"Це життя. Саме головне — це любов", - цікаве інтерв'ю Марини Порошенко про свою діяльність та сім'ю

Патріоти України пропонують читачам інтерв'ю, яке дала з нагоди Дня захисту дiтей Перша ледi України. Вона розповiла про дiяльнiсть Благодiйного фонду Порошенка, який очолює, про реалiзацiю масштабного проекту iнклюзивної освiти та про те, як вона балує своїх онукiв. Інтерв'ю провели «ФАКТЫ». Далі пряма мова.

З Мариною Порошенко ми спiлкувалися в офiсi фонду, який опiкується дiтьми з особливими освiтнiми потребами. Вiн заснований у 1998 роцi. Це єдиний благодiйний фонд в Українi, що здiйснює свою дiяльнiсть винятково за кошти засновника. Головою Благодiйного фонду Порошенка протягом багатьох рокiв працює Марина Анатолiївна. Вона дуже витримана i шляхетна. За весь час розмови жодного разу не схилилася на спинку дивану. Iдеально пряма спина, мiнiмум жестiв i жодного прояву зверхностi.

«Женя найбiльше схожа на батька. Успадкувала його любов до боротьби»

— Панi Марино, зараз у вас нове амплуа — ви стали телеведучою ранкової програми «У ритмi спорту», що засвiдчило вашу чудову форму. Давно захоплюєтесь фiзичними вправами?

— Спорт — та частина мого життя, якою менi дуже кортiло подiлитися зi спiввiтчизниками. Хочу довести, що заняття спортом — це доступно, просто, i для цього не потрiбно нiчого додаткового, окрiм бажання. Якщо пiсля цих програм хоч хтось з телеглядачiв почне робити ранкову зарядку, а тим паче — заохотить до цього своїх родичiв i друзiв, вважатиму, що моя мiсiя виконана.

— Якi види спорту люблять чоловiк i дiти?

— Взагалi, прикладом для нас став наш батько, Петро Олексiйович. Вiн майстер спорту з боротьби, тривалий час займався спортом. Я дуже пишалася цим. Коли ми ще зустрiчалися, вiдчувала себе захищеною поруч з ним, не боялася нi темних вуличок, нi галасливих компанiй молодикiв, якi йшли назустрiч, тому що знала: мiй хлопець зможе мене захистити.

Дiти успадкували батькiвське захоплення спортом. Старший син Олексiй — кандидат у майстри спорту з великого тенiсу. Наймолодший Михайло займався футболом, але зараз вiн поїхав навчатися i покинув молодiжну футбольну команду «Динамо», де грав майже дев’ять рокiв.

Донька Женя займається «рукопашкою», як вона її називає. Рукопашна боротьба їй дуже подобається. Коли наш батько почув про це, то сказав, що це не дуже жiноче. Але я вважаю, що нехай — завжди зможе себе захистити. Може, це генетичне. Женя найбiльше схожа на батька. Успадкувала його любов до боротьби. А Саша у нас тендiтнiша. Займалася класичним балетом майже 14 рокiв. Чесно кажучи, таким навантаженням можуть позаздрити багато спортсменiв, тому що балетна школа дуже виснажує — кожного дня проводити бiля станка двi-три години — це треба витримати.

— Кому належить iдея проекту «У ритмi спорту»?

— Це пiшло вiд мене. Проте в якийсь момент я почала сумнiватися: може, не треба, бо люди будуть сприймати це як пiар, мовляв, я просто хочу засвiтитися на екранi телебачення. Але моя команда сказала: «Нi, треба популяризувати здоровий спосiб життя».

Наприкiнцi проекту ми плануємо всеукраїнський флешмоб у соцiальнiй мережi «Фейсбук». За його умовами, кожну фотографiю з хештегом #уритмiспорту (тобто з занять) фонд потiм конвертує у гривню. Зiбранi таким чином грошi передамо до Луганської обласної дитячо-юнацької спортивної школи для осiб з iнвалiднiстю, яка розташована у мiстi Кремiнна на Луганщинi.

