Жінки-натхненниці Михайла Коцюбинського

Візит старої вчительки

Для мене особисто Михайло Коцюбинський почався з сонячного дня 17 вересня 1964 року. Цього дня в нашій Джуринській середній школі Вінниччини відзначали сторічний ювілей письменника. У спортивному залі зібрали всіх учнів і вчителів. Попереду юрби школяриків поставили кілька стільців. Коли я приєднався до зібрання, на одному з них сиділа… Тут мені аж перебило подих від побаченого, наша сусідка. У неї за спиною стояла, притримуючи милиці немічної бабусі, її молодша сестра.

Ці дві жінки поселилися в будинку через один від нашої хати за декілька літ перед цим. З якогось села переїхали в райцентр. Як звали сестер я не знав. З ними контактувала моя мати. Вона щоранку і щовечора носила їм у бідончику молоко з-під нашої корови, котру я пас із першого по випускний клас школи. Всі їх називала Вчительками. Для мене і сільських хлопчаків їх обійстя було примітне тим, що в них росла смачна черешня і цілий ряд слив-угорок. Я коли зайшов до зали й побачив сусідок чомусь подумав про те, що вони прийшли скаржитись на нас із Федьком Сайчуком, бо якраз того літа молодша з них застукала нас на черешні…

Письменик Михайло Коцюбинський у розквіті творчих і фізичних сил.

Виявилося, що Вчительок запросили на зустріч через те, що старша з них особисто бачила, непогано знала самого Михайла Коцюбинського. Їхня родина, як пояснила, походила родом із села Лопатинці, що за кілометрів тринадцять від мого рідного Джурина, а якщо взяти курс навпрошки, полями, то й того значно менше. Мати їхня вчителювала в тих краях. А 1891 року там у бухгалтера Деребчинського цукрового заводу, що розташувався через луг від Лопатинець, поселився чорнобородий молодий чоловік, який давав приватні уроки дочці цукровара, себто, подружці цієї тепер поважної пані. Наша гостя розповідала, як дівчатка підглядали за приватним учителем, який щодня щось багато писав. Як показував батькам подружки щойно опубліковані свої твори, як радів цьому.

Мені на все життя запам’яталося, як бабуся-педагог казала на тій зустрічі:

-Мати наша розповідала, що Михайло Михайлович був вельми відзігорний, любив вранці пити кофію з молоком, смачно по-панськи їсти… За продуктами для нього батько моєї подружки спеціально їздив сюди у район, в Джурин…

А хто не боготворить апетитно поласувати? Лиш дав би Бог що. Тому я ніколи не надавав тим словам особливого значення. Бо й Коцюбинський, за моїм розумінням, зовсім не був схожий на опецькуватого обжеру: завжди виглядав струнким, підтягнутим, одягнутим з лоском. А прожив лише 48 з половиною літ…

Мене, власне, не цікавило це питання аж до тих пір, поки не трапився якось до рук журнал Сучасність», №12 за 1994 рік. У ньому, прочитав винятково приворожливу статтю про Михайла Коцюбинського Соломії Павличко, котра, на жаль, дочасно й трагічно пішла з життя. Йдеться ж, звичайно, про доньку відомого українського поета Дмитра Васильовича Павличка. Ця публікація мене, зізнаюся, буквально потрясла. Я не раз після того згадував переповнений спортивний зал нашої сільської школи, слова старої вчительки про класика української літератури. Я тільки тепер, здається, нарешті зрозумів, чому моя древня сусідка говорила про відзігорність чорнобородого молодого домашнього вчителя з Лопатинець, його увагу до сніданків та вечер. Чим для нього насправді був культ їжі. Я з іншого боку поглянув на письменника естета в літературі, неперевершеного поета природи, співця села, інтелігенції, вишуканого майстра прози, справжнього стиліста краснописьменства. Відтак, побачив, казати б, його з людського, світського боку.

Соломія Павличко взяла до рук семитомник творів Михайла Коцюбинського і проаналізувала листи письменника до двох осіб – дружини Віри Дейші (1863 – 1921) і на шістнадцять літ молодшої за літератора Олександри Аплаксіної, Шурочки з Чернігова. Ці дві жінки були багаторічними співбесідницями, найближчими людьми і порадницями для письменника. Його надією і опорою. Берегинями літератора.

Одиночка для Віри

Є чимало свідчень того, що Віра Дейша (це не єврейське і не японське наймення, її пращуром був козак на прізвище Діжа, звідси й таке дивне назвище роду, котре пройшло в часі лексичний гарт і трансформацію) була по-справжньому приворожливою особистістю. Один із достойних цінителів жіночої краси і вроди, російський письменник, твори котрого виходили й українською мовою Вікентій Вересаєв намалював словесний портрет чарівливої дівчини. Мала вона «величезні сині, задумливі очі», «прекрасний жіночий лоб», «темне стрижене волосся до плечей». Була висока, струнка, з квітучим, примітним обличчям. Вся граційна, інтелігентна, неповторна.

Сімейна пара Коцюбинських: Михайло Михайлович та Віра Устимівна.

Пані Дейша закінчила зн амениті на той час Бестужівські курси в Петербурзі. Їх ще називали першим жіночим університетом Російської імперії. Вони давали чудову освіту наполегливим. А Віра відносилась до розряду саме до таких - цілеспрямованих. Попри це навчальний заклад виявився наскрізь просякнутий духом вільнодумства, демократії і зародкової революційності. Юна Дейша обрала для спілкування, дружби, моральної підтримки середовище українських націоналістів. У цих стосунках десь вона мала якість політичні зв’язки з колишнім чернігівським семінаристом Францем Свидерським, не по літах мудрим, начитаним. Він написав і видав трактат «Труд і капітал», яка мала небачений успіх в середовищі революційних мас. А окрім того вів активну революційну діяльність у Варшаві. Там його і пов’язали. Невдовзі суд виніс жахливий вердикт – стратити. Через деякий час смертна кара була замінена на заслання до Сибіру. Звідтіля революціонер втік до США, але не про це тема нинішньої розповіді...

