Військовий побут під постійними обстрілами: Волонтери відвідали морпіхів на передовій (фото, відео)

Нещодавно волонтери привезли чергову передачу для морпіхів, які тримають позиції під Маріуполем. Відважний Серж Марко, який і відвіз частину приладдя бійцям, розповів про візит на передову на сайті Всеукраїнського центру волонтерів, передають Патріоти України.

Старенький Ніссан Террано фарами вихоплює з темряви блокпост перед Маріуполем. "Припаркуйтеся на узбіччі", перевірка документів, пояснення, стою, палю, доки нацгвардійці доглядають авто. Звичайна процедура – краще хай так, аніж безконтрольний проїзд у зону АТО. Остання заправка (з порожнім баком передавати машину якось некомільфо) і я їду через місто до блокпосту на виїзді.

Проїжджаю крізь вкрите снігом місто, проходжу таку ж процедуру на виїзді. Все, скоро буду у морпіхів. Від’їжджаю від блокпоста, скидаю швидкість, вимикаю фари і машина пірнає в густу темряву туманної ночі.

Їзда у темряві з вимкненими фарами – ще та екстремальна розвага. Особливо коли навколо густий туман. Особливо по ожеледі, припорошеній снігом. Але накликати світлом фар ворожий міномет ще екстремальніше. Тому очі вихоплюють з темряви знайомі деталі, а пам’ять намагається вказати, де який орієнтир. В голову закрадається думка, що для волонтерів, які відвідують морпіхів, було б непогано мати свій "нічник".

Посміхаюся. Нічники для водіїв і справді мусять бути, та тут це нечувана розкіш. Надто вже вони потрібні на передових позиціях, щоб розбазарювати їх ще по машинам. Тому їзда наосліп – це тут звичайне заняття. З ночі зненацька вискакує Хаммер і рвучко скаче в сторону, максимально притискаючись до узбіччя. Його можна зрозуміти: мало що, може я його не бачу і зараз в’їду йому просто в лоба. Бачу я тебе, друже, бачу, акуратно об’їжджаю широченний джип і дещо прискорююсь.

Несподівано з темряви виринає крайній блокпост, б’ю по гальмах, машина ледве встигає зупинитися перед шлагбаумом. Коротка розмова, і Террано заїжджає на позиції морпіхів. Очі вихоплюють з темряви великий силует величезного пікапа. Все, тут можна паркуватися. Террано залишається ночувати поруч зі своїм "старшим братом", а я витягаю речі з машини і йду у бліндаж. Запах смаженої ковбаси зустрічає мене просто з порогу, у бліндажі тепло і затишно.

Рукостискання, обійми, чашка гарячого чаю з’являється в руках, жарти. У цей час офіцери паралельно відстежують ситуацію по лінії зіткнення. На лінії Водяне/Широкине знову бій. Але сьогодні бойовики вирішили більше «кошмарити» Широкине, ворожа артилерія б’є туди.

Завалююся спати, відмахати за день більше 800 км по засніжених дорогах – задоволення відверто сумнівне. У вуха вставляю "беруші", закутуюся у спальник і миттєво провалююсь в сон. Всю ніч, крізь дрімоту, прислухаюся до біганини офіцерів, яких постійно викликають на зв’язок.

Ранок. П’ю каву і думаю куди краще поїхати – чи у Широкине, чи у Павлопіль. Справи є і там, і там, але короткий день не дозволить охопити за день все. Зрештою, вирішив – виїжджаю в Широкине. Вийшовши з бліндажа і йдучи до машини, очима натикаюся на емблеми "People’s Project". Наші хлопці, відразу помітно.

Морпіхи розвантажують і оглядають допомогу від "People’s Project". Труба з самого ранку поїхала на позицію, зараз актуємо маскхалати, генератори, бензопили та кабель для електрифікації позицій.

Заїзд у Широкине на зиму перетворюється в ідеальний полігон для випробування позашляховиків. Трохи молитов богу повного приводу, і я заїжджаю на колишній курорт. З’являється бажання сфотографувати нові прильоти… але публікувати їх все рівно не зможу, не вистачало ще викладати фото влучень арти, щоб показати бойовикам, чи точно вони відстрілялись… Роблю фото замерзлого моря і йду "працювати".

У Широкиному зараз пейзаж як у постапокаліптичному фільмі. Замерзле море, зруйновані будинки, все завалене снігом.

Приїхавши назад, погоджую з комбатом виїзд у Водяне і вихід на позиції, де недавно був бій, коли бойовики намагалися відбити свою втрачену позицію. Наштовхуюся на "піратів Марченко". Співробітники центру розвитку та забезпечення речового забезпечення МО почуваються тут як риба у воді. Дізнавшись, що я хочу поїхати в Водяне, один з них, Сергій, стрибає до мене в машину.

Під’їзди до Водяного прострілюються, прильоти навколо села – досить часте явище, тому виходимо на зв’язок з бійцями, чекаємо і виїжджаємо в момент затишшя, попутно поглядаючи на місця прильотів нових 122 або 152-мм снарядів.

Свіжий приліт 122-мм снаряда. Хм, вчора ще його тут не було…

Водяне. Під’їжджають снайпери, розпитую, як ми можемо їм допомогти. Так чи інакше, але допоможемо, звісно, як по-іншому… Розвідники кваплять, надягаю білий маскувальний халат, приходжу до групи, визначаю місце в шерензі і ми виходимо.

