"Слово "по**й" має отримати в цій країні державний статус": Військовий ЗСУ про те, як вище керівництво відкрито зневажило героїв Дебальцевого

″Я на Софійській. На сьогодні Київ поступився своїми територіальними правами на цю площу Дебальцевому.″ ― пише герой, передають Патріоти Укрїни, і продовжує:

″Сьогодні відбулося головне. Всі зустрілися. Живі, сильні, ті, які залишилися кістяком і опорою країни. Зустрілися, щоб переконатися в цьому самим, і показати іншим ― ми тут, ми нікуди не пішли, і на нас можна розраховувати.

Зустрілися, щоб згадати, що залишилися на Дебальцевському плацдармі, в секторі "Ц", назовсім.

Дебальцевських багато. Наскільки це можна було очікувати при великій географії знаходження учасників.

Колона під прапорами підрозділів пройшла до Софійської і зупинилася біля сцени в хвилині мовчання.

Провідні сказали потрібні і правильні слова. Грав оркестр. Потім почався концерт. Відмінний. З піснями потрапляють в тему і настрій.

На сцену виходять люди. Різні. Кажуть слова, на які мають право.

Звук концерту відбивається від Святої Софії та накриває Хмельницького, дивиться трохи вбік і повз. Як і більшість.

У натовпі бродить довготелесий, злегка розгублений журналіст із Угорщини. Зупинившись біля мене він сказав, що приїхав розібратися в тому, що відбувається в Україні. І він здивований, що так відносно небагато народу. Особливо цивільних. Чи відображає це рівень підтримки тих, хто воює за країну іншими громадянами?

Я відповів йому, що офіційні заходи не найкраще місце для виміру подібних речей.

Я не сказав йому, що цивільні люди ― це в більшості ті ж бійці в громадянці. Плюс їхні рідні й друзі.

І все це очікувано. Хоча, на те, що до Дебальцевських вийде хтось із представників вищої державної влади, або командування ― я сподівався. Не по телевізору, не в пресі ― прямо до живих численних учасників одного з головних моментів війни. Людей, які утримали наш загальний склад на рейках. Дорогою ціною.

Хоча б не поклонитися ― просто подякувати. Хоч не живцем ― прямим включенням на сцену. Як це зробило керівництво 128-ї. На жаль.

Воно зрозуміло ― інші проблеми. Блокада і двадцять дві термінові пожежі. Важливі державні справи, вищі інтереси і питання, які треба "вирішувати". А ми ― вже віддалений, не дуже приємний, хоч і дуже помітний епізод.

Емпатія, так? У нас її немає і бути не може для ворога. Але шкода, що вона закінчилась і для своїх.

Хоча ні. У простих людей вона ще є. Це видно по відповідним до нас. Не тільки за словами ― по очах, що важливіше. Тільки, так, їх занадто мало. Ти маєш рацію, журналіст з Угорщини. І це не "зрада" ― це дзеркало.

Але головне ― всі зустрілися. На площі вже не так багато людей у формі. Братство розійшлося, розібравшись по підрозділах. Їм є про що поговорити.

Ви є. Ви нікуди не поділися. Як й інші, які тут і там, ще на війні. Значить надії країни мають всі підстави.

І це ваш день. За правом.

Будьте живі.

P.S. На виході з площі жінка взяла мене за руку і сказала "Спасибі за все". Значить все буде добре. Тому що Україна ― це ми.

P.P.S. Напевно, знайдуться ті, хто все правильно пояснить і доведе.

Але мені особисто по ** й.

Слово "По ** й" має отримати в цій країні державний статус.″