Хіти тижня. Настанова старого патріарха: Філарет виступив з закликом до духовенства, єпископів та вірян ПЦУ (відео)

​Отримання Томосу має велике значення для Української православної церкви тому, що протягом 1000 років церква і Київська Русь намагалися отримати повну незалежність від матері-церкви, наголошує патріарх.

Владика Філарет в інтерв'ю "Прямому" прокоментував історичне значення для України отримання Томосу від Вселенського патріарха, зазначають Патріоти України.

Ви понад чверть століття розбудовуєте незалежну Православну церкву України і привели її до автокефалії. З отриманням Томосу цей процес побудови церкви завершується. Як ви оцінюєте цю подію, отримання Томосу, для української церкви? І що Томос принесе не тільки для церкви, але й для України.

- Це отримання Томосу, який ми нарешті вже маємо, має велике значення насамперед для Української православної церкви. Тому що протягом тисячі років церква і Київська Русь намагалися отримати повну незалежність від матері-церкви. Але проходили не тільки роки, а й століття і навіть тисячоліття. І наша церква цієї мети не досягла. Не досягла чому? Тому що втратила державність, стала залежною від Польсько-Литовського королівства, то від Росії. І тому не змогла отримати повну незалежність, тобто автокефалію. І тому тепер тільки українська церква отримала автокефалію. Що це дає насамперед для церкви? Для церкви дає те, що вона буде своє життя, свою діяльність будувати на наших українських звичаях, на нашій традиції. Буде звершувати богослужіння українською мовою, зрозумілою мовою. А це має велике значення. Тому що коли людина приходить в храм, чує читання чи то Святого письма, чи то псалмів, чи богослужбових текстів і не розуміє їх, то як вона може молитися? Вона зможе звершувати богослужіння українською мовою, і люди будуть молитися разом з усією церквою. Автокефалія Української православної церкви має велике значення для держави. Яке? Без української церкви, тобто міцного духовного фундаменту, держава довго проіснувати не зможе. І ми це бачимо на своїй власній історії. Коли в ХХ століття утворилася Українська Народна Республіка, потім разом з нею утворилася і автокефальна православна церква, то, знищивши автокефальну церкву, радянська влада знищила потім і УНР. Ось чому нинішні президенти, особливо президент Петро Порошенко, зрозуміли, що поки не буде в Україні своєї незалежної церкви, ми будемо знаходитись в стані такому: чи будемо ми державою, чи не будемо. А тепер, коли ми стали незалежною державою, ворог наш, супротивник північний не здолає. Чому? Тому що є велика духовна сила, яка сильніша за зброю. І ми бачимо на прикладі війни на сході. Зброя спочатку була така слабенька, але дух був сильний. І цей сильний дух не допустив, щоб агресор захопив Донбас. Захопив частину, а дальше просунутися не може. Тому що український народ, надихаємий церквою на захист своєї батьківщини, не допускає агресору просуватися далі. Ось таке велике значення має автокефалія української церкви.

Тепер з отриманням Томосу розпочинається новий етап розбудови церкви і перетворення її на справді єдину помісну православну церкву в Україні. Як ви прогнозуєте, як довго триватимуть переходи парафій і, можливо, навіть єпархій із УПЦ МП до Православної церкви України? Які завдання і які небезпеки на цьому етапі ви бачите?

