Володимир Голоднюк: "На суді їхній адвокат ковиряв ручкою прострілений блакитний шолом. На ньому ж ще досі кров мого сина. Я намагався не дивитись"

Було годин вісім ранку 20 лютого 2014 року. Моя мама їхала на роботу. Водій 191-ї маршрутки включив радіо. Диктор повідомив: "Спецпідрозділи здаються. Переходять на бік народу! "

Люди в маршрутці схопилися зі своїх місць. Люди в маршрутці аплодували. Моя мама аплодувала. Трохи пізніше вона побачила, що в сторону БСП вервечкою їдуть швидкі. Дуже багато швидких. І зрозуміла, що люди дуже помилилися, - щось непоправне таки сталося.

Три роки минуло з тих пір, як нас розстрілювали в центрі Києва. Олена Стадник поговорила з родичами загиблих, повідомляють Патріоти України.

Володимир Голоднюк - батько загиблого 19-річного Устима Голоднюка (Збараж Тернопільської області):

Зараз слідство щодо 48 убитих завершено. Підозрюються 5 осіб. Матеріали справи направлені до суду. Є 500 томів. Понад 2000 свідків. Близько тисячі з них вже опитані. Більше ніж рік ідуть слухання.

Під час засідань на мене пробував кидатись батько Аброськіна. Він кричав: “Твій син вже згнив в землі! Ти хочеш, щоб ще мого згноїли в тюрмі?”

На суді їхній адвокат ковиряв ручкою прострілений блакитний шолом. На ньому ж ще досі кров мого сина. Я намагався не дивитись.

У 14-му році я боровся за те, щоб слідство хоча б розпочалося. Змінився перший слідчий, другий слідчий, зараз уже третій.

Неправильно було навіть вказане місце смерті Устима. Друге дерево від моста на Інститутській - там висить фотографія Устима. Слідчий стверджував, що Устим загинув саме там. Чому? Бо там висить його фото! Він навіть не передивився відео в Інтернеті.

Зараз уже встановлено - Устим загинув біля верхньої станції метро Хрещатик, де розміщено Хрест. Разом їх там 11 осіб лежало.

Стріляли з бетонної барикади вище банку "Аркада". На відео ми бачимо чітко, що вони прицілюються. При них були мобільні телефони. Ми бачимо відео і знаємо чітко час вбивства. У цей час на цьому місці зафіксовано, що тут працював телефон цієї людини. Так їх вирахували.

По шолому Устима проводились дві експертизи. Зараз направлено на третю експертизу. Дуже багато запитань.

Калібр - 7,62. Зброя не встановлена. Ми не знаємо, чи це був автомат Калашникова, чи снайперська гвинтівка.

Перша експертиза - настільки гальмувалося слідство! - перша експертиза стверджувала, що постріл був здійснений впритул у потилицю. Виходило, що самі майданівці своїх розстрілювали! Зараз уже є навіть відео - рік тому з’явилось - відео, як куля влучає в Устима. Через два роки з’явилось відео після подій.

Друга експертиза вже довела, що перша не відповідає дійсності - стріляли з великої відстані. Як може бути помилка в експертизі? Значить, стояла така задача?

Ми робили все, що можливе, щоб не дати втекти беркутівцям.

Я самостійно встановив, хто на момент загибелі мого сина перебував на Інститутській. Через соцмережі ми розшукували людей. Намагалися встановити напрямки стрільби. Ми знайшли людей, які знімали відео. Ми знайшли французьких журналістів, які надали важливі фотодокази.

Я сам з друзями - працівниками органів внутрішніх справ - складав план розслідування, через адвокатів додавав їх до матеріалів справи. Напрямки розслідування, адреси свідків. Ми відстояли, щоб у Генпрокуратурі було створено управління спеціальних розслідувань на чолі з Горбатюком. Зараз я бачу, що є зрушення. Справа рухається. Є речі на які ми можемо впливати, і ми будемо впливати.