Так до поля зору правоохоронних органів потрапила й Віра Дейша. Вона ж, блискуче закінчивши Вищі курси у столиці імперії, повернувшись до Чернігова, продовжила активно займатися підпільною діяльністю, розповсюдженням антисамодержавної літератури. За деякий час була затримана, як співучасник у справі Франца Свидерського, під вартою припроваджена до Варшави. Дівчина опинилася в тюремному централі. Її активно, удень і вночі, допитували офіцери польської контррозвідки, вимагаючи подеколи й наклепів, обмов щодо земляка: на цей час процес проти вільнодумця Ф. Свидерського набрав світового масштабу. Віра з усіх сил вигороджувала юнака, який, до речі, був значно молодший за неї. За це її декілька разів вкидали до одиночки. Згодом Дейша опише ті страхи, які переживала в боксі:

«Кам'яний темний мішок з слизькою від вогкості й бруду долівкою, по якій вдень повзали стоноги, а вночі зчиняли метушню пацюки, з парашею в кутку, від якої тяжко було дихати; з віконцем десь там, під стелею, яке пропускало крізь ґрати сумне непевне сіре світло зимового дня. Два кроки вперед, два — назад» .

У цій мерзенній неволі 30-літня Віра Дейша прожила сім жахливих місяців. Далі тривалий час перебувала під таємним наглядом поліції. Але повернувшись додому, активної суспільної, гуртової роботи не полишала. Якось у справах громадських прибула на форум активістів до Києва. Тут випадково зустрілася з високим і вельми вродливим молодим чоловіком. У нього була рідкісного відтінку матова блідість шкіри обличчя, котра помітно розширювалася, переростала в лисину на голові. Чорні, як буравчики допитливі очі довершували портрет цікавої, вихованої людини з вишуканими манерами поведінки. Зовні це був тип справжнього серцеїда, за яким помирають жінки. Чи могла перед натиском цих принад встояти Віра? Він одразу сподобався на рік старшій Вірі, розбудив її холоднуватого, нордичного відтінку душу. Михайло навзаєм теж немовби прилипнув до неї. Зиркав крадькома і відверто спозирав поставу гордої голови нової знайомої, оцінюючи, спідтишка оглядав її ладну фігуру. До Чернігова вони вже добиралися разом.

Тільки у рідному місті він зізнався їй, що займається краснописьменством, має ряд виданих і готових до друку творів. Подарив їй свої книги. У Віри теж було вже публічне ім’я в публіному світі: пані Дейша писала чудові, популярні статті для періодичних і наукових видань з природознавства. Тема ця була для неї і професійний фах, і до самозабуття улюблена тематика водночас. Мабуть, саме цим насамперед синьоока пані Дейша й привернула увагу примхливого щодо жіноцтва Михайла Коцюбинського.

Амурний трикутник

А ось з Шурочкою, Олександрою Іванівною Аплаксіною (1880 – 1973) все починалося з легкого флірту на роботі. Вони поспіль трудилися в оцінно-статистичному бюро губернського управлінні, він на помітній посаді начальника відділу, вона - молодшого фахівця. Ці дівочі фіглярські манери міняти щодоби наряди, виглядати щораз інакше, принадніше відносно попереднього разу, все-таки закучерявили його мудру, рано лисіючу голову, геть позбавили гальмів, пам`яті. І насамперед про те, що Михайло Михайлович уже батько чотирьох дітей - двох хлопчиків і двох дівчаток. Стосунки розвивалися у цьому романі, як у сімнадцятилітніх, хоча йому вже був сорок один рік, а їй – понад двадцять п’ять! Віра Устимівна ж тим часом наполегливо виховувала потомство, писала статті до їй цікавих видань і дбайливо доглядала за вже немічною, геть осліплою матір’ю Михайла Михайловича – Гликерією Максимівною, котра доживала віка в сім’ї сина. З ними ж мешкала і сестра Коцюбинського.

Так утворився стійкий і тривалий у часі амурний трикутник: Віра, Олександра і Михайло – один на двох. Вічно заклопотана дружина довго не помічала романтичного і полюбовного хвоста, який давненько волочився за її солідним і відомим у Чернігові чоловіком, і це навіть стало предметом пересудів містян. Аж поки якось до рук їй випадково і, звичайно ж, помилково не трапився лист Шурочки Аплаксіної до письменника, наповнений безтурботними цьомканнями й віртуальними ласками. У неї закрутилася голова, погрозливо забарабанило серце в грудях. Віра Устимівна отримала справжній стрес і спершу ніяк не могла увірувати в реальність таких соромітних подій, які огорнули їхню сімейну атмосферу. Кинулася по захист до матері Аплаксіної, жінки, яка виховувала сімох дітей...

Родина Коцюбинських: батько, мати і діти: Юрій, Оксана, Роман, Ірина. Старший Юрій, який, напевне ж, найбільше цікавить моїх читачів, - другий ліворуч.

