Невмирущий подвиг запорожців: Цього дня народився полководець УНР, котрий героїчним рейдом звільнив Крим від більшовицької Росії

Він належав до тих природжених вояків-митців, яких на старому Запоріжжі називали "характерниками". Вмів підкорювати серця підлеглих та гуртувати вояків. Інтриги та зрада погубили одного з найкращих полководців України часів визвольних змагань у 31 рік.

Петро Болбочан. Фото:YouTube

Цього дня, у 1883 році, народився Петро Болбочан, український військовий, полковник Армії УНР, одна з найяскравіших постатей української революції 1917–1921 років. Про це йдеться на сайті Військовий навігатор України, передають Патріоти України.

Арештовували Болбочана двічі, й, зрештою, розстріляли. Розстріляли не вороги, а свої. 8 червня 1919 року над ним відбувся військово-польовий суд. О 22-й годині Петра Болбочана розстріляли на станції Балин (нині на території Дунаєвецького району Хмельницької області). Розстріляли свої. Там же, за півкілометра від станції, було поховано його тіло.

Петро Федорович Болбочан (1883–1919) народився в селі Геджев Хотинського повіту Бессарабської губернії (нині село Ярівка Хотинського району Чернівецької області) в родині священика. Пішовши по стопах батька, закінчив Кишинівську духовну семінарію, але згодом змінив рішення і подальше життя присвятив військовій справі. У 1909 році закінчив Чугуївське юнкерське піхотне училище. Під час навчання в ньому організував український гурток для поширення рідного слова. Цей гурток проіснував недовго, оскільки начальник училища полковник Фок заборонив його діяльність, обмежившись лише усною доганою Болбочану. Проте, стати військовим юристом завадила Перша світова війна.

Під час Першої світової війни — офіцер 38-го Тобольського полку. Нагороджений орденом за виявлену хоробрість.

Після революції Болбочан активно розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького з частин російської армії. Сформував з добровольців 5-го корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. 22 листопада 1917 року Петра Болбочана призначено командиром полку. На початку грудня 1-й Український полк був ліквідований з наказу корпусного солдатського комітету, що перебував під контролем більшовиків. Незважаючи на опір Болбочана, полк було роззброєно, а казарми підірвані та розбиті гарматами. Значна кількість українців загинула.

У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації столиці, Петро Болбочан і частина старшин з великими труднощами дісталися Києва. Хоча офіційного дозволу не отримав, формує військовий підрозділ — Республіканський курінь (бл. 500 осіб, переважно інтелігенція та свідомі офіцери). На чолі цього куреня Петро Болбочан взяв участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь реорганізовано у 2-й Запорізький піший курінь і приєднано до Окремого Запорізького загону, що став найбоєздатнішою військовою одиницею.

Відступаючи з Києва, Окремий Запорізький загін прикривав від’їзд уряду УНР. Після відходу до Житомира П. Болбочана призначили губерніальним військовим комендантом Волині.

Після укладення Берестейського миру Окремий Запорізький загін брав участь у наступі на Київ разом із Січовими Стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобідської України, керованим Симоном Петлюрою.

Очолювані Болбочаном «запорожці» відіграли ключову роль у визволенні від більшовиків Лівобережної та Південно-Східної України навесні 1918 року.

4 березня 1918 року Окремий Запорізький загін відправили на більшовицький фронт в авангарді німецьких військ. У березні запоріжці визволили Гребінку, Лубни, Ромодан, Полтаву.

12 березня Запорізький загін реорганізовується у Запорізьку дивізію під командуванням генерала О. Натієва. Петра Болбочана призначають командиром 2-го Запорізького пішого полку. Він став найбільшим і найкращим полком Запорізької дивізії. На прапорі полку довкола тризуба був напис: «З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!».

Тріумфом українського війська стала Кримська операція, в ході якої сили Запорізької дивізії під командуванням Болбочана форсували Сиваш і здобули Крим.

У статті «Полковник Петро Болбочан і його останні дні» відомий український військовий діяч В. Євтимович писав про Болбочана:

"Він належав до тих природжених вояків-митців, чи як їх на старому Запоріжжі називали «характерниками», які вміють підбивати насамперед серця підлеглих їм вояків – уміють прив’язати їх до власної особи, а цим самим і до справи, якій самі служать». «Такий люблений підвладними командир – митець, – зазначав далі В. Євтимович, – спроможен повести своїх вояків на найнебезпечніше воєнне підприємство, як то говориться, «в огонь і воду», для такого командира нема слова «не можу», саме з таких вояків – митців виробляються полководці великих форматів."