- Об’єднання всіх православних українців обов’язково буде. Іншого шляху нема. Раз є держава, є своя українська церква, то православні мусять належати до цієї церкви. Зараз багато українців належать до Російської православної церкви під виглядом української. А ось тепер, коли ми отримали Томос, і в Україні проголошена одна православна церква, то як будуть поводити себе українські віруючі, до якої вони церкви будуть себе зараховувати: до російської, будучи українцями, чи до української, живучи на українській землі. Звичайно, розумна людина буде приєднувати себе до Української православної церкви.
Тому я не просто вірю, а переконаний, що це буде. Тільки не можу сказати, за який час. Це може бути дуже швидко, а може затягнутися на деякий час. Ось коли в 92 році починали ми утворювати єдину українську церкву Київського патріархату, ніхто не вірив, що з цієї маленької церкви… а нас було тоді всього два архієреї – я і покійний митрополит Яків (Панчук). І ніхто не вірив, що може постати велика церква. А ми вірили. Вірили тому, що це Божий шлях, і ми стали на правильний шлях: отримали державу – значить повинна бути і церква. Тоді знали, що буде єдина Українська православна церква. Але коли вона буде – не знали. А ось пройшло 25 років, і ми отримали автокефалію – ту автокефалію, до якої ми прагнули. Тому і зараз ми знаємо, що об’єднуються всі. Але ось протягом якого часу – не знаємо. Господь створить умови і дасть відповідний час, але церква в Україні буде. Це не значить, що в Україні не буде існувати Російська православна церква. Буде. Але вона буде маленька, невелика. І буде мати такі ж самі права, як і Українська православна церква. Тому що закони наші рівні по відношенню до всіх церков і до всіх релігій. Але працювати нам треба багато. І я хочу сказати, що силою не можна привести до єдності. Ворожнечею, викриванням недоліків, звинувачувань, що ось ви гнали нас, а тепер змушені до нас приходити – цього не повинно бути. Тому що об’єднує людей любов, а гріх роз’єднує. Ось якщо ми хочемо об’єднатися, то треба любити один одного, не поминати минуле. Відноситися один до одного як брат, як сестра, а не як вороги. Це приведе нас до єдності. Тому я закликаю всіх – і духовенство, і єпископів, і віруючих УПЦ – ставитись з любов’ю до віруючих РПЦ в Україні. І тоді ми з’єднуємося і створимо велику церкву. Українська церква після об’єднання всіх православних українців буде другою після російської церкви по величині. Третьою йде румунська церква. Але українська – друга. А це значить, що вона буде відігравати у світовому православ’ї відповідну роль, тому що вона велика. Так само, як і Україна. Україна через церкву зміцниться, і церква повинна впливати на наше суспільство морально: викорінювати неправду, несправедливість, корупцію і будувати справедливе життя відповідно на державних законах.

Ви залишитесь в історії як останній патріарх України. Адже після вас будуть тільки митрополити. Як ви почуваєтесь у ролі останнього патріарха? І в чому ви бачите своє завдання подальше, подальше своє служіння?

- Поки що нас визнали як митрополію, і ми з цим згідні. Хоч ми 25 років були патріархатом, але зараз погодились на те, що ми митрополія. Але митрополія для всього православ’я. Чому ми маємо претензію на патріархат? А тому що ми велика церква. Ми маємо надію, що українську церкву з часом Константинопольський патріарх, Вселенський патріарх визнає і патріархатом. Вірили в те, що буде автокефалія – віримо, що буде визнана і патріархатом. Це майбутнє, але це буде.

Ваше рішення не претендувати на пост глави церкви багатьох вразило. Його назвали гідним вчинком справжнього патріота і навіть актом саможертви. Але ви до останнього тримали інтригу. Чому ви зрештою ухвалили саме таке рішення?

- Тому що вимагали. Умови ставили різні. І я заради того, щоб в Україні була визнана автокефальна церква, пішов на всі вимоги. Заради того, щоб була церква. Я від церковного життя не усунувся. Я залишаюся патріархом, тільки є предстоятель, який очолює Українську православну церкву, блаженніший митрополит Епіфаній. Але я залишаюсь в Синоді і залишаюсь керуючим парафіями міста Києва. І я думаю, що я корисний буду і для предстоятеля, маючи досвід більш ніж 50-літнього служіння на Київській кафедрі.

Зрештою обрали митрополитом Київським і всієї України Епіфанія. Ви його підтримували. Чому ви обрали саме його? І, як гадаєте, чи він справиться? Адже попереду дуже складні завдання перед ним стоять.