До честі автора літературної розвідки, публіциста Соломії Павличко, вона не заглиблювалася у потаємні сімейні перепитії відомого українського письменника, у котрого, як мені здається, був вибудований читачами, літературознавцями ідеальний морально-етичний образ: йото твори масово видавалися в Україні і за кордоном, ім’я Коцюбинського, як літератора, славилося в часи радянської доби, та й нині цій репутації теж ніщо не загрожує. Бо, як майстер слова, стиліст Михайло Коцюбинський і справді неперевершений. Соломія Павличко просто відкрила для нас усіх окрім творчого, ще й людський аспект того, кого прийнято в Україні іменувати «сонцепоклонником», позаяк письменник постійно зізнавався у тому, що найбільше за все любить щедре сонце. І цей раніше прихований від уваги людського загалу фасад світовідчуття автора знаменетих творів « Fata morgana », «Тіні забутих предків» виявився вивершений доволі надійно.

Соломія Дмитрівна в нарешті більш-менш повному видані творів класика української літератури, яке вийшло в світ у 1973-1975 роках минулого століття, вибрала найбільш характерні листи приватної переписки, котрі складають його епістолярну спадщину, і співставила їх з неопублікованими посланнями письменника. А тут, щоб до кінця зрозумілою була арифметика аналізу, пропорція вийшла така. 309 послань оприлюднено в вище названому семитомнику праць. Це переважно листи письменника до Віри Устимівни Коцюбинської. Оригінали даних епістолій зберігаються у Чернігівському літературному музеї М. Коцюбинського. А ось ще 330 послань фактично мало засвічені. Це здебільшого листи і записки письменника до Олександри Аплаксіної. Вони знаходяться у схроні відділу рукописів Інституту літератури Академії наук України. Їх колись пробувала було видати радянська влада, цю копітку роботу здійснював літературознавець Ілля Стебун, начебто рідний брат поета Абрама Кацнельсона, але всі епістолярії проходили тоді через потрійне прискіпливе партійно-енкеведистське сито. Позаяк тоді під страхом смерті не можна було й подати натяку на інтимні стосунки всесвітньо відомого літератора, котрий входив до пропагандистського пулу КПРС й простенької Шурочки з передмістя Чернігова; чи, борони Боже, де згадати старшого сина Михайла Коцюбинського Юрія, котрого радянська влада пересаджувала з одного високого крісла в іще вище, аж поки з тієї особливої "любови" не розстріляла 1937 року, як "ворона народу"; бодай натяком, де упом`янути, до прикладу, вільнодумців Михайла Грушевського, Федора Шаляпіна, яскраві згадки про яких залишилися в записках Коцюбинського. Випущена в світ 1938 року частина епістолій до Олександри Іванівни Аплаксіної виявилася восковою, штучною маскою з живого, почасти бурхливого кохання, з якої насправді вийняли душу, котру свідомо умертвили, показали лише звіддалік у засушеному вигляді.

Я взагалі підозрюю, що над образом письменника Михайла Коцюбинського, насамперед над його світськими стосунками наче кимсь всесильним було навішано непроникне панцерне покривало. З викарбуваним лозунгом на ньому, що товариш Коцюбинський недоторканний і святий. Той, хто звернеться до першоджерела публікації цього дослідження літературознавця С. Павличко, не поминіть, будь ласка, увагою те, про що йдеться у примітці до журнальної публікації дослідження творчості класика в часописі «Сучасність». А там написано:

«Від редакції. Здаючи собі справу з нетрадиційности підходу автора статті до теми та її дискусійности, все ж публікуємо цю розвідку».

Якщо перекласти це вітіювате речення на сучасну загальнолюдську українську мову, то, як мені уявляється, в літературознавця С. Павличко 1994 року виникли певні труднації з публікацією цього дослідження навіть на сторінках часопису вільної української думки «Сучасність», котрий основну частину свого публічного життя видавався у Мюнхені, звідки й по нині щодоби лунають слова про свободу слова.

Одначе, перечитавши слідом за С. Павличко дослідження епістолярної спадщини Михайла Коцюбинського в оцінці інших авторів, насамперед, письменниці, науковця Інституту літератури АН України Алли Диби, племінниці класика – Михайлини Коцюбинської, я, здається, зрозумів у чому полягали певні застереження, зроблені редакцією часопису. Надто разюче відрізнялися висновки про позалітературну, кололітературну атмосферу стосунків сонцепоклонника зі своїми близькими жінками, в порівнянні з тим, як їх подала Соломія Павличко. Всі віддавна підходили до ролі, сказати б, третього елемента в сімейних стосунках М. Коцюбинського – Олександри Аплаксіної, в оцінці офіційної літературної критики, яка вже давно прийшла до висновку, що в парі Михайло + Віра не все було благополучно, тому людині творчій, письменнику потрібен був зовнішній подразник. Ні, навіть швидше літературний порадник, і його роль виконувала забавна росіяночка Шурочка (родом десь з Олонецької губернії Московщини, тепер це Вологодщина), котра, здається, за свої 93 роки життя так і не освоїла української на розмовному рівні, котра, як стверджують дослідники, прочитала один лише твір Михайла Михайловича в українському варіанті – оповідання «Цвіт яблуні». (А може і його ні, бо ж у своїх записках «Сторінки спогадів» ОІ описує, як Михайло Михайлович читає саме цей твір? Тому, можливо, не прочитала, а все-таки п р о с л у х а л а?) А тут пані Павличко запропонувала трактат з абсолютно іншою оцінкою вартостей епістолярної спадщини класика, з дещо нетрадиційними поглядами на розуміння того, що насправді відбувалося довкруги Коцюбинського і за його участі. Вона геть закрила очі на те, що пишучи в основному листи до Аплаксіної по-московськи, Михайло Михайлович, траплялося, геть забував про те, що справу має з дрімучою росіянкою і іноді в цьому забуті користувався українською. Іноді, але траплялося подібне, підкреслю. Є ряд таких блискучих прикладів. І критики оцінюють це, як зразок своєрідних літературних заготовок до майбутніх творів, з чим, звичайно не можна не погодитись.