10 квітня 1918 року штаб запоріжців отримав таємний наказ уряду УНР: випереджаючи німецькі війська, захопити Крим. Петро Болбочан призначений командиром Кримської групи Армії УНР на правах дивізії.

22 квітня Кримська група захопила Джанкой — першу вузлову станцію Криму, а 24 квітня — Сімферополь.

У червні 1918 року, за гетьмана Павла Скоропадського, розпочався наступ більшовиків на Україну. Дивізію Петра Болбочана відправили на охорону українсько-російського кордону на північ від Слов’янська. Протягом трьох місяців запоріжці вели виснажливі бої з більшовиками.

5 листопада 1918 року отримав звання полковника армії Української Держави.

У листопаді 1918 полк під командуванням Болбочана одним з перших перейшов на бік Директорії УНР і був основною силою у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського. Полковник підтримав антигетьманське повстання, проте висунув умову — зберегти від руйнування державний апарат. (Згодом ця умова була порушена.)

Він категорично виступав проти спільних дій з більшовиками. Болбочан вважав, що варто боротися лише за «самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька».

У грудні 1918 року Директорія УНР призначила Болбочана командувачем Лівобережною групою Армії УНР, яка протистояла наступу Червоної армії зі сходу. Як підкреслювали сучасники, «полковник Болбочан — найвизначніший отаман української армії того часу…». Він був успішним командиром, якого поважали і прості солдати, і старшини, викликав заздрість у бездарних воєначальників-кар’єристів та ненависть у ворогів. Через його тверду позицію та військові успіхи у боротьбі з Червоною армією за Петра Болбочана («живого чи мертвого») більшовики обіцяли 50 тис. крб. 22 грудня за наказом Головнокомандуючого отамана Симона Петлюри перед Чорноморською дивізією, що входила до Осадного корпусу, було поставлене завдання зайняти і захищати фронт проти радянських частин по лінії Глухів — Шостка — Новгород-Сіверськ і, очистивши залізничну лінію Гомель-Бахмач, утримувати її. Дивізія переходила у підпорядкування командувача Лівобережного фронту отамана Петра Болбочана.

Крім того, Запорізький корпус під командуванням Петра Болбочана, корпус Січових Стрільців Євгена Коновальця та дивізія Володимира Оскілка були основою армії УНР. У цих частинах панувала зразкова військова дисципліна, вони були найбільш дієздатними та найкраще виконували поставленні завдання.

На перший погляд дивно, однак ці найбільш дисципліновані, національно свідомі й вірні Директорії війська, були піддані найбільшій критиці й шельмуванню. Про них поширювали різні чутки, критичні висловлювання постійно з’являлись у пресі (особливо підконтрольній більшовикам, та тим, хто їм співчував). Голова Директорії Володимир Винниченко, а за ним й Головний отаман Симон Петлюра все більш підозріло дивились на успішного полководця.

Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова полковника звинуватили у здачі міста Червоній армії без бою. Ніхто не звернув увагу на об’єктивні обставини, в яких опинилася українська армія. Якби не цей відхід, то УНР втратила б найкращі військові частини.

Полковник став жертвою політичних інтриг українських діячів-соціалістів, що тоді переважали в уряді Директорії. Його звинуватили в тому, що буцімто планував здійснити переворот. Не мовчав і сам Болбочан. Він різко критикував непослідовну, суперечливу політику уряду УНР та його міністрів. Вказував їм на явні помилки та прорахунки.

22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорізьким корпусом. Його заарештовують за наказом сотника Омеляна Волоха — командира Богданівського полку на Лівобережному фронті (який згодом вдався до низки антиурядових акцій і, зрештою, вкравши державну скарбницю, перейшов на бік більшовиків).

26 січня 1919 року в Києві він оприлюднив свого листа, в якому, зокрема, казав: «Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч большевизмові й большевикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями. – писав 26 січня 1919 року у відкритому листі головному отаманові Симону Петлюрі та членам Директорії. – Україна повинна червоніти перед всім світом за свій уряд, котрий очевидячки веде свою сторону до погибелі».

