам. Колю на той час перекинули в Нікішино. А взагалі я відмовився брати людину, тому що в більшості йшла мінометка і коли ти їдеш вночі і не знаєш куди, автоматник мені не допоможе, а двох людей наражати на небезпеку - це нерозумно. Те місце, де мала сидіти ще одна людина, я загружав хлібом для хлопців. Після 17 лютого були пости, куди окрім мене взагалі ніхто не їздив. Наприклад, на "Джизі", після масового відступу залишилося 4 людини. То були геройські хлопці, які просили мене, щоб я до них заїжджав. По ночах вони робили вигляд, що висотку тримає не 4 людини, а більше. Моя задача була просвітити фарами, щоб сєпари розуміли, що там навіть якісь машини є.

Далі за Джигою, коло Троїцького, стояв танк 17 бата з позивним командира Пастух. Цим танкістам теж честь і хвала, вони крили дорогу, пробули там аж до 24 лютого. І з тих хлопців, що я знав, троє згоріло в танку. Взагалі, наскільки знаю, у цього бата були дуже великі втрати.

ВИВІД КОЛОНИ
Саме під час масового виходу наших військ з Дебальцевого мені довелося вивести одну нашу колону з позивним Варшава. Цю ніч я запам'ятаю на все життя. Я стояв тоді з медиками в Миронівському. В наш табір щось прилетіло у склад боєприпасів, і вони почали вибухати, тому шпиталь ми перенесли в якусь хату, туди і поранених занесли.

У нас були рації. О 12 годині ночі я почув, як хтось викликає нашого комбата. Його позивний був Горний. Хтось з позивним Варшава просив забезпечити супровід хлопцям, що виходили. Хто такий цей Варшава я поняття не мав, лише почув, що Горний пообіцяв супровід. По місцевій хвилі Горний почав викликати різні машини, але їх не могли знайти. Чую, як Варшава, вже благим матом, кричить, що Горний, ми стоїмо коло "Валєри" і нас розстрілюють. Я сидів і думав, що висотка, де стояла розвідка - вже не наша. І їх звідти, напевно, і криють. В мене одразу купа думок понеслася про це. Я дружині наче обіцяв, що не полізу на рожон, буду берегтися, але ж хлопцям потрібна була допомога. І зрозумів, що сидіти просто так не можу. Завів машину і погнав туди. На виїзді вартовим крикнув, щоб передали Горному, що я поїхав по Варшаву. Те ж саме кричав по рації, щоб передали їм, хто по них їде і мене свої ж не розстріляли.

Шурую я до тієї колони, доїжджаю до місця, а вони мене відсікають з кулемета. Добре, що в щит попали. Темно, чи то третя, чи то друга година ночі. Я розумію, що в лоб колони я увійти не можу, тому обходжу її знизу аж до Зеніта, їду через поле, намагаюсь якнайшвидше. Заходжу в зад колони. Кричу по рації, щоб дали дорогу. Прориваюсь наперед. На той момент вже півколони розсмокталося - хто куди тікав. Одні з переляку лізуть на Санжарівку, другі на Логвіново, треті на висотку. Тоді я підхопив залишок колони, хоча по рації кричав, щоб мені дали командира, але там тоді робився якийсь хаос. Потім чую, що мені Горний кричить в рацію, щоб я їхав вперед і показував напрямок, а колона потягнеться за мною. Тоді цим позивним користувався той, хто був у штабі черговим. Тут треба розуміти, що все робилося на адреналіні: ти держишся за руль, а машина в тебе не джип, а звичайний 66-ий ГАЗ, в якому ти не їдеш, а просто літаєш.