Звичайно, жодного начальничка не заарештовано. Навіть не підозрюється. Слідство займається лише виконавцями. Ми доводимо очевидні злочини. Стояв підрозділ, який розстрілював беззбройних людей. Ми тепер мусимо довести хто саме стріляв, чия саме куля влучила, і ледве не яка саме куля спричинила смерть. Захист побудований на тому, що беркутівці не стріляли в людей, що стріляли в повітря, в дерева, робили попереджувальні постріли.

Ти ворушиш мої спогади. А це завжди болить. Два з половиною роки я прожив волонтерством. Я розумів, що я іду в могилу з цими думками, тому переключився на АТО. Так я вже три роки воюю.

Володимир Бондарчук - голова ГО “Родини Героїв Небесної Сотні”, син 52-річного загиблого Сергія Бондарчука (Хмельницька область):

5 беркутівців під вартою, ще 21 у розшуку - 14 з них отримали громадянство Росії.

Судові засідання поставлені двічі на тиждень. Кожного тижня впродовж півтора року. Засідання ідуть дуже щільно. Вони починаються об 11:30 і закінчуються о 19:00.

Суд призначив повторну балістичну експертизу всіх куль, які знайшли - це близько 40 штук. Бо були виявлені певні незбігання.

У багатьох випадках вже ясно, з чиєї зброї убито майданівців. Наприклад, Максим Шимко - куля Зінченка. У тілі Сергія Кемського куля Аброськіна. Аброськін взагалі рекордсмен - на ньому числиться 5 куль. В тілах одного із загиблих знайдена і куля Садовника, який втік з України після того, як його випустили з ізолятора.

В тілі мого батька кулі немає. Через спину вона вийшла з живота. Тому вину конкретної людини буде довести важко.

На одній з камер зафіксована сніжна барикада, і один із представників Чорної роти "Беркуту" 6 разів стріляє з автомата в напрямку Жовтневого. У цей же самий момент мій батько зазнав смертельного поранення біля центрального входу в Жовтневий палац. Це 09:29:36.

Необхідності стріляти не було. Далеко від епіцентру подій. Та навіть ті, хто був ближче, не мали зброї. Вони стояли спинами до "Беркуту". Батько ще з трьома хлопцями ніс чергового пораненого від барикади.

У Жовтневому він намагався піднятись і повернутись назад до хлопців. Медсестра розповідає, що він був притомний. Говорив, тримав бинт, але раптом затих. Лікарі 40 хвилин проводили реанімацію, але врятувати не змогли.

У 14-му році слідство майже не велось. Слідчий вийшов на Інститутську, побачив фотокартку батька і позначив це місце як місце загибелі. Під ці дані знайшли свідка. Це була двічі судима людина! Свідчення були плутані, неправильні.

Зараз справа рухається. Хоча звичайно є затягування з боку адвокатів беркутівців. Вони зривають засідання. Просто не приходять на них. Тут підсудним загрожує довічне ув’язнення, а в таких випадках справа не розглядається без адвоката. Закон Савченко на їхній стороні: 1 день в ізоляторі зараховується як два дні колонії.

Погано, що справу розділили на два окремих провадження: розстріли людей окремо, справи щодо високопосадовців окремо. За Луценка усі справи про високопосадовців - а це державна зрада Януковича, справа Межигір’я, вишки Бойка, приватизація Укртелекому, справа Новинського, справа Єфремова - забрали в Горбатюка і передали Басову.

Результату поки що від цього немає. Розслідуються прості виконавці розстрілів та найвища політична ланка, а середні виконавці повністю випали з-під нагляду слідства. Середину цю не чіпають, вона працює на своїх місцях, з ними намагаються заключатись мирові угоди. Вони нічого особливо корисного не повідомляють - вони підтверджують, що існувала злочинна організація на чолі з Януковичем, але не інформують як, хто, кому і які віддавав накази.

Ми підтримуємо слідство Горбатюка. Першопочаткова ідея була такою, ця справа як ялинка - різні її гілки мусили довести вину Януковича, пояснити звідки фінансування, як саме вводився тоталітарний режим, як створена була злочинна організація.

