Культ готівки. Депутатський кеш може врятувати країну - Історик Ярослав Грицак

З огляду на електронні декларації у наших політиків достатньо коштів, щоб інвестувати в розвиток країни. Але вони поводяться, як жителі каїрських або мексиканських бідонвилів — тримають гроші в кеші. Про це пише історик, публіцист Ярослав Грицак на сайті Новое время, зазначають Патріоти України.

Головна тема останніх днів — електронні декларації. Не залишилося нікого, хто б не висловився з цього приводу, до того ж переважно емоційно та достатньо передбачувано.

Відразу скажу: я солідарний з реакцією більшості. Але вважаю, що, крім емоцій, потрібно дати шанс і розуму. Оскільки емоційність без раціональності межує з істеричністю.

Якщо говорити про раціональність: що мене вразило в цих деклараціях, так це не суми (хто не знав про безсоромне багатство політиків?), а те, що більшу частину (за підрахунками експертів, близько 60%) депутати зберігають у кеші.

Щоб пояснити вагомість цього факту, пошлюся на думку економіста Ернандо де Сото. Я не втомлююся популяризувати його книгу Загадка капіталу. Чому капіталізм тріумфує на Заході та зазнає поразки в усьому іншому світі. Вважаю її однією з найкращих серед написаних на цю тему. Зокрема тому, що вона коротка і читання не потребує багато часу.

Отже, на початку 1990‑х де Сото вирішив з'ясувати, скільки грошей і нерухомості накопичилося у бідняків у п'яти країнах третього світу. Результат був таким само шоковим, як і наші декларації. Обсяг коштів і нерухомості на Гаїті у 158 разів перевищував усі інвестиції, які дістала країна до цього часу; в Єгипті — "лише" в 55 разів (і це притому, нагадаю, що Єгипет був одним з головних адресатів американської допомоги напередодні арабської весни — і зараз, після революції, зберігає цей статус).

Себто кожна з цих країн могла б стати заможною, якщо б вдалося капіталізувати все багатство, що перебуває в панчохах, тумбочках, під землею, на землі. Інакше — поки воно лежить там, не є капіталом. Гроші стають капіталом лише в той момент, коли потрапляють на банківські рахунки, перетворюються на акції тощо — коли кожен долар, соль, фунт, гривня, рубль перестають лежати і починають працювати.

Наші українські реформатори скаржаться, що в Україну залучається дуже мало інвестицій. І клянуться зробити все від них залежне заради збільшення їхнього обсягу. Де Сото каже інше: головним ресурсом навіть найбідніших країн є внутрішні заощадження населення — звісно, якщо змусити їх (заощадження) працювати. Інакше скільки не вливай зовнішніх інвестицій, вони пройдуть крізь місцеву економіку, як вода в пісок. А країна як була бідною, так і залишиться.

З огляду на електронні декларації, в українського революційного політикуму достатньо коштів, щоб інвестувати в розвиток своєї країни. Але він поводиться так, як жителі каїрських або мексиканських бідонвилів,— тримає гроші в кеші. Це звучить як діагноз для наших реформ: їх проводять люди, які або не хочуть реформ, або не вірять у них.

Зрозуміло, що багатство завжди викликає заздрість і ненависть серед менш заможних. Особливо в тих країнах, де багаті стають все багатшими, а бідні — біднішими. Як писав Макіавеллі, люди швидше забудуть смерть батька, ніж втрату майна. Але найбільша помилка за таких обставин — надія на соціальне робінгудство: забрати багатство в багатіїв і розділити його серед бідаків. Боротися потрібно не проти багатства — потрібно боротися проти бідності.

І тут на допомогу знову приходить де Сото зі своєю історією. Бідність, стверджує він, була нормою для минулого, але стала винятком для сучасного Заходу. Загадка західного капіталізму в його здатності інтегрувати учорашніх незаможників у заможних людей, перетворивши їх на середній клас. Де Сото на пальцях показує, як і коли це сталося на Заході, включно із США,— внаслідок політичних та економічних реформ, які перетворили кеш на капітал.

Біда в тому, що більша частина націй застрягли в своєму минулому. Україна — не виняток. Але у неї немає альтернативи, крім як побороти минуле. Звісно, не перейменуванням вулиць (про що я писав вже не раз), це лише косметичні заходи, а радикальними реформами. Незважаючи на неминучий шок, розчарування, популізм і протести.

З цього погляду е-декларації — ще один крок для подолання минулого. Але мірою прогресу або регресу в майбутньому стануть не суми, зазначені в деклараціях, а частина в них нерухомого кешу. Щоб побачити це, треба ввімкнути розум. Тож дамо йому шанс.