"Брешуть ці покидьки": Ветеран Другої світової "накинувся" на комуністичну владу

"Станіславу Тарадаю було 17 років і він збрехав, що йому 18, та добровільно пішов на фронт під час ІІ Світової війни. Не за Сталіна, не за червоні ганчірки. Був у Прибалтиці, командиром стрілецього відділення. Буд двічі поранений і прожив до останнього дня із осколком в грудях. Отримав медаль "За відвагу". Усі його нагороди зберігаються у нас вдома", - пише у своєму блозі Олена Галагуза, повідомляють Патріоти України, і продовжує:

"Дід, по маминій лінії, не сприймав комуністичну владу. Йому не дали ступінь інвалідності. А на залізниці, де працював після війни, начальники ще й пили кров за оздоровчі путівки. Дід написав скаргу у міністерства-установи - і відтоді керівництво "заповажало" його. Але ніхто "в луччіє врємєна" не надав йому ступінь інвалідності, зважаючи на серйозну травму.

Лише у 1997 році його усе-таки уважили ІІ ступенем, хоча й тоді лікарка натякнула про стежку, що потрібно торувати. Дід шпарко вдарив паличкою об стіл і вже й мови не було про хабарі. Мама пригадує, як він прийшов додому після візиту до медустанови і не міг довго заспокоїтися після виховної бесіди.

Він мав старенький транзистор і ловив хвилю "Голосу Америки". "Щойно переступає поріг хати і каже: "Вони брешуть ці покидьки". Отак відгукувався про комуністичну владу", - веде далі мама.

Тарадай добився, аби станцію Бистра, що неподалік силікатного заводу, визнали межею міста Житомира, провели туди телефонну лінію. Сусіди й досі згадують про нього як принципового та відповідального чоловіка. Він ніколи не мовчав, коли бачив несправедливість.

А був ще один наш родич з Вінничини, якого схопили в полон і комуністи навіть папірчика не дали із зазначеним фактом участі у війні. Чоловік кожного 9 травня плакав.

Справжніх ветеранів так мало, більше посіпак та п'явок, що за рахунок їхнього імені прагнуть нажитися. Завдяки здобуттю України незалежності наш люд хто довідався, а хто поглибив знання і про інший бік фронту, який виборював Україну до 60-х років минулого століття. Це бійці УПА. У Житомирі їх наразі мешкає п'ятеро (один нещодавно переїхав з Коростишева до сестри). До одного з них мала честь навідатися і я. Пан Степан у свої роки досі виглядає галантно. Коли моя племінниця разом з однокласниками кілька років тому вперше завітала до нього, він не стримував сліз: "Нарешті про нас згадали".

Давайте і ми згадаємо героїв, які не прославляли КПСС та ката Сталіна, а дійсно боролися за рідну Україну. Вони ніколи в житті не спекулювали святими поняттями батьківщини, бо це апріорі має захищатися і плекатися. Слава Україні! Героям Слава!"