Можливо, не в українському суді, але ми притягнемо до відповідальності і замовників, і вииконавців, і середню ланку.

Спільно з адвокатами розроблена концепція. Ми повторно подали документи у Міжнародний кримінальний суд. Проблема в тому, що Верховна Рада не ратифікувала Римський статут. Але ми зараз набагато краще прописали суть майданівської справи і розглядаємо її як пов’язану з російською агресією. Тому зараз є великі шанси, що цю справу візьмуть.

Чи є в мене відчуття провини? Певно є. Але я намагаюсь робити все, щоб батько мною гордився. Так само робить моя мама. Вона об’єднала родини загиблих в АТО, залучила їх до волонтерства. Те що ми пройшли за три роки, люди тільки зараз зіткнулися з цим. Не допоможуть психологи. Не допоможе ніхто. Тільки бути поруч з такими ж людьми, які тебе розуміють.

Чи можна було зупинити батька? Він би поїхав у будь-якому випадку. Останній раз, коли ми з ним говорили, він сказав, що якщо треба буде, він готовий віддати своє життя. Я тоді не надав цьому увагу. Часто всі так кажуть.

Я думаю, що він у будь-якому випадку був у тому місці у той час там, де він повинен був бути. Багато людей помирають від хвороб, а він прожив надзвичайно щасливе, достойне життя. Він був учителем фізики. Дуже любив школу. Мав багато розробок. У 2013 році став найкращим вчителем в номінації “Фізика”. Проводив гуртки астрономії, показував дітям зірки. Готував дітей до олімпіад. Був членом "Просвіти", керівником міської організації ВО "Свобода". Помаранчева революція, мовний майдан, податковий - він горів, розумієте, він не міг інакше.

Зоя Кузьменко - мати 34-річного загиблого Максима Шимка, (Вінниця):

Може, хтось і вважає, що суди - фарс. Але не я.

Весь світ бачить правду. По відношенню до нашого Максима це точно не фарс. Нам відоме прізвище людини, яка його вбила.

Першим убили - Саєнко. Другим - Арутюнян. Третій - мій Максим. Четвертий - Сольчаник.

Ми були перші, кого допитували.

Я їм сказала, я їм сказала, що це вони винні у війні. Що це їхнє боягузтво, їхня жадоба грошей, їхнє виконання злочинного наказу стало причиною війни.

Вони ж сміються. Вони ж не покаялись. Вони не можуть усвідомити.

Батько одного беркутівця кричав: “Я хочу знать правду. Я просто хочу знать правду!. А чого ти до нас це кричиш? У сина свого спитай - він знає правду.

Я дивилась на вбивства перших майданівців на Грушевського. Питала в Максима: “Невже їм не стане крові? Невже вони ще вбиватимуть?” І він відповів: “Мам, будуть. Вони так запрограмовані.”

Колись на Майдані збиралося дуже багато людей, а на суди приходять одиниці. Такі як Оля Климко або козаки з 4-ї сотні. Це ще по 20-му числу, а по 18-му взагалі ніхто не йде, окрім поранених. Всім байдуже. Машини їздять - а мій син же посеред цієї дороги був убитий.

Максим був посвячений в козаки. Він був вільним козаком. У нього скінчилась вахта на Майдані. 14 лютого він повернувся додому, бо в батька 18 числа був день народження. Йому треба було повертатись на Майдан лише 22-го. Але він побачив новини, вийшов з-за столу і поїхав на Майдан.

Чи я жалкую? Всі забули, в якій країні ми жили. Ви - гарна дівчина, сподобались мєнту. Вас зґвалтують і кинуть у лісі. Або спалять. Бандитський беспрєдєл. Терпіти? Такої країни, як Україна, уже б не було. Нам дали шанс поборотись за неї.

Надія Мельничук - мати 39-річного загиблого Володимира Мельничука (Київ):

Нам сообщили: завтра будет рассматриваться дело сына. Завтра вы должны прийти. Нашли видео, в котором видно, что снайперы стреляли с верхней баррикады. Видно, как перезаряжают оружие.