Коли я пошурував уперед, дивлюся, що за мною потяглися інші. В якусь мить, танк, що йшов позаду, розстрілюють. Я кричу хлопцям, що були на танку, що тепер давайте лізьте на мене - і вони обсіли мою бочку. А коли я об'їхав сєпарську висотку, мені хлопці, не розуміючи, прикладом луплять у вікно і кажуть: "Сука, ти куди нас везеж?" Я, звісно, у тих обставинах теж покрив їх матом, бо добре знав, що я роблю. Але ми ще трохи від'їхали, і в мене закінчився бензин. Тоді ті хлопці, що рухались позаду мене, перегнали мою машину і почали відходити у напрямку, який я їм показав. А ті, що сиділи на бочці, з переляку позалазили з моєї машини і намагалися тікати пішки. Я кричу: "Придурки, прикрийте мене. Я маю бензин - заллю йог і поїдемо далі!" А ворог був саме з того боку, де був пустий бак. Я вискочив переливати бензин, а хлопці поховались за машину і сидять чекають. Тоді я крикнув, щоб вони мене прикрили, поки я буду бензин заливати. Тут вони зорієнтувалися і 5 хвилин були такі залпи з нашого боку, бійці стріляли, хто чим міг і так, що голову з сєпарів ніхто не підняв. Заправившись, ми з'їхали вниз.

Події розвивалися так швидко в ту ніч, що я навіть не знаю, що то були за хлопц і як я їх вивіз. Скільки за мною йшло техніки, я точно не лічив, можливо, 10 машин, можливо, більше. Але, що це за бригади, я взагалі не знаю, як і не знаю, хто такий був той Варшава. Просто я знав куди їхати і як їх звідти вивезти. Врешті-решт, тих, хто не розбігся, я привіз до себе, до табору в Миронівку. Сказав, щоб далі розбиралися самі. Хтось з солдатів підбіг і каже: "Браток, давай з нами ". Але я відповів, що в мене є хлопці з моєї бригади, яких я не можу кинути.

Коли в наш склад боєприпасів влучили, табір було фактично розбито, купа землянок понівечено і не було куди в'їхати. Я запропонував комбату перебратися у Луганське, там був завод залізо-бетонних виробів, нижче ТЕЦ, де стояла 30-ка. Ми стали там табором і комбат "нарізав " мені нових задач. Я їздив так само по ночах, але ще мав заправляти ретранслятор зв'язківців, бо вони теж відійшли з усіма. А щоб рації працювали і був зв'язок, треба заправляти і обслуговувати техніку. Ретранслятор стояв посеред поля, тому я вночі ще приїжджав і заправляв його бензином.

А ще я навідував хлопців на блокпосту "Льоха ", який потім назвали "Вампіром". Це сталося вже, коли здали "Валєру", "Сергія" і "Кошмар" - де була наша мінометка. "Льоху" зайняв Іван Гулєнов - командир роти вогневої підтримки. В нього позивний - Вампір. Іван став там дуже грамотно. Він молодий кадровий військовий, але командир від Бога. Найцікавіше, що коли на нього раніше зверталися Ванька, то потім тільки по батькові. Після масового відходу наших військ, до них їздив я один. Привозив хлопцям сухпай, воду і так далі. Звідти йшов на "Івана", "Джигу", "Петра" і "Пастуха".

ВОДОВОЗ АБО РОЗВІДНИК
Однієї ночі їду і бачу - на дорозі якась херня лежить. Став, подивився - міна. Я думав, її загубили. Я не міньор, але узяв її і закинув у кущі. Це була протитанкова міна. А потім подивився, а їх там не один ряд. Тобто дороги, по яких я їздив, замінували. Ясно, що ситуація невесела, але я якось доїхав, заправив ретранслятор - почала працювати рація. Тоді по ній я сказав все, що думаю про комбата, про міньора, і про всіх інших, хто на моїх трасах розклав міни. Я був дуже злий, бо прийшлося розчищати собі дорогу. Сказав про ці міни хлопцям з Вампіра - це їх насторожило. Ті дороги не були офіційними, по них їздив тільки я, але все одно. На другий день після цього випадку мені від Івана Гулєнова прийшла смска, щоб я домовився з іншими про те, що з Вампіра будуть виходити. Сусідами були 14-ка - танкісти і 30-ка. Що цікаво, на той момент Порошенко вже ордена героям у Артемівську пороздавав за Дебальцеве, а ми ще стояли.