— Панi Марино, чому проект йде саме на телеканалi «Україна»?

— Тому що, як засвiдчили показники глядацьких уподобань, саме цей телемайданчик має максимальну аудиторiю. Цей фактор i став вирiшальнiм у виборi каналу.

До речi, сьогоднi ранкове шоу в Українi транслюють чотири телеканали: ТРК «Україна», власником якої є Ахметов, ICTV (Пiнчук), 1+1 (Коломойський), «Iнтер» (представники «Опозицiйного блоку»). Пiшли б на ICTV — нам би почали дорiкати тим, що Пiнчук пропонував «пожертвувати Кримом i Донбасом заради миру з Росiєю». Пiшли б на 1+1, сказали б, що, мовляв, пiсля «Приватбанку» придивляються до «плюсiв». Пiшли б на «Iнтер» — сказали б, що спiвпрацюємо з «Опоблоком»…

Ми толерантно ставимося до всiх каналiв, тому що в першу чергу ми — представники громадського сектору, якi пропагують здоровий спосiб життя на будь-якому майданчику. Усi полiтичнi питання — не до нас.

— Петро Олексiйович на недавнiй прес-конференцiї сказав, що ви не радилися з ним щодо участi у програмi. А якби б вiн сказав: «Нi, не треба тобi йти у телеефiр», що б ви робили?

— Спробувала б його переконати у правильностi мого вибору, тому що не вважаю, що роблю щось погане чи таке, що треба виправляти. Я думаю, що вiн як людина розумна i логiчно мисляча, зрозумiв би i пiдтримав. Але якби вiн категорично сказав нi i пояснив чому, треба було б погодитися.

*Марина Порошенко: «Хочу довести, що заняття спортом — це доступно, просто, i для цього не потрiбно нiчого додаткового, окрiм бажання»

«Не можна дивитися на всiх дiтей як на штампи чи клони i ставитися до них однаково»

— Iнклюзивне навчання — це створення освiтнього середовища, яке вiдповiдає потребам i можливостям кожної дитини, незалежно вiд особливостей психофiзичного розвитку. Ви очолюєте благодiйний фонд, який займається iнклюзивною освiтою. Пiд час подорожей чи офiцiйних вiзитiв вивчаєте досвiд вирiшення цiєї проблеми в iнших країнах? Яка держава най-най?..

— Важко сказати, тому що весь прогресивний свiт вже перейшов на систему iнклюзивної освiти. Вони почали це робити ще у 1970-х роках минулого столiття. Наприклад, в Iталiї iнклюзивною освiтою охоплено 99 вiдсоткiв дiтей, у Норвегiї та Литвi — 90, в Угорщинi — 57, у Словаччинi та Польщi — 42 вiдсотки. А в Українi лише чотири вiдсотки… У нас 17 тисяч 337 загальноосвiтнiх шкiл, з них лише одна тисяча 127 — з iнклюзивним навчанням. Сiм тисяч 720 дiтей з особливими освiтнiми потребами навчаються у школах, а 56 тисяч 528 — не охопленi шкiльною освiтою. Це зiставно з населенням таких районних центрiв, як Бориспiль, Миргород чи Новоград-Волинський.

Зараз ситуацiя змiнюється: у пiлотних регiонах (Запорiзькiй, Днiпропетровськiй, Житомирськiй, Хмельницькiй та Чернiгiвськiй областях) зростає кiлькiсть iнклюзивних шкiл та класiв.

Повертаючись до зарубiжного досвiду, хочу зазначити ще таке. Окрiм того, що якiсну освiту там дають всiм без винятку дiтям, вони ще й соцiалiзують їх. Там пiдрахували, що для країни це економiчно вигiдно, бо виховують законослухняного платника податкiв, громадянина, який може сам себе забезпечити, вiдчувати себе повноцiнною людиною, а не сидiти i чекати допомоги вiд держави.

