В аеропорту нам капелан сказав: "Захищати своїх рідних та свій край зі зброєю в руках - то не гріх. Гріх - спостерігати за тим, як інші захищають", - снайпер про оборону ДАП

"Його було поранено й двічі вважали загиблим. На його грудях два ордени «За мужність» ІІ й ІІІ ступенів та орден «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня. Коли на початку війни загинув його товариш, він пішов у військкомат. Із вибором спеціальності питання не стояло, адже чотири роки навчався снайперської справи в Академії внутрішніх справ у Луганську. За час АТО побував у багатьох гарячих точках: під Луганськом, у ДАПі та в Авдіївській промзоні.

— Під час одного з проривів під Луганськом нас зустріли боєм. Частину людей відтіснили в долину. Хлопців треба було рятувати, тому я заховався у величезному тракторному скаті, через дірки в якому бачив розташування «сепарів», і по радіо передавав інформацію своїм. Так ми й змогли прорватися.

Позивного тоді я ще не мав. Але саме після цього випадку мене почали називати «Скат».

«Кіборг» із «Максимом»

— У районі старого термінала ми поставили кулемет «Максим», загнали в нього стрічку на 1500 набоїв, викотили його на відкриту місцину. Десь на відстань 500 метрів до ворога. Прив’язали до кулемета манекен, одягли йому броник і каску. Навели його на сепарів, заклинили спусковий гачок і сховалися. Ті почали відстрілюватися. Раз-другий влучили в манекена, а він навіть лежачи продовжував стріляти. Коло нього падала міна, а стрільба не припинялася. Отоді я вперше почув по рації, що вони назвали нас «кіборгами».

Прикурити від ПТКРа

— Кінець жовтня 2014-го. Ми якраз чергували на самому вершечку диспетчерської вежі. Будівля — суцільна діра. Мій побратим «Лисий» хотів закурити, але не міг знайти запальничку. Аж тут по нас вистрелили з ПТКРа. Він пролетів будівлею, нічого не зачепивши. А за ним півметра вогню. Кажу товаришеві: «Ти вогонь шукав? Прикурюй» Він: «Та ні, занадто швидко!» Сміх та й годі.

«Промка»

— Авдіївську промзону не порівняти з ДАПом. У ній ми робили те, чого не було 2015-го, — пішли вперед! Але тут інша тактика: є чітка відстань до ворога, лінія окопів. В аеропорту такого не було. Промзону ми взяли без жодного пострілу. «Сепари» ходили туди на чергування. Але із часом розслабилися так, що почали мінятися не на її території, а відходили далеко в тил. Цим ми й скористалися. Коли «пацани» повернулися, ми вже стояли на їхніх позиціях. Першою зайшла розвідрота однієї з мотопіхотних бригад. Це важко назвати боєм. Ми просто нищили ворога з укриття.

«Селфі-бійці»

— Мої батьки не знали, що я в АТО. Тож коли приїжджали журналісти, намагався бути поза кадром. Тоді такого не було, як нині. Відкриваєш сторінку деяких із бійців у соцмережах, а там 500 селфі на день. І от виникає питання: «Коли ж ти воюєш?» Та все-таки я засвітився на телебаченні. Випадково потрапив в об’єктив, а батьки дізналися, де я. Вони розуміють, що я захищаю свою країну. В аеропорту нам капелан сказав: «Захищати своїх рідних та свій край зі зброєю в руках — то не гріх. Гріх — спостерігати за тим, як інші захищають».

«Ти що… загинув?»

— Були й похоронки додому. Але то в бійця просто прізвище схоже з моїм. Ми разом виходили на завдання, але він загинув. У штабі подумали, що то я, і повідомили рідним. Брат набирає мене, а я відповідаю. Він, звісно, шокований: «Ти що… загинув»? «Ага, а телефон на той світ із собою забрав», — кажу. Було й таке, що свою куртку одягнув на пораненого. А в кишені залишив військовий квиток. Поранений помер. Подумали, що то я. Так мене двічі «поховали».

Снайпер із власною гвинтівкою

— У ДАПі в мене була особиста гвинтівка. На жаль, її втратив під час бою. Тоді ж дістав контузію та поранення. Один з осколків пробив бронежилет і на два сантиметри влетів у спину, другий — у руку. Тож тепер «дзвеню» від металошукачів. Із часом придбав іншу гвинтівку — 50-го калібру. Одну з найбільш далекобійних у світі. Нею я можу дістати на два кілометри. Патрони купую сам. Переконаний, що переважна більшість військових просить у волонтерів зайві речі. Хоч би як жалілися, та їжі, одягу й пального тут вистачає.

P.S. Після демобілізації «Скатові» надійшла пропозиція стати інструктором в одній із мотопіхотних бригад. Поки що Ярослав обмірковує таку можливість".