Коли я розповів про плани Вампіра комбату 30-ки, він сказав, що команду відходити не давав. Тоді я відповів, щоб він поїхав зі мною і сказав це хлопцям сам. Я був злий, і можливо, в силу того, що тільки я один зі штабу їздив туди, комбат мене не зупинив. Я поїхв до 14-ки, яка добре мене знала, бо якось я захопив у полон їхнього комбата, коли нарвався на них вночі. Це було тоді, коли їх щойно висадили і не зорієнтували, хто і де знаходиться. Коли вони побачили мою машину, підійшли до мене, комбат відкрив двері, а я наставив на нього ствола, загнав у машину і привіз у штаб, де і з'ясувалося, хто це такий.

Діставшись 14-ки, я теж повідомив, що хлопці з Вампіра будуть відходити, але командир танкістів сказав, що в нього є команда від Барса стріляти, хто б не відходив. Я поняття не мав, хто це такий і почав псіхувати: як це у своїх стріляти? А він мені каже: "Ти мені тут не розповідай, що робити, бо я військовий. Їдь до Барса і пояснюй!" Я сів на машину, і пошурував, туди де стоїть 30-ка. Заїжджаю до цього Барса. Я так зрозумів, що це якийсь полковник або генерал. Забігаю в штаб з автоматом, в цивільній куртці, чоботах, грязний, як чорт, з бородою. Стоїть якийсь офіцер і каже, що там нарада і нікого не можна пускати. Я на псіхах, ледь автоматом в того солдата не тикав. В результаті, зайшов я до них. Хто такий цей Барс я так і не дізнався. Він одразу почав на мене кричати, чого я вриваюся. А я тупо представився, що водовоз зі 128-ої. Коли повідомив, що наші будуть відходити, відповів, що їх тим більше треба розстріляти. І від злості ледь не за барки мене взяв. Я йому кажу, що ти мене не вмовляй, а сідай зі мною, поїдь до хлопців і поговори з ними, бо я до них і без того щоночі приїжджаю і вмовляю, що все нормально.Тоді він взяв БТРа з супроводом -10 чоловік з автоматами і поїхав за мною. Після того, як цей Барс поговорив з Гулєновим, хлопці на Вампірі стояли стільки, скільки треба. Але сенс у тому, що до хлопців приїхав не Роман якийсь, котрий нічого не знає, а командир і пояснив ситуацію.

24 лютого до нас приїхала зміна з 30-ки. І мій командир знову дав задачу, я не знаю, ким я тоді був водовозом, чи розвідкою, бо виконував купу завдань і ще мав завезти на поля хлопців з 30-ки. Проте я їх позавозив, і в той день вийшли всі, хто залишилися з нашого першого батальйону.

Коли ми відходили, я взяв у колгоспі причеп. Бо скрізь після 17 лютого залишалася купа майна. А я по постах їздив і збирав: намет на 10 місць, буржуйки штук 10 точно, генератори дизельні теж близько 10, бензопили і так далі. Але я думав, що я це майно привезу і його збережуть, проте в Артьомі я завіз все в частину, а там все розікрали і в батальйон не попало нічого. Навіть оту бляху на моїй машині теж вкрали. Взагалі в Артемівськ ми приїхали останні, коли всі вже пороз'їжджалися. Нам не вистачило нової форми, яку роздавали, як і автобусів, щоб дістатися додому. Тому нам сказали добиратися додому своїм шляхом. А у хлопців був віджатий у ворога "Тигр" з кулеметом, (російський позашляховик, - ред). То я підняв скандал і сказав, що ми цим "тигром" і поїдемо додому. Але прийняли рішення поїхати на фольксвагені - швидкій, який в нас був.