Вiдвiдуючи рiзнi регiони України, ми переконалися в актуальностi питання iнклюзивної освiти. Нам траплялися окремi «острiвцi», де активнi громадяни самотужки намагалися запровадити iнклюзивну освiту i вижити в океанi пов’язаних з цим величезних проблем. Не буду приховувати, але з боку громад було й нерозумiння того, що це потрiбно…

Я думаю, що ми взяли на себе важливу мiсiю систематизувати i привести до єдиних стандартiв впровадження iнклюзивної освiти. Тому що освiтян треба навчити, як працювати з дiтьми з особливими освiтнiми потребами, як переобладнати класи, бiблiотеки, ресурснi кiмнати. На цю тему ми проводимо багато тренiнгiв для викладачiв.

— А батькам хiба не треба цього знати?

— Iз батьками потiм працюватимуть самi вчителi. Наприклад, у Запорiзькiй областi, за даними опитування, майже 90 вiдсоткiв батькiв, якi вiддали дiтей до iнклюзивних класiв (це стосується не лише дiток з особливими освiтнiми потребами, а й тих, що типово розвиваються), пiдтримують цю систему, бо вiдчули її переваги, зрозумiли, що вона сучаснiша i прогресивнiша, що дiти отримують якiснi знання за новими методиками.

Взагалi я вiрю, що майбутнє шкiл — за iндивiдуальним пiдходом до кожного учня. Не можна дивитися на всiх дiтей як на штампи чи клони i ставитися до них однаково. Кожна дитина — неповторна i унiкальна, попри те, якi вона має зовнiшнi риси.

До речi, дiти з особливостями розвитку i якимись фiзичними вадами дуже талановитi. Вони гарно малюють, пишуть вiршi, спiвають, танцюють. I перемагають! Переможцi у танцях на вiзках — українцi, якими ми пишаємося (у квiтнi нацiональна збiрна України зi спортивних танцiв на вiзках отримала перше мiсце у загальнокомандному залiку i здобула 17 золотих, 4 срiбнi та одну бронзову медалi. — Авт.).

Ось на стiнi висить картина (у фондi багато малюнкiв дiтей. — Авт.) талановитої Дарини Безкостої з Сум, яка малює ногами. У неї ДЦП. До речi, Дарина проводить благодiйнi акцiї: виставляє свої картини на продаж, а грошi передає для допомоги iншим дiтям. Останню акцiю ми робили разом, коли допомагали дiвчинцi, якiй не вистачало коштiв на дуже серйозну операцiю.

Дарина навчається за iнклюзивною формою освiти у звичайнiй школi. Мама дiвчинки показувала менi її зошити та щоденники з оцiнками. Дарина дуже гарно навчається. Це те, чим можна пишатися.

— Ви вiдвiдуєте багато закладiв для дiтей з особливими освiтнiми потребами. Зустрiч з якими дiточками вам запам’яталася?

— Було декiлька моментiв спiлкування з дiтьми i їхнiми батьками, якi примусили переглянути взагалi моє ставлення до цього питання i зрозумiти, що їх нi в якому разi не можна жалiти.

— Як це?

— Не сприймати їх як людей, обмежених у чомусь. Якось на фотовиставцi робiт дiтей з дуже серйозною патологiєю, яких не беруть навiть до спецiалiзованих навчальних закладiв (тобто вони приреченi бути у чотирьох стiнах, батьки тягнуть все на собi, бо держава їм майже не допомагає), я сказала: «Схиляюся перед вами i перед вашим подвигом, тим, що ви робите». Одна жiночка з гiднiстю аж випрямилася й сказала: «Не треба нас жалiти. Ми такi самi, як i всi. Ми просто хочемо, щоб суспiльство прийняло нас. I щоб ми були нарiвнi з усiма. Щоб могли реалiзувати всi свої потреби, можливостi, таланти». Тобто вони не потребують спiвчуття, а чекають вiд суспiльства ставлення до себе як до рiвних.

