"Це зомбі в моїй голові": Солдат ЗСУ відверто розповів про психічні проблеми після повернення з АТО

"Минув місяць, як я демобілізувався. В останні тижні перед звільненням не полишало відчуття, що цього не станеться, що армія - це назавжди, що ці земляні мури й акацієві редути, вигорілі пагорби й зарослі амброзією поля - своєрідний антураж вічності, безкінечний трип до самопізнання й очікування чогось грандіозного. Наприклад, повернення додому, яке так ніколи і не настане. І от я повернувся. Без буферних зон, без психологічної декомпресії, без плавного переливання з ролі військовика в роль зарослого мохом батька сімейства. Ще вранці я прокидався під звуки кулеметних черг, а засинав уже під суто міські звуки за вікном: автомобілі, перехожі, сигналізація, копирсання бомжів у смітниках... Повертаючись, я налаштовувався на певні емоції, на метаморфози, що мали відбуватися зі мною, на роздратування, яке мали б викликати в мене цивільні, я очікував побачити в собі армійського сноба, видресируваного місяцями в бліндажах та на спостережних постах. Нічого подібного. Тихе і ніби звичне життя, дрібні клопоти, приємні покупки, походи до ресторанів, поїздки в місця відпочинку, фестивалі, кіно, солодка кукурудза і навіть вегетаріанська кухня. Ні тобі ПТСР, ні тобі здригань від різких звуків, ні тривожних сновидінь. Ніби і не було цієї війни, а лише тихий сон тривалістю чотирнадцять місяців.

А потім почалися телефонні дзвінки. Дзвонили колишні товариші по службі, дзвонили ті, хто залишився на позиціях, розповідали про нові втрати, про смерть командира і про тих, хто потрапив до госпіталю. Все це вселяло тривогу і страх, якийсь незрозумілий тупий біль десь глибоко в серці, що більше схожий на образу. Тривога почала переростати в паніку, паніка - в нав'язливі думки. Щось пішло не так, десь відбувся збій, а те спокійне і мірне життя перших тижнів свободи розтануло, залишивши по собі обвуглену реальність. В якийсь момент я зловив себе на тому, що почав параноїти, мовляв, я тут ненадовго, що скоро все це щастя заберуть, що радіти м'яким ковдрам і гарячій воді залишилося лічені дні, що близькі мені люди, моя сім'я невдовзі зникнуть, а я знову опинюся сам на сам з чорною порожнечею і шістьма магазинами з набоями 5.45. До того ж підступали якісь занепадницькі думки про невідворотну катастрофу, що має відбутися щось жахливе і непоправне. Я почав боятися життя, вулиць, людей. Мене бентежили голоси за вікном та раптові дзвінки. Елементарні дії - такі як похід до магазину або ж зустріч зі знайомими, - заганяли мене до тотальної нерішучості й невпевненості. В першу чергу невпевненості, що я дію правильно.

Тоді я зрозумів, що він таки наздогнав мене, цей синдром. Він, у трохи збоченій і в дечому дивній манері, почав поглинати мене, зводячи всю радість від демобілізації нанівець. Близько тижня я перебував у стані емоційного оціпеніння. Я не брав слухавку з незнайомих номерів, ігнорував повідомлення від побратимів, уникав зустрічей з людьми. В якийсь момент я поставив собі запитання: чи надовго це, а якщо так, тоді як цього позбутися? Можливо, це виникає хвилями? Напевне, зміна декорацій та активний спосіб життя спроможні поставити все на свої місця, але, зрештою, в будь-якому випадку, те, що зі мною відбувається - неправильно. А, головне, все це відбувається в моїй голові. Значить, якщо увімкнути раціональне й вимкнути емоційну складову проблеми, можна позбутися тривог, нав'язливих станів, перепадів настрою, агресії (так, і вона теж була присутня), невмотивованих дій, депресивних занурень у печальну задумливість, безсоння... Я дві доби ходив квартирою і час від часу повторював: це зомбі в твоїй голові. Я пригадував все хороше, що має статися, бавив себе смаколиками, дивився тупі комедії з Сетом Рогеном і Заком Галіфіанакісом, повністю обмежив перегляд новин, читання оперативних зведень з АТО, зрештою, повернувся до творчості. І, як би фантастично це не звучало, я зумів тримати себе у піднесеному стані, радіти добрим речам, в якийсь день навіть змусив себе усміхатися до всіх: до продавчинь, перехожих, сусідів. Не знаю, наскільки це допомогло, але люди самі почали усміхатися мені.

Зараз я намагаюся тримати себе в тонусі раціонального. Звісно, це в деякій мірі фальшивка і самообман, а, подекуди, і самообмеження, але з часом це може перерости у звичку, закріпити, так би мовити, досягнутий ефект, дати можливість отримувати насолоду не лише від повернення додому, але й життя в межах цього самого дому. З м'якою постіллю, гарячою водою і необмеженим пересуванням територією щасливих і цивільних людей".

Артем Чех, солдат ЗСУ