Мне приснился сон в ту ночь. Во сне кто-то сказал: “Вот, второй человек от судьи - это убийца вашего сына”.

Я на суде повернулась к этому человеку. Рассказала ему этот сон. Я сказала: “Я не желаю тебе смерти. И не желаю слез твоей матери. Я не желаю этой муки даже убийце моего сына”.

Сейчас нет ни ненависти, ни злобы. Только мука одна: за что вы убили моего ребенка?

Он не пил. Не курил. Не матерился. Он был без каски. Без жилета. Только курточка и фотоаппарат. Здоровый. Красивый. Молодой. Зачем в него стрелять?

Много слайдов. Видео. Фотографий. Много. Очень много. Это был четверг, и суд перенесли на вторник.

Накануне второго заседания мне снова приснилось - сидит этот парень за решеткой и мне говорят: “Вот, это он выстрелил”.

Той же ночью меня увезли в больницу. В кардиологию.

Судят не убийц. Судят Небесную Сотню.

Я себе думаю: “Вот, докажут. Вот - это убийца вашего сына. Нате вам. Расстреливайте. Нет. Нет. Нет. Там же мама! Там же тоже отец!”

На следственном эксперименте, когда вызвали старшего сына. Там были ребята, которые видели, как падал Вова. У них спрашивают: “А вы не видели, куда пуля вылетела?”

Пуля девятимиллиметровая была. Попала в щечку Вове. Раздробила спинной костный мозг. Вылетела в шею. И пошла дальше, еще куда-то. Как можно было этот вопрос задать? Не видели ли, куда пуля полетела…

Приказа не было стрелять. Может, кураж? Не стреляли же уже. Он же погиб в 16:57! Стоял на площадке при выходе из Октябрьского.

Он в этот момент со мной разговаривал по телефону. Сказал: “Мама, садится солнышко”. Я услышала слово мама и он погиб. Выстрел я не слышала. Только уже сейчас - на видео слышу.

Я не верила, что его нет. Через час-два уже знали, что его нет, но мне сказали только под утро. Я все верила, что он снова отвез раненых в больницу и идет пешком домой.

Чехи, поляки, немцы, французы, израильтяне, китайцы - журналисты - все описывали эти события, все видели гибель Вовы. Всем показываю фотографии. А кто наоборот мне привозит видео. Каждый раз встречаешь нового человека, ведешь по местам - на Оболони памятный камень, мемориальная доска на доме, кладбище, Майдан. И все время будто слышишь этот выстрел.

Как он страдал, когда первые ребята погибли! В него же уже стрелял снайпер на Грушевского. Ему повезло. Он уклонился.

Он помогал - он спасал. Он помогал вывозить раненых. По квартирам их прятал.

Мучаю себя. Как я его не уберегла. Но он же взрослый человек!

Иногда мне кажется, что если бы он не погиб на Майдане, он бы погиб в АТО. Он не мог не быть там, где были самые лучшие.

Но он 14 раз звонил - следствие подсчитало. Четырнадцать раз он звонил мне в последний день.

“Как там что? Что по телевизору?”

“Десять людей возле Михайловского! Мама, невозможно смотреть! Мама, ищите флаги. Ищите флаги, нельзя людей накрывать одеялами!”

Голос у него дрожал от боли: “Такие ребята. Такие парни! Я не могу! Я не могу!”

С Майдана звонил. И от Октябрьского: “Книги, книги! Шедевры истории. Все разбросано. Кому их сдать?”

От Дома профсоюзов звонил: “О, дружочек сидит”. Боже, какой еще дружочек? “Воробушек, мама. Пережил дружочек Дом Профсоюзов”. Сфотографировал его. Есть у меня фотография воробушка теперь.

От “Украины” звонил: “Мама! Забрали тело мальчика. Тут отец был. Детей перестреляли! Одна кровь кругом”. Это он Голоднюка видел.

Увидел все. Сфотографировал. Перестрадал за них. Переболел. И сам вслед ушел за ними.

Может, они избранные?