Другий момент. Коли я дивлюсь на цих дiточок… Ви розумiєте, вони не знають iншого життя. Вони народилися такими i зростають в цьому станi. Для них це природно. I не треба їм показувати, що це ненормально. Їх, навпаки, треба пiдтримувати й приймати такими, якi вони є.

Чому сьогоднi для України дуже важлива саме iнклюзивна форма освiти? Тому що цi дiти, потрапляючи у середовище однолiткiв, зростають разом, беруть з них приклад, намагаються встигати за ними, робити те ж саме. Ви б побачили, як вони десь на майданчику, коли немає урокiв, бiгають — хто кого пережене. Хто на вiзках, хто ногами. Дiти не вiдчувають, що у когось є вади. Якщо потрiбно, вiдразу один одному допомагають. Вони щасливi у цей момент. Нiхто не замислюється, що у когось щось не так. I це правильно. Такi речi в дитинствi сприймаються набагато простiше. Потiм, коли вони стануть дорослими, для них буде абсолютно нормальним те, що поруч є хтось не такий, як вiн сам.

— Виховання з дитинства спiвчуття до iнших.

— Толерантнiсть також. Дитина буде бачити в своїх друзях i близьких у першу чергу людей, а не якiсь обмеження i проблеми. Ось що головне. На жаль, наше суспiльство позбавлене цього зараз.

— Панi Марино, якими досягненнями проекту ви пишаєтесь?

— Наш проект стартував у Запорiзькiй областi. З початку навчального року 21 клас у 19 школах приєдналися до нього… Дуже багато шкiл з iнших областей також хочуть долучитися до проекту.

— У перспективi буде охоплена вся країна?

— Так. Але дуже важливо, щоб ми все робили правильно i контролювали процес впровадження такої форми освiти. Щоб це не було так: написали, що започаткували, а як воно там далi, нiкого не цiкавить.

Ми дуже ретельно цим займаємось. Iнодi вiдчуваю, що навiть занадто. Тобто вичитуємо всi документи, прописуємо всi-всi тонкощi, звертаємося до консультантiв, не лише до українських, а й мiжнародних. Створюємо дорожню карту, адаптуємо її до української системи освiти.

— Скiльки людей залучено до реалiзацiї проекту?

— У нас невеличка команда, десять людей. Це наше офiсне ядро, штаб. Але ми долучаємо дуже багато фахiвцiв. Формуємо команди, якi вiдпра-цьовують спецiалiзованi напрямки, наприклад, з реформування психолого-медико-педагогiчної консультацiї. Це така магiчна органiзацiя, яка, знаєте, вирiшує долi дiтей. Тобто кожного року у квiтнi лiкарi, психологи i вчителi збираються i розподiляють дiтей з особливими освiтнiми потребами: хтось буде навчатися iндивiдуально, iншi — у спецiалiзованих освiтнiх закладах iнтернатного типу чи у звичайнiй школi з iнклюзивною формою освiти. До речi, до останнього напрямку зазвичай долучалося дуже мало дiтей.

Ми зараз намагаємось змiнити цю систему. Хочемо, щоб вона не жахала дiтей як вищий суд, а була командою фахiвцiв, якi допомагають дитинi i дивляться не на те, чого вона не вмiє, а на те, що може.

Ми почали, можливо, трохи не по порядку: започаткували iнклюзивну форму освiти зi шкiльної системи, оскiльки вона найголовнiша, найглобальнiша i займає бiльше часу. А потiм будемо долучати, пiдтягувати, якщо можна так сказати, i дошкiльне виховання, а також професiйно-технiчне навчання.

— Аналогiв такому проектовi в Українi немає?

— Нi. На державному рiвнi — вперше так системно й комплексно. Були окремi, точковi заходи — допомога дiтям з аутизмом, синдромом Дауна. Ми хочемо запустити цей проект так, щоб менi потiм не було чим займатися. (Усмiхається.) Я мрiю, щоб вiн не залежав вiд мене, був самостiйним. Це моя мета на майбутнє.