Шурочка - Олександра Аплаксіна - чернігівська статистка і довголітня "пасія" Михайла Коцюбинського в часи розквіту їхніх стосунків.

Що нам усім взагалі до того, хто така О. Аплаксіна, чи отримала вона золоту медаль по закінчені жіночої гімназії, чи ні, як, якою мовою спілкувалася вона з нашим кумиром краснописьменства. Михайло Коцюбинський тут головна діюча особа, і якщо в своїх міжлюдських, особистісних стосунках він поставив Шурочку на перше місце, то й ми всі, мабуть, маємо ставитись до неї з тією ж повагою, тим же пієтетом. Значить, йому не вистачало саме такої близької жінки, справжнього друга, на чому він постійно наголошував. Інша справа, що немає відповіді на питання, чи збудували б вони удвох своє персональне сімейне щастя, якби все-таки склалося йому піти від сім’ї, виїхати поспіль із Шурочкою до іншого міста, як загалом планувалося, через те, що Мих.Мих., нема де правди діти, звик, втягнувся в цей варіант – жити утрьох: він з дружиною, а поруч, біля ноги, щоб мешкала ще й значно молодша особа, котрій так кортить написати чергове послання, понуртувати її кров’ю. Чи не прагнув би він бува, залишившись в одну мить сам-на-сам з Аплаксіною, без дітей, без матері, без сестри того, аби окрім Шурочки в його житті не з`илася ще й якась Ілонка-болонка чи «Свєта – «кусочєк лєта». Адже був час, коли якось їхні стосунки з Шурочкою послабли і тут же з`вилася у Михайла Михайловича подружка для задушевних розмов ще одна Віра - Віра Божко-Божинька. Він був чоловіком, який зводив з розуму жінок, лиш би баришня йому сподобалася...

Дослідники сходяться в тому , що короткий вік життя й творчості письменника пояснюється його серйозною хворобою з роздвоєння особистості. Він начебто жив двома життями одразу. Тут енергії людині часто бракує на облаштування берегів однієї долі, а він взявся тягнути два вози поспіль. І підірвався…

Якщо після прочитання цих заміток, хтось, можливо, зробить висновок, що я буцімто став на сторону висновків трактату Соломії Павличко, які одна з дослідниць обізвала «епатажними» (слово «епатаж» має французьке походження і означає поведінку, котра не відпо відає загальноприйнятим правилам і нормам), то це не правда. Я просто бажаю оприлюднити оригінальну позицію Соломії Дмитрівни, позаяк вона для мене цікавіша, і про неї ніхто й ніде не згадує. А це, мабуть, не правильно. Тому вислухайте її, бодай у моїй транскрипції...

Поміж двома дверима

Автор літературного трактату на стрінках часопису «Сучасніть», як мені видається, вельми вміло за допомогою співставлень епістолярної спадщини українського класика, твори якого уже понад сто літ активно студіюються в Україні, показала амбівалентність фігури письменника, котрий справді є вишуканим, філігранним, майстерним на письмі, в зображені архітипів своїх літературних героїв, і зовсім позбавлений хисту оригінальності в стосунках зі своїми близькими людьми - жінками, з якими стосунки будує наживо. Автор дослідження наводить безліч прикладів, співставляючи тексти листів, котрі майже одночасно відправлялися Коцюбинським і дружині, і коханці. Вони в десятках і десятках разів виконувалися шаблонно, фактично під копірку. З тією різницею, що Вірі Устимівні Коцюбинській Михайло Михайлович писав виключно українською, а Олександрі – по-московськи.

С. Павличко приводила таке співставлення:

«Наприклад, лист до Віри починається так, - писала науковець: "Добридень тобі, моя ясочко! Чи добре виспалась? Дай твої устоньки, очки, бровенята. Цілую без ліку..." А ось початок одного з листів до Олександри: "Доброе утро, Шурочка. Дай губки. А теперь глазки. Целую..." Що ж до запитання: "Як спала?", то воно зустрічається в дуже багатьох листах до обох жінок», - зазначала дослідниця.

Відтак, Соломія Дмитрівна підкреслювала, що «Любовні листи до Віри — ескіз майбутніх листів до Олександри. У другому випадку дуже часто розвиваються риторичні моделі, розпочаті в першому. Схожість листів до обох жінок в деяких випадках просто феноменальна».

Можливо, це пояснювалося банальною втомою письменника постійно бути оригінальним, вишуканим, неповторним - і у творчості, і в буденності. Хоча припускаю, що цілковито вичерпуючись душевно й творчо на створення подеколи складних і оригінальних літературних образів, Михайло Михайлович для двох дорогих і милих своїх панянок, які були йому дорогі і любі, залишався простим і пустотливим, щебетливим. Іноді навіть без міри вживаючи лоскітливі, пом’якшувальні форми щиросердих слівець: «дитинко», «дєтка», «моя голубка», «моя дитиночко». Або ж "коханнячко моє гаряче" або "моє серденяточко", "моє щастячко".

Дослідниця відкрила ще один феномен стосунків літератора зі своїми близькими людьми - жінками. Пише про те, що Михайло Коцюбинський «вів гедоністичний стиль життя». Давайте спершу з’ясуємо, що це таке?