ДЕМБЕЛЬ

Після ротації в травні я повернувся в Ужгород. Там побув 2 тижні, а далі поїхав у Станицю Луганську, але вже в складі свого 15-го бата. Коли я повернувся на фронт і по документах почали розбиратися де і з ким я був, комбат мого першого бату, Рома Джус, відкрито в очі сказав, що, Рома, я тебе в списках не подавав, бо ти прикомандирований, а я прикомандированих не подав жодного. А мій комбат 15-го бату Паламарчук сказав, що я тебе не подавав, бо я не знав, де ти служиш, може ти дезертир. Тому я вперся і сказав, що прикомандированим більше не поїду.

Мені і досі не можуть зібрати документи і виписати накази. Коли я був у Дебальцевому, то неясно де числився. Зарплату мені платив 15 бат, а от щоб отримати бойові (1000 грн) я досі довести нічого не можу. Дуже цікаво я отримував учасника бойових дій. У штабі 128-ої бригади я влаштував скандал, вимагаючи УБД. Коли мені начальник штаба 128-ої бригади Татусь почав висказувати щось на зразок: "Да из-за таких, как ты…..", я його перебив, бо був страшенно роздратований, і сказав, що із-за таких як я, ти вийшов з Дебальцевого, бо я тебе виводив. Це все відбувалося вже у липні, коли до дембеля в мене залишилося зовсім трохи. Добре, що тоді втрутився Росомаха - це командир нашої розвідки. Я йому сказав, що ти зараз мовчиш, а я в Дебальцевому робив твою роботу, поки ти зі штабу не вилазив. Тоді він сказав, що мене знає, і якимось дивом мені за пару днів зробили УБД.

Дембель в мене був 8 вересня. А мою машину "Регіну", коли я повернувся додому, 16 вересня під Станицею розстріляли. Вона постійно служила на передовій.

Коли я повернувся, я деякою мірою був зламаний. Я - цивільна людина і думав, що в армії є мінімальний порядок. Так, знав, що в цілому бардак, але не думав, що такий. Є командири, які отримують гарні гроші, хоча більшість тих, що я знав, сиділи за нашими спинами. Таких, яким я можу вийти і потиснути руку, за те, що йшли з нами вперед - дуже мало, наприклад, Гулєнов Іван.

А ще по Дебальцевому було враження, що це якась домовленість, тому що тоді у нас пропав зв'язок, підтримка арти і більшість хлопців тікали в панічному настрої, а чому тікали? Від страху і нерозуміння ситуації. Ми не знали, що і де коїться. В нас не було зв'язку між собою. Коли я просив командирів - їхати і говорити з хлопцями, наприклад, мій Джус ні разу не виїхав. Єдиний то був Барс. Але я просив кожного - їдьте і говоріть з хлопцями, тому що я не можу постійно їх заспокоювати. І під кінець, в останні дні, я ж сам заїжджав у місто і ніякого оточення не було, бо хоч асфальтованою дорогою виходу не було, була тропа. Я їздив тими дорогам і залишився живий, і машина ціла.

І про яку мотивацію можна говорити, якщо кожну хвилю держава не розрахувала так, як треба. Тому я, той, хто сам пішов добровольцем, зараз би на 7 хвилю з Корсуня не пустив би нікого, бо хлопців використовують, як на забій.

В цілому - картина печальна. Я беру по Корсуню, таке враження, що не було Майдану і тієї крові, що пролилася на ньому, тому що людей тих, яких ми скидали, зараз усіх повернули на посади.

Ось це все разом становить велике розчарування. Але все одно, тепер ми з хлопцями живемо по одному принципу, що треба починати будь-які зміни з самого себе. Головне - жити чесно мені, моїй сім'ї і так кожному. І я вірю, що наше суспільство має до цього дійти. А найголовніше зло в нашому суспільстві - це байдужість і промовчати.

Я коли прийшов додому, вирішив балатуватися і зараз депутат міської ради. Ось всі питають: "Для чого тобі це треба?" А я відповів: "Хлопці, ми що будемо все життя жалітися?" Чи може візьмемо відповідальність і щось будемо робити самостійно. Тому я і намагаюся робити те, що від мене залежить хоча б у своєму місті.