*"Чому для України дуже важлива саме iнклюзивна форма освiти? Тому що всі діти повинні бачити в своїх друзях i близьких у першу чергу людей, а не якiсь обмеження i проблеми", — вважає Марина Анатоліївна

«Ми передаємо своїм дiтям те, чого навчили нас батьки»

— Усi пам’ятають iсторiю з переселенцем з ДЦП Романом Кисляком з Донецької областi, якого у лютому 2016 року вигнали зi львiвського ресторану. Ви тодi миттєво публiчно запросили його на каву. Чи продовжуєте стежити за його долею? Зараз з ним спiлкуєтеся?

— Ми товаришуємо, постiйно на зв’язку. Тодi це був майже один з перших випадкiв такої несправедливостi щодо людини з обмеженнями, яку не сприймає суспiльство. Коли я прочитала про те, що сталося у Львовi, то вирiшила пiдтримати Романа, щоб показати, що не всi такi, як у тому ресторанi, i я залюбки вип’ю з ним кави.

— Чому, на вашу думку, це переросло в акцiю «На каву з другом», яка охопила всю Україну?

— Так, потiм пiшло — i на чай з другом, i на концерт з другом. Це дуже позитивна хвиля. Люди усвiдомлюють, що це абсолютно нормально — спiлкуватися з усiма на рiвних.

— Як зараз справи у Романа?

— Вiн повернувся до батькiв у Краматорськ. Я запрошувала його на «Євробачення», але вiн сказав, що за сiмейними обставинами не зможе приїхати.

— Панi Марино, як, на ваш погляд, потрiбно виховувати справжнiх громадян України?

— Тiльки власним прикладом. Треба бути самому патрiотом i робити все так, щоб дiти брали приклад. Я не втомлююсь повторювати, що ми передаємо своїм дiтям те, чого навчили нас батьки. Неможливо сказати дитинi: «Ти не роби так, як я. Я роблю погано, бо вимушений. А ти будь iншим i роби по-iншому». Та нiколи так не буде! Подвiйнi стандарти нiколи не спрацюють i не виховають порядну i патрiотичну людину.

Знаєте, нам усiм треба шукати позитив, який нас згуртує, а не негатив, який роз’єднає. З негативом потрiбно боротися, а не рекламувати його. А у нас iнодi трапляється пiдмiна понять. Якщо ти знайшов щось погане i прокричав на всю країну про це, ти вже герой. Та який же ти герой? Знайди, навпаки, щось таке, навколо чого ти мiг би об’єднати людей, щоб це погане виправити. Ось тодi й будеш героєм.

Дуже важливо знаходити такi об’єднуючi моменти на державному рiвнi. Ми всi пишаємося нашим прапором, гiмном. Усi знають слова i обов’язково спiвають. Неможливо мовчати, коли чуєш гiмн. I це досягнення.

Також ми повиннi пишатися iншими досягненнями. У нас якось дуже поширено в паблiках i в масмедiа… Коли щось гарне зроблено, кажуть: та то немає чиєїсь заслуги, воно само собою вiдбулося, так i повинно бути. А як щось погане, тут i починається… Усi один поперед одного — хто бiльше скаже, а хто гiрше.

Треба показувати усi успiхи держави за останнiй час. Те, що ми вистояли у боротьбi з агресiєю, скiльки територiї не вiддали, скiльки звiльнили.

— Зупинили ворога…

— Змогли окреслити межу, щоб вони не поповзли далi. Ось критикують, наприклад, Мiнськi домовленостi. Але пiд ними стоїть пiдпис саме Путiна, що засвiдчує його причетнiсть до подiй на Донбасi. На вiдмiну вiд документiв про подiбну ситуацiю в Грузiї та у Приднiстров’ї. Розмов про те, що ми повиннi вiдмовитись вiд Мiнських угод, що вони нiчого не вартi, багато… Але що пропонуєте натомiсть? Якщо ми вiдмовимось вiд документа, де є пiдпис президента Росiї, з чим будемо апелювати до свiтової спiльноти? За що нам зачепитися, щоб притягнути його до вiдповiдальностi?