Олександра Іванівна Аплаксіна у зрілі роки

З позиції етики гедонізм – це насолода. Так, власне, це слово перекладається з грецької. Тому для одних це надмірне захоплення, до прикладу, рибалкою, для інших - полюванням, у графомана – написанням нових і нових творів, котрі ніхто не може читати, настільки вони пустопорожні й нудні. Думаю, ви ніколи не здогадаєтесь на який вид гедонізму страждав великий український письменник Михайло Коцюбинський, за версією автора розвідки. Так ось, з допомогою аналізу листів до дружини і до коханки Соломія Павличко чітко і конкретно довела, це тема… гастрономії, розкошування від їжі. Замало не всі сторінки згадуваних послань заповнені цим: що подавали на сніданок, на вечерю, скільки й чого проковтнув, випив. Як, нарешті, працює шлунок. Як це все відбивається на його зовнішньому вигляді.

Ця тема була провідною в листах до жінок. І вони підкорилися йому, повсякчас обговорюючи тему харчових гараздів дорогого Михайла Михайловича. Щодалі в життя, то ці сюжети витісняли все інше. В тому числі літературні теми, які були жвавими попервах у листах до дружини. А Шурочка… Що було обговорювати з нею, коли вона була далека від літпроцесу. Вона була гарненька лялька для забавки. Так, власне, подає все С. Павличко, вірити їй чи ні – ваша справа, пані й панове…

Літературний науковець робить висновок, що найбільшою насолодою для М. Коцюбинського, майже екстазом, завжди були — страви на столі. От він у старовинній кав’ярні в Константинополі: "Ложусь на диван, подают мне сладкий кофе, горячий уголь для папирос. Лежу и наблюдаю эту своеобразную азиатскую жизнь...". А от уже на Капрі: "...после обеда нежусь в удобном раздвижном кресле". І все ж, хоч його ваблять гастрономічні насолоди, він не гурман, що, цінує рафі­нований смак і букет вина, підкреслює С. Павличко, — він цінує кількість, корисність, а також, бажано, дешеві ціни делікатесів.

Їжа — не лише запорука здоров'я, а ще й ключ до краси, читаю в резюме дослідниці. За її фаховою оцінкою М. Коцюбинський надзвичайно стежить за своєю зовнішністю і культивує свою красу: "Часом я сам любуюсь собою в дзеркалі, такий маю здоро­вий вигляд..." — пише він в одному з листів до Віри. Мих. Мих. навіть починає фарбувати посивілу борідку, чим дивує старих знайомців. Головна його порада Аплаксіній — добре їсти і поправлятися. По­правитися — означає поздоровіти і погарніти. Цього він прагне сам і просто лементує, коли на відпочинку не поправляється. 15 січня 1912 р. до Віри з острові Капрі: "І їм добре, і сплю — а не поправляюсь чогось. Не знаю. Певно, трудно мені поправитись". Процес свого поправляння він коментує в численних листах до обох жінок. Те ж саме письменник радить Олександрі: "Очень меня радует, что ты хорошо проводишь время, беспокоит только, что устаешь. Ведь ты так и не поправишься, а, между тем, за этот месяц ты должна бы сделать запас на весь год" .

Вимоги, як у сімейства ведмедів, яким треба залягати на зимову сплячку з певними запасами жиру – не можу, даруйте, втриматись від коментаря до ситуації. Хоча й моя покійна мати, котрій 1 травня 2018-го будемо відзначати сторіччя, завжди мені говорила, що гарні люди – повні, себто, дорідні, вгодовані люди. Це було ознакою краси і міцного здоров’я для наших пращурів, до яких відноситься Михайло Коцюбинський.

«Все смачно і дуже по-панськи…»

Тема ситості шлунку для Михайла Михайловича, як можна зробити висновок, своєрідний фетиш. Ось із Криворівні (верховинське село, де письменник збирав матеріли до свого знаменитого твору "Тіні забу тих предків» - О.Г .), у липні 1912-го у посланні до Аплаксіної відзначав: "Очень меня обрадовало известие, что ты поправляєшся. Ты знаешь, я всегда хотел видеть тебя полной, здоровой. Полнота тебе идет, решительно утверждаю. Я тоже, кажеться, растолстею здесь: ем непомерно много, как нигде и никогда. Кормят 4 — 5 раз в день, при чем аппетит возрастает со­размерно количеству блюд. Здесь очень много земляники, мы погло­щаем ее в невероятном количестве; кроме того, имеем ежедневно све­жую чернику, которую приносят корзинами. Скоро поспеют черешни (здесь все поздно зреет) и малина лесная, а также ягода, называемая здесь "гогозы", очень вкусная и красивая”

Як зробила висновок Соломія Павличко, Михайло Михайлович пишається тим, що може їсти дуже багато, а також за будь-яких обставин. Ось він на пароплаві з Мессіни до Неаполя: "З Мессіни до Неаполя гойдало нас страшенно. Всі були слабі, на палубі стояв стогін, ніхто нічого не їв, тільки я та один грек, та ще капітани, як добрі моряки, почували себе чудесно, їли і гуляли, хоч доводилося і раком ставати на парохідній палубі”.

Майже в усіх процитованих описах їжі (і в сотнях непроцитованих), зауважує літературознавець, впадає в око її кількість, як от: ’’непомерно", "невероятно” тощо. Зрідка з'являються естетичні коментарі на зразок "красива ягода". І ще рідше згадки про смаки та їх розрізнення.