На одній нараді представників Полтавщини і Харьківщини в Полтаві один із найавторитетніших представників Українського громадянства (сказав), звертаючись у бік есерів: «Подивіться, що з себе уявляють наші міністри: як не кретин, то подлець»». Лист залишився без відповіді.

Почалося слідство, яке не дало підстав для звинувачення Болбочана. Слідство зайшло у глухий кут, однак не припинилось. Представники лівих соціалістичних течій на чолі з В. Винниченком вимагали для Болбочана суворого покарання, вбачаючи у ньому перешкоду на шляху порозуміння із радянською Росією, на бік якої вони схилялися. Паралельно розпочинається нова хвиля цькування Петра Болбочана в пресі. Виглядає на те, що всі ці події були зрежисовані з одного центру.

Залишаючись під вартою без суду і слідства, Болбочан був переведений до Станіславова (нині Івано-Франківськ), де була тимчасова столиця Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), під нагляд місцевої влади.

Проте полковник замість того, щоб тихо пересидіти деякий час, постійно критикує головне командування армії УНР, уряд і самого Петлюру, говорячи про них як про дрібних авантюристів та інтриганів, в ультимативній формі вимагає прискорення розслідування, адже проти нього нема жодних доказів.

«Запоріжці» не раз зверталися до командування УНР з проханням повернути їм колишнього командувача. На цьому наполягали командири Запорізької групи.

Тим часом, втративши Київ, Житомир, Вінницю на початку червня 1919 року, Армія УНР опинилася затиснута більшовицькими військами на незначній території Поділля. Директорія та Уряд перебували у містечку Чорний Острів, єдині боєздатні частини — Запорізький корпус у Проскурові, Січові Стрільці у Старокостянтинові.

Петра Болбочана викликають до Чорного Острова, де він зустрічається з Петлюрою. Йому ставиться завдання — формування частин з українських полонених в Італії. Болбочан погодився. Проте уряд УНР чомусь всіляко відтягував нове призначення.

6 червня 1919 року, очікуючи на нове призначення, Петро Болбочан приїхав до Проскурова. Керівники групи звернулися до інспектора УНР при дивізії з проханням про повернення Петра Болбочана. На підставі цього звернення інспектор Микола Гавришко наказав Петрові Болбочану «негайно вступити в командування військами Запорізької групи». М. Гавришко зробив це відповідно до закону УНР про інспекторів. Мотиви — необхідність зміцнення армії і врахування настроїв найбільш дисциплінованого її підрозділу. Про свій наказ інспектор повідомив керівництво.

Проте 9 червня з’явився наказ, в якому Болбочана і Гавришка звинуватили у самовільному захопленні влади. Розпочалося нове слідство. Болбочан мав змогу втекти від слідства. Але не зробив цього, прагнучи довести, що за ним немає жодної вини.

10 червня 1919 року Петра Болбочана заарештували без жодного опору. Був звинувачений (разом з В. Оскілком) у намаганні призначити головою Директорії Євгена Петрушевича.

8 червня 1919 року о 22-й годині Петра Болбочана розстріляли на станції Балин (нині на території Дунаєвецького району Хмельницької області). Розстріляли свої. Там же, за півкілометра від станції, було поховано його тіло.

Згодом один з очільників більшовицького війська, що рухалось на Україну, Володимир Антонов-Овсієнко визнавав, що «допоки був живий Болбочан, він Україну не віддав би».

Чому, маючи негативний досвід блокування, керівництво МВС не прийняло рішення щодо евакуації гелікоптерами Airbus H225?

субота, 22 лютий 2020, 12:15

Чому, маючи негативний досвід блокування можливого приїзду евакуйованих з Китаю у Львівський обласний госпіталь ветеранів війни, керівництвом МВС не було прийнято рішення щодо "переходу у світ нових технологій", а саме: транспортування евакуйованих на тер

Спільне патрулювання україно-російського кордону нашкодить Україні і не прискорить припинення війни

середа, 19 лютий 2020, 21:22

Україні треба наполягати на червоних лініях, спираючись на міжнародний досвід. Добре, ми погоджуємося на діяльність міжнародних адміністрацій під егідою ОБСЄ. Але під їх же охороною. На чому, власне, і наполягала Росія. Треба заганяти Росію в глухий кут,