«Онуки вiдчувають себе захищеними на руках у дiда. Як колись я»

— Ви колись казали, що у вашiй родинi табу на розмови про полiтику. Але бiльшiсть сiмей вечорами обговорюють полiтику.

— Нас рятує те, що ми мало бачимось. (Усмiхається.)

— Ну як же можна не говорити про це? Це ж тема номер один пiсля дiточок.

— Тут усе просто… Менi дуже шкода перевантажувати цим Петра Олексiйовича ще й вдома. Вiдверто скажу, що занадто часто маю бажання поговорити на цi наболiлi теми. Я така ж, як i всi. Але коли бачу, який вiн втомлений приходить додому, то розумiю, що зараз не вистачає «полiтики» ще й вiд мене. Тому намагаюся його не мучити.

Але коли вiн має бiльше часу (у вихiдний або у вiдпустцi), обговорюємо i полiтику. Якщо бачу, що вiн сам хоче подiлитися, що йому хочеться щось розповiсти, тодi розмовляємо. Але коли я запитую про щось, а вiн каже: «Я тебе прошу, не треба проти ночi… Бо зараз знову не засну». Як можна продовжувати?

— Панi Марино, жалкуєте, що пiшли з лiкарської професiї?

— Для мене це не просто професiя, яку я опанувала, це частинка мене. Це як моя сутнiсть.

Я давно вже казала, що якби могла жити паралельно декiлька життiв, обов’язково в одному з них залишилася б лiкарем-кардiологом. Коли дiти запитують: «Мамо, а ти пiшла б лiкувати людей знову?», то вiдповiдаю, що дуже хочу. Але пояснюю, що тепер потрiбно знову пройти певнi кроки, щоб повернутися до медичної практики. Я повинна захистити свiй професiйний рiвень. Це нормально.

Лiкар одночасно лiкує лише 10—15 хворих. Проте зараз я опинилася у ситуацiї, коли є можливiсть допомогти вiдразу, системно, дуже великому прошарку нашого суспiльства.

— Якi традицiї та сiмейнi цiнностi у родинi Порошенкiв?

— По-перше, бути прикладом для своїх дiтей й вимагати вiд них чинити так, як вчинив би сам. По-друге, обов’язково шанобливо ставитися до батькiв. Тому що такими, якими ми є, виховали нас вони.

Ми вiруючi люди. Вiримо, що Бог з нами, що вiн обов’язково допоможе. Не треба робити зла, треба робити добро, i воно повернеться обов’язково. Це вже християнськi цiнностi, i вони у нашiй родинi не порожнi слова.

Є традицiї вiдпочивати разом i збиратися на свята: днi народження, Рiздво, Новий рiк, Великдень. Таким чином ми пiдтримуємо народнi та християнськi традицiї. Як усi дiти, може, нашi не дуже над цим замислюються та дотримуються. Але думаю, що цi зерна осiдають i з часом дадуть свої паростки.

— Ви зiзналися в одному iнтерв’ю, що занадто вимоглива матуся i максимально навантажували своїх дiтей.

— Не думаю, що я сувора мама. Але дiти менi якось зiзналися, що я ставилася до них дуже вимогливо, коли вони були маленькими. Для мене це несподiванка. Я й зараз вважаю, що дуже важливо, щоб дiти мали якомога менше часу на байдикування. Iнодi ловлю себе на думцi: «Як погано, що я зараз доросла, бо мене нiхто не може примусити щось зробити». А малим, пам’ятаю, казала: «Гарно, що є така мама, яка вимагає щось зробити. Ви не можете менi вiдмовити, але потiм скажете «дякую».

— Вже чули слова подяки?