Пройшовши через Водяне, група висувається до ріденької зеленки. Крок за кроком, мало не слід у слід, розміреним рівним темпом розвідники йдуть вперед. Вони то виляють по посадці, то заходять в поле, то раптом стрімко рвуть уперед на 100-200 метрів. Періодично око чіпляється за позиції та секрети. Окопи та бліндажі морпіхів, засипані снігом, видно по суті лише впритул. Тому з чергової нори несподівано вигулькує фігура в білій балаклаві зі зброєю в руках, розумієш, що бійці тут насторожі і добре заховані від чужого погляду.

А група йде вперед. Іноді спускаючись в окопи, іноді виходячи майже на відкриту місцевість.

Морозний день розриває характерний свист. 120-та міна. Ноги підкошуються самі, падаю, втискаюся в сніг. Розрив. Недоліт, прилетіло у чисте поле. Піднімаю голову, бійці теж хто на землі, хто стоїть на колінах. Знову свист. Розрив.

Знову недоліт. Дзвінка тиша. Бігом!!! – кричить командир групи, і ми зриваємося з місця. Пробігаємо по посадці. Через кількасот метрів зупиняємося, чекаємо тих, хто відстав. І знову розмірений крок, петляння по посадці, перебіжки. Розрив 82-мм міни звучить несподівано, свисту у неї майже немає – прогавили… Знову рвучко на землю. Ще три прильоти у посадки. Тиша. Зриваємося на біг. Звідкись працює кулемет, але далеко, біжимо пригнувшись, навіть не відволікаючись.

І ось нарешті пункт призначення. Хто із бійців привалюється до землі, посидіти, перевести дух. Хтось розчиняється в окопах. А хтось починає відразу перевіряти зброю і позиції на яких йому працювати.

Йду окопами, цікавить побут. Ну і нарили тут… Це якісь борсучі нори, навіть не можу уявити, скільки треба було бити мерзлу землю, щоб так окопатися. При цьому бліндажі дуже скромні. Думаю спартанці, чий побут був прикладом суворості, з гордістю дивилися б на молодих хлопців з нашивками морської піхоти. Земляні бліндажики з кинутими на підлогу карематами, розраховані на відпочинок пари людей, і … все. Ось і весь суворий побут людей, що ведуть постійні бої у засніжених полях.

Стоїмо з хлопцями, спілкуємося. Пару раз по позиціях проходять черги кулемета, змушуючи пірнути в окоп. Позиція бойовиків, звідки ведуть вогонь, знаходиться за кількасот метрів. Навіть без бінокля видно, як там копошаться фігурки. Намагаюся пройти на місце, де видно залишений після бою труп бойовика. Кулеметна черга змушує знову стрибнути в окоп. Через 5 хвилин починає темніти, і я відмовляюся від ідеї сфотографувати "результат недавнього бою". Куримо з хлопцями, записуємо інтерв’ю, обговорюємо потреби.

Стрімко навалюється темрява. До мене підходить розвідник, пора повертатись. У темряві йдемо назад вже удвох. Темрява – наш друг. Ми йдемо спокійно, розуміючи що нас не побачать, швидше за все, і спроби "дістати" групу, як при заході на позицію, не буде. Так і вийшло – кілометр за кілометром ноги крокують у темряві, ми ведемо неспішну бесіду з розвідником, а по нас ніхто не стріляє. Майже як у тилу.

Година прогулянки в темряві і ось ми знову у Водяному. Знімаю маскхалат, виходжу з дому і примружившись намагаюся знайти в темряві силует десь тут залишеного автомобіля. Підходить ротний, каже що виїжджати не можна, шляхом виїзду йдуть прильоти. Йдемо пити каву і чекати доки затихне.

За 15 хвилин ситуація затихає, з’являється "вільне вікно". Відставляю недопиту каву, біжу до машини. Виїжджаємо з ротним. Знову їзда з вимкненими фарами по польовій дорозі розбитою КрАЗами і Хамерами. Пару раз машина падає в таку колію, що боюся вдаритися картером двигуна об мерзлу землю. Думається, що треба на всі машини тут замовити захист двигуна, а то вони недовго проживуть в такій експлуатації.

Знову бліндаж. Вечеря, сьогодні нас порадували суші) На столі дивний набір страв, суші, оселедець, солоні огірки, котлети … Але як же смачно після напруженого дня! Крутимо у руках уламки боєприпасів, які прилетіли на позиції морпіхів. Сьогодні бойовики їх балували реактивними снарядами, судячи з усього – що то типу НКРСів.

Паралельно вирішую питання з комбатом про акти, потреби, щось записую собі, комусь дзвоню, дрони, відеоспостереження, ремонт тепловізорів, інфрачервоні камери на авто, установка польових бліндажів… Завдань дуже багато. Знову ховаюсь у спальний мішок. Завтра довга дорога до Києва.

Ранок. До морпіхів приїхали наші 4 бліндажі. Чотири бліндажі, в яких хлопці зможуть нормально зігрітися і поспати, коли їх встановлять. Після того, як побачив умови, в яких вони воюють, на власні очі, чомусь радієш цим бліндажам як дитина. Ви воюйте, хлопці. А ми вам допоможемо завжди. Ми – це народ вашої країни, яку ви захищаєте.

І знову наша робота спрямована на те, щоб хлопці, які воюють тут, мали все необхідне для виконання бойових завдань. Приєднуйтесь до проекту "Захисники Маріуполя"! Місто саме себе не захистить.