Справжній каскад насолод поїдання страв по-панськи знаходить літературознавець у листах Михайла Коцюбинського до своїх двох жінок із Капрі, куди в останні роки життя зачастив письменник. Живописання насолод стравами у знаного великороса Максима Горького – це, їй-право, просто якесь безумство. На початку читання трактату, я було думав про те, що десь у чомусь, мабуть, перегинала пані Павличко, бо вона все-т аки виросла, виховувалася в сім’ї письменника з достатком, мабуть, ніколи в житті не була голодною. А я ось, колись сільський хлопчина, усе життя й по нині все виїдаю до останньої краплини з миски, підсвідомо і внутрішньо боячись залишитися голодним через годину-дві, або надалі. Тому помимо волі здебільшого підсвідомо кладу завжди до шлунку дещо про запас. Можливо, й Михайло Коцюбинський таким був також. До речі, в текстах прямої мови письменника, котрі приводила дослідниця, в тому числі і з острова Капрі, мене різонули слова, написані М. Коцюбинським, що, мовляв, пообідав по-панськи. Схоже на те, що цей вдалий гастрономічний шик завжди був заповітною мрією Михайла Михайловича, котрий, відомо, походив з бідної родини, тому в малолітстві завжди був голодний шматка ситного хліба.

Кілька разів перечитавши означений трактат, прийшов до висновку, що це дійсно, як написала С. Павличко, - результат того, що Михайло Коцюбинський «вів гедоністичний стиль життя». Такого собі оригінального нарциса. І це його цілком влаштовувало. Жінкам, котрим нав’язливо морочив подібним голови роками, просто нікуди було подітися від його передсудів. Змушені були щоразу читати, чого й коли, скільки спожито, випито, як усе це діє на шлунок, нутрощі. Одне слово, ледве не публічне дослідження на відстані фізіологічних процесів чоловічого організму, панове...

У цій літературній розвідці я знайшов особисто для себе одну вельми позитивну річ: завдяки старанням літературознавця С. Павличко розставив віхи часу в опису деяких подій минувши.

Років два тому я підготував статтю про те, кому з великих українців належало б зійти на постамент біля Бессарабки у Києві, де десятиліттями красувався мармуровий убивця українців Ленін. Мій висновок – це заслужене місце для унікального українця, визначного громадського діяча, удатного поміщика, благодійника, незрівнянного мецената з розширення ореолу української мови, культури, вітчизняної журналістики, краснописьменства, публіциста Євгена Харламовича Чикаленка. До речі, великого друга М. Коцюбинського. Я буквально з олівцем у руках перечитав його «Спогади», «Щоденники». На основі винесеного з тих давніх текстів підготував ряд власних публікацій про Є. Чикаленка і його стрімкий та бурхливий час, про людей, котрим він допомагав жити і процвітати у славі й пошані. Вдячний киянам з громадської організації на чолі з колишнім нардепом Юрієм Гнаткевичем, котрі активно підтримали і поширюють в масах мою ідею щодо пам’ятника Є. Чикаленку на проспекті Т. Шевченка.

При підготовці статті про відомого мецената і публіциста, в одному місці у мене все ніяк не сходилися пазли, постійно рвалася канва історичних подій. З літературних записів, спогадів Євгена Харламовича і його тодішніх друзів відомо, що цей український поміщик мав маєток, окрім родинного гнізда у Перешорах на нинішній Одещині, ще й у Кононівці – тепер це Драбівський район Черкаської області. А ось Вікіпедія про це не обмовилася жодним словом. З творів Є. Чикаленка було добре відомо, що в Кононівці окрім, приміром, Бориса Грінченка, Олександра Олеся, Олександра Русова, Володимира Науменка і ряду інших тодішніх знаменитостей бував і Михайло Коцюбинський. Саме тут він, як стверджував Є. Чикаленко, написав своє найкраще ліричне оповідання «Intermezzo», але ніде не зміг знайти я, коли саме – в які дні 1908-го року перебував Михайло Михайлович у Кононівці, чим займався, як і над чим працював. Відкриття для мене зробила якраз покійна пані Павличко, аналізуючи листи Коцюбинського до своїх коханих жінок...

Заради істини, закликаю вас, пані й панове, закрити очі на справді занадто підвищену увагу письменника до їжі, до того, що та коли, як готували і подавали у маєтку поміщика Є. Чикаленка, у яких порціях, відкриємо пору гостювання Коцюбинського в Євгена Харламовича.

. Справа, виявляється, відбувалася у червні 1908-го. У КононівціКоцюбинський відпочиває, нічого не пише й не читає, спить, їсть, загорає, - стверджує С. Павличко. Листи до Віри і до Шури пишуться та відсилаються, стверджувала Соломія Дмитрівна, майже одночасно. Вони містять буквально ідентичні пасажі. В листах до Віри, однак, більше побутових деталей, гастрономія — на першому місці. Найбільша радість червневих канікул — його гарний апетит. Як от:

19 червня 1908: "З обідом тут не так погано, як думалось. Живе тут економка, яка старається догодити. Достає десь м'яса, варить каву, а сьогодні зробила на солодке морожене і навіть добре. Молока багато, і я п’ю його замість чаю". 23 червня 1908: "...сьогодні несподівано занедужав на шлунок, болить голова, не спав, в роті гірко, і нема апетиту. З обідом тут все- таки не дуже добре, бо м’яса нема, кури слабують в селі, і небезпечно' їх їсти, а на обід мусять давати все тісто — варене, печене й смажене, що для мене не дуже здорово. Треба якось оберігатися і більше жити на молоці та яйцях". Трохи далі в тому ж листі: "Як там з гусінню, чи будуть у нас які фрукти?" .