— Слiв було не багато, але часто вiдчуваю з їхнього боку розумiння того, що я дiйсно мала рацiю. I тепер вони багато що вмiють якраз завдяки тому, що були у дитинствi навантаженi. Iнодi їм здавалося, що у них дуже багато обов’язкiв.

Знаєте, у наш час, коли багато можливостей вiдкрито перед молоддю, «змагання» починається на iншому рiвнi. Вже недостатньо просто закiнчити середню школу, щоб далi у життi показати, що ти щось вмiєш. А маєш ти музичну освiту? Яким спортом займаєшся? Скiлькома мовами володiєш? Чи опанував ти комп’ютернi програми? Цей перелiк дуже великий.

— Ви така ж вимоглива бабуся?

— Весь час ставлю собi це питання. Думаю, що я занадто сучасна бабуся. На жаль. Тому що не вистачає часу на спiлкування з онуками, яких просто обожнюю. Я вже зараз розумiю, що це таке — панькати, балувати онукiв, тому що це зовсiм iнше ставлення, нiж до дiтей. Не можу сказати жодного слова докору своїм онукам, навiть якщо вони щось там розбили чи зламали, порвали чи квiтку витягли з горщика, чи щось iще. Кажу: «Усе гаразд, виросте нова, склеїмо. Все нормально. Це взагалi дрiбницi».

Знаєте, може я не така бабуся, як в казках змальовують: до бабусi на пироги, у бабусi в саду зiрвати та з’їсти свiже яблучко. Але, чесно кажучи, намагаюся це компенсувати. Я дуже люблю садiвництво, i у вiльний час вирощую квiти та доглядаю маленький городик. Онуки, коли мене бачать на вулицi, пiдбiгають: «Бабусю, пiшли малинку збирати». I я залюбки. Чи за руки, чи на руки їх беру, чи висаджую собi на плечi. I йдемо.

— Як справляється с обов’язками дiдуся Петро Олексiйович?

— На вiдмiнно. Вiн просто тане, коли бере малечу на руки. До речi, коли онуки були меншими (зараз Петрику три рочки, а Лiзоньцi трохи бiльше пiвтора) i капризували, то як тiльки дiдусь брав їх на руки, одразу заспокоювалися i навiть заснути могли. Це теж реакцiя. I онуки себе вiдчувають захищеними на руках у дiда. Як колись я.

*Марина і Петро Порошенко з дітьми Олександрою, Евгенією, Михайлом, Олексієм та невісткою Юлією

— Девiз фонду — «День починається з добра». З чого починається ваш день? Ви десь казали, що вранцi налаштовуєте себе так: «Все обов’язково вийде».

— День починається з ранкової молитви, фiзкультури, потiм чашка кави. Потiм на роботу — робити добро. (Усмiхається.)

Коли хтось запитує: «А раптом щось не вийде?» — вiдповiдаю: «Мовчiть, тому що думки матерiалiзуються». Слово «вiра» дуже гарне, але для мене у роботi бiльш близьке поняття «впевненiсть». Я переконана, що все вийде, тому що ми робимо правильну справу i не маємо права на помилку.

— Сiм'ю Порошенкiв називають однiєю з наймiцнiших в українському полiтикумi. Ви багато рокiв плiч-о-плiч. У свiтi замало таких, як родини Рейгана, Горбачова, Обами. Але якихось помилок припускалися?

— Ну, без помилок неможливо. Це життя. Саме головне — це любов. Якщо ти любиш, довiряєш, то разом можна будь-якi помилки виправити. I це працює як на рiвнi родини, так i на рiвнi держави.