26 червня 1908 p.: "Встаю о 6 або о 6 1/2, гуляю до 8, у 8 їм яйця, яєшню, печену картоплю, молоко, каву або чай, що сам загадаю. По сніданку гуляю серед поля до 1-ої, коли обід. Розкопав собі спаржу і салату. Видумую сам страви. О 4-й полуденок — кисле молоко або що інше, знов гуляння до 8, коли дають вечерю, а по вечері, о 10, спати, їм доволі багато, більше, ніж удома".

Того ж самого дня в листі до Аплаксіної Коцюбинський описує свій розпорядок дня майже тими самими словами: "...встаю в 6, гуляю до 8. Завтрак (основательный) и опять гуляю до обеда, до 1 часу. Потом гуляю до 8 вечера, с промежутком в 4 на еду. В 8 ужин, в 10 спать".

Лист до дружини, 6 липня 1908 року: "Почуваю себе добре, хоч вчорашній обід був для мене незвичайний: сардини, балик, мариновані карасі, раковий холодець, мед (такий, що п'ють)".

Письменник, літературознавець, знавець творчості М. Коцюбинського Соломія Дмитрівна Павличко. 15 грудня 2017 року їй могло б виповнитись 59 літ. Царство їй небесне...

Читаю далі: "Перелік цитат аналогічного змісту можна продовжувати ще і ще. В листах до Аплаксіної, писаних у ті ж самі дні, кулінарна тема звужена до згадки про брак або наявність апетиту. Обох своїх епістолярних заручниць письменник благає писати якнай­частіше, обом посилає поцілунки, обом скаржиться на самотність і пропонує зустрітися в Києві, до якого з маєтку Чикаленка чотири години їзди.." Їм з Чернігова до Києва ще далі…

Соломія Павличко, яка проштудіювала всі листи і послання Михайла Коцюбинського до своїх Берегинь стверджувала, що з часом літературна тема майже зовсім вивітрилася з переписки. Лише подеколи письменника захоплює природа, краса пейзажу в краї, де він перебуває, але водночас і те, як годують. Про це останнє він чомусь звітує з бухгалтерським педантизмом. Як і з Капрі, до прикладу: «...Годують три рази в день: вранці 2 чашки какао, або кави, або чаю, масло, мед. В 12 1/2 сніданок з 2 страв (одна м'ясна), сиру і фруктів. В 7 1/2 обід з 5 чи 6 страв. Все смачно і дуже по-панськи. За це все я плачу 6 лір на добу, себто 37 к. х 6 = 2 р. 22 к. Так дешево — трудно і уявити собі..."

Аби уяснити ціну життя тієї примхливої пори, зауважу, що заробітна плата чиновника М. Коцюбинського 1910 -1913 років складала 1500 рублів на рік. З деяких пір обліковцем того ж статуправління працювала й Віра Устинівна, оплата її старань приносила ще 600 рублів. На початку минулого століття в Чернігові 409 грамів (російський фунт) пшеничного хліба коштував 1,5 копійки, булка «кайзера» - 1 копійка. За фунт гарного м’яса треба було заплатити від 9 до 15 копійок. Ціна чоловічого костюма – 9, а пальто – 11,5 рублів. Гарно одягнути людину з ніг до голови на різні пори року в першосортний одяг – до 30 рублів. При цьому зауважу, що останні покупки робляться далеко не кожного місяця і навіть року. Підстригтися – вартувало 10 копійок, проїхатися з візником – 20 коп. Візит лікаря коштував дорого – до 5 рублів. Однак з бідного ескулапи переважно брали тільки 20 копійок – до рубля. Особливо, якщо врахувати, що за десятигодинний робочий день робітник отримував від 20 до 80 копійок, поштові, муніципальні службовці – 15 рублів, кухарки – 6.

Щоб завершити, так би сказати фінансово-господарську тему, зазначу, напередодні смерті письменника йому нарешті призначили пожиттєву стипендію - 2000 рублів на рік. Одначе, це вже не могло зупинити поїзд, котрий відходив тихенько в інші світи...

Приводить дослідниця ще один лист із Капрі: "Хоч у Відні я й не був у лікаря, проте знав, що буду почувати себе добре на Капрі, — і справді так воно вийшло. Каву і вино я покинув пити. П'ю часом трошки вина, що називається “Вермут Торіно”, — се солодке, смачне вино, настояне на ароматичних гірських травах і таке корисне для шлунку, як “Сан-Рафаель”, тільки дешеве. Замість кави п’ю какао, дві великі чашки щоранку, з маслом, медом і докторським хлібом. Молока не п'ю, бо не треба. Тут так добре годують, що більше їсти не можу. Сплю добре...” .

Що сказати? Дорогий наш класик, геній, мудрець, яким усі ми, звичайно ж, пишаємось, у житті був дещо схожим на банального обжору. Але про це ніде не обмовилась дослідник Соломія Павличко, такий мій оціночний висновок, як читача.

Тепер ви, звичайно ж, можете мене запитати: чи багатшим став кожен той, хто прочитав цю публікацію до кінця? Переконаний, що так – обізнанішим точно. Хоча є універсальна відповідь у таких випадках: кожен має право знати все про кожного відомого письменник, твори якого читає. Це є складовою свободи слова. Ці рамки для нас свого часу (ще 1994 року!), як фіранки на вікнах, розсунула дослідниця, публіцистка Соломія Павличко, день народження якої виповнюється, до речі, в ці дні - 15 грудня 2007-го. Коли я, власне, ставлю останню крапку в моїй цій розповіді Їй було б лише 59-ть...

Лопатинці пам’ятали красеня-кавалера…

…Навесні 1994-го, працюючи головним редактором газети «Правда України», я балотувався кандидатом у народні депутати України по Шаргородському виборчому округу, власне, у себе на малій батьківщині. Якось із фотокором видання і моєю довіреною особою Петром Приходьком завітали ми в архаїчне і невеличке, активно вимираюче село Лопатинці, де, власне, 103 роки перед цим мешкав Михайло Коцюбинський, перебуваючи на заробітках. Показали нам стареньку, скособочену хатину колишнього бухгалтера Деребчинського цукрозаводу, виробництво котрого розташувався неподалік і тоді ще озивалося протяжними гудками на всю округу: тут, під одним дахом з господарями, проживав у кінці минулого століття 28-літній домашній учитель. Того дня в Лопатинцях мали відбутися збори колгоспної буряківничої ланки перед новим виробничим сезоном, і я хотів саме там показатися людям, сказати кілька слів про себе і свою передвиборну програму. Але на моє здивування, нас покликали до однієї з ошатних сільських хат, де в просторій неопалюваній кімнаті були накриті столи, і там було всього на них – і вареного, і пареного. У центрі ж їх, зрозуміло ж, красувалися бутлі з самогоном-бурячанкою, заткані пейзажними кукурудзяними качанами-корками. На двох підвіконниках, запам’яталося, під замерлими шибками поставили два калорифери, аби не мішали гостям, і вони були вогнисто червоні…

Говорив я щось, звісно ж, про майбутні вибори, але після третьої чи четвертої чарки, коли вже дехто познімав із себе верхні одяганки, я пустив розмову про те, що, он, ви, мовляв, такі багаті сельчани, адже серед вас жив колись великий класик української літератури. Аби, що називається, завести на емоції публіку, я розповів кількома словами про Віру Устинівну, і про Шурочку Плаксіну, особливо про незабутні у Чернігові похорони Михайла Михаловчиа у кавітні 1913-го. Про те, що Олександра, вражена емоційною силою оповідання Коцюбинського "Цвіт яблуні", наламала рожевого, білого і вогнистого кольороів квіту дерева і намагалася через знайомих положити до голови покійного сплетений нею яскравий примітний вінок. Дружина Коцюбтнського Віра Дейша не дозволяла це зробити. Чи потрапив той дарунок любові до могили класики я не міг напевне сказати, і нині також не можу це зробити, позаяк різні дослідники про це пишуть на свій лад. Але лопатинські молодиці тут же достали хустинки, заплакали, загомоніли, я й сам замало не пустив сльозу...

Мене, щоправда, тут же присоромили тим, що немає насправді чим пишатися мешканцям затрапезного бригадного села: сюди із райцентру автобус не ходить, а тільки розвесниться, по цьому задрипаному населеному пункту, як і сто літ тому, через багнюку не пройти, ні проїхати. Мерзця немає змоги провести в останню путь, хіба що гусеничним трактором на причепі вивезти. Цивілізація мовбито стороною обходить згорьовані Лопатинці. Соромно за це перед людьми і світом. Особливо перед тими, хто проривається іноді сюди, аби попити джерелиці, яка напувала своєю вологою відомого світового класика літератури.

Мудрий колгоспний бригадир, який верховодив застіллям, перехопив канву розмови одним вигуком:

-Шо там казати: Коцюбинський був справний козак і спокою не давав нашим дівкам! Це ж правда. У нас про це не одна оповідка по селу й по нині бродить…

Тут і почалося. Одна молодичка, достаючи вареника з макітри, обмокуючи його в мищині зі сметаною, дзвінким голоском на всю хату сказала:

-Мій дід моїй бабі стільки приклав макогонів за те, що вона між людьми похвалилася, начебто під вербами двічі чи тричі з чорнобородим вчителем зустрічалася, що мені її аж по нині шкода…

-Жодна славна дівка не пройшла мимо його уваги… Замашний був джиґун…

-Казали мої мама, що вчитель частіше ходив на кавалєрку в Стрільники. Там село більше, вибір наречених кращий. Та й вони до нього самі липнули, навіть сюди прибігали, бо ж дуже гарний був. Сусідська баба Мотря згадувала: мав чорні очі, як буравчики. Гляне, як роздягає… Казала: «Як побачу його де, бігом ховаюся…»

- А ви знаєте, - враз обізвалася жіночка в гарній терновій хустині з яскравими квітками і тороками, - що в музеї Коцюбинського у Вінниці висить древнє родинне дзеркало, і в ньому іноді з’являються образи Коцюбинських… - У кімнаті, на віконних шибках якої вже з’явилися слизькі проталини, на мить запала крихка тиша, тільки було чути, як буль-буль-буль пролилася до чиєїсь чарчини чиста як сльоза бурячанка з щойно відкоркованого чергового бутля. – Моя дочка з онукою були там. Приїхали з отакенними величезними очима, розповідають мені буцімто прабабцю нашу там угледіли. Як жива, з портрета молодою показалася…

-О, вашу бабцю Горпину, першу сільську красуню, навряд чи міг поминути він своєю увагою, - голосисто обізвався бригадир, - тому, царство їй небесне, канєшно, і зовсім не дивно, що вона й лосі шукає зустрічей з тодішнім Мішкою…

Усі враз зашуміли, заговорили. Раз по раз у хаті за цією темою зринав веселий, приємний пересміх. Давнішнє село згадувало перестаркуваті історії про Коцюбинського на заробітках у Лопатинцях… Я ж щасливий був тим, що брав участь у тій приязній події…