Хочу повернутися до того, про що ми говорили перед цим: треба шукати об’єднуючi моменти. Без помилок не буває. Але не треба акцентувати увагу на тих помилках, чiплятися до них i роздмухувати їх. Треба вмiти прощати. Це теж дуже важливо. Iнодi це важко. Але це точно не стосується пiдлостi й усiх iнших речей, якi не можна пробачити. Буває й таке, на жаль. Я дякую Богу, що зустрiла порядну людину, яку батьки правильно виховали. Я могла йому довiряти i не очiкувала вiд нього пiдлостi, удару в спину. Якщо ти довiряєш людинi, то можна з будь-якими проблемами — дрiбними, тимчасовими — впоратись i йти далi. Це саме головне, я думаю.

— Горбачов колись казав, що Раїса Максимiвна нiколи йому не телефонувала. Тiльки вiн. А у вас хто кому телефонує?

— Чесно кажучи, не дуже люблю телефонувати чоловiковi, коли вiн працює. Тому телефоную лише за вкрай нагальної потреби. А зазвичай пишу sms-повiдомлення: «Коли зможеш, передзвони».

— Кажуть, що ви смачно готуєте. Можна рецепт вiд Марини Порошенко?

— Нещодавно спiлкувалася з жiнкою, яку зустрiла на вулицi. Вона подякувала за рецепт паски: «Така смачна вийшла!» Було дуже приємно.

Чесно кажучи, до приготування їжi ставлюся так: щоб було швидко, не займало дуже багато часу, щоб було максимально свiже i по мiнiмуму спецiй, бо не люблю, коли їх дуже багато. Продукт має мати свiй натуральний смак.

Давайте дам рецепт борщу. Це така страва, яку можна як у пiст їсти, без м’яса, так i з м’ясом. Я не люблю навари на кiстках. Першу воду, коли закипiв бульйон, повнiстю зливаю. Мию м’ясо. Заливаю новою водою, ставлю на плиту. Тим часом чищу всi овочi для зажарки. Буряк рiжу тонесенькою соломкою. Смажу на рослиннiй олiї. Потiм туди ж додаю моркву, теж соломкою, i нашинковану цибулю. Смажу на однiй сковорiдцi разом. Саме у такiй послiдовностi. Чому? Тому що буряк твердiший, йому треба бiльше часу для розм’якшення. Але не пересмажте, щоб залишився яскравий червоний колiр. Треба додавати трохи водички, щоб це все тушкувалося. Далi додаю томати. Хто як любить — чи тертi свiжi, чи трохи томатної пасти, чи консервованi томати (є дуже смачнi). Коли м’ясо зварилося, додаю до бульйону ще цибулю.

— Не смажену?

— Нi. Сиру, дрiбно нарiзану, щоб смак не вiдчувався. Тобто половина цибулi пiшла в зажарку, половина так.

Додаю до бульйону картоплю. Коли вона напiвготова, кидаю нарiзану соломкою капусту. Її не треба варити довго. Як тiльки все закипiло, одразу додаю заправку. Потiм треба посолити, поперчити, кинути лавровий лист. Хтось любить туди часник додавати. Я — нi, тому що, коли борщ постоїть, вiн додає зайвого присмаку.

— А болгарський перець?

— Не кладу. Коли нашi дiди i бабусi робили борщ, у нас перцю болгарського як культури не було. Можна його додавати, але то зовсiм не борщ буде, а овочевий суп.

— Ви нещодавно констатували, що Петро Олексiйович змiнився за цi роки — став мудрiшим та терпимiшим. Ви теж змiнилися?

— Думаю, що так. Менi важко оцiнювати себе збоку. Змiнилася i в характерi, i в поведiнцi, i в одязi. Ранiше джинси були моїм улюбленим одягом. А зараз iнодi одягнеш и думаєш: «Господи, а якщо тебе хтось впiзнає, якось незручно буде…»

Ця вiдповiдальнiсть, вона дає про себе знати. Є багато речей, якi ти переосмислюєш, якi вже не можеш собi дозволити. Розумiєш, що на тебе дивляться. Спочатку лише iнодi замислюєшся, що треба робити, а що нi. А потiм це стає звичкою. I ти вже не можеш чинити по-iншому. Така поведiнка стає нiбито твоєю сутнiстю.