- Чому я на ньому зупинився? Тому що зі всього єпископату я бачив його більш здібним для керування такою великою церквою. Багато у нас достойних єпископів, але не кожен єпископ може бути керівником великої церкви. А зі всіх я бачив його як найкращого, і тому боровся за те. І всі знають, що Собор проходив дуже напружено. Тому що претендентів було на посаду предстоятеля декілька. Але я вважав, що це кращий варіант, ніж інші. Не хочу нічого говорити такого поганого про інших, хто претендував, але я бачив, що цей вибір більш кращий. Але досвіду у нього поки що нема. Так само у мене теж не було досвіду, коли мене в 37 років призначили екзархом України. Тоді я зовсім молодшим був, чим митрополит Епіфаній. Поступово досвід приходить з часом. Але для того, щоб керувати церквою, треба віддати всього себе на це служіння. І на служіння церкві не заради себе, а заради самої церкви. Служити треба церкві і служити треба Богу. Недаремно Господь сказав, що якщо хто хоче бути більшим, той повинен бути слугою. А хто хоче бути першим, той повинен бути рабом. Ось якщо хто хоче бути керівником і більшим, першим, то повинен працювати як раб: не знати ні дня, ні ночі себе, а служити треба церкві. А служіння це тяжке.
Не треба думати, що предстоятель, патріарх чи митрополит – це така слава, шана. Ні, це тільки зовнішнє. А це скорбота і велика скорбота, коли не знаєш іноді, яке треба правильне прийняти рішення. І ось, не знаючи, яке рішення правильне, мучишся, вибираєш, що краще.

Ви, без сумніву, найбільш досвідчений ієрарх української церкви. І ваш шлях у церкві майже сім десятиліть. Правда? Десь 68 років, я порахувала. І ви розпочали свій шлях з Донеччини, ви родом з Донеччини, з села Благодатне. Тоді це була Сталінська область, а тепер – Донецька. І з того, що я читала, ваш дідусь загинув у Голодомор, ваш батько поклав голову у битві за Дніпро під Другої світової війни. Власне, яким було ваше дитинство і юність? Якою була Донеччина у той час? І як вам тепер, коли ви не можете повернутися на свою малу батьківщину? Адже її зараз контролюють бойовики.

- Я народився, як всі знають, у 29 році, пережив голод. Вчився і в Бога не вірив. Тому що школа мене навчила, що Бога нема. І таким я ріс до того часу, коли батько загинув на фронті. І переді мною стало питання: існує він чи не існує? Якщо він не існує, як мене навчили в школі, що Бога нема, і зі смертю припиняється буття людини, то кого я люблю? Пусте місце? Можна любити неіснуюче? Ось те, що не існує, можна його любити? Не можна. А я люблю. Значить, якщо я люблю, то він повинен бути, повинен існувати. Бо у мене в серці є любов до нього. А якщо він є – значить є вічне життя. А якщо є вічне життя, то є Бог. І тому кому я повинен служити: земній владі чи Богу? І я тоді став ходити часто до церкви, читати багато літератури. І зараз, коли я згадую ті часи, я дивуюся, як божественна сила надихала мене на те, що я зараз не можу цього робити, хоч займаю таку високу посаду як патріарх. А я тоді працював в колгоспі, носив вериги на тілі. І мати одного разу побачила кров на сорочці і запитала, звідкіля ця кров. А ця кров була від цих вериг. Я не сказав їй правду, звідкіля ця кров. Після роботи на полі я вночі клав по 500 поклонів земних. І я зараз дивуюся, я зараз не можу цього робити. А тоді благодать Божа надихала так, що я… Потім одного разу я залишився в церкві. Закрили церкву. І я тиждень знаходився там в церкві, молився. Потім ця божественна сила штовхнула мене піти на Савур-могилу. Чому? Там багато загинуло наших воїнів. І я там на кожних цих могилках молився, ночував в окопах в тих на Савур-могилі. Був у нашій церкві староста церкви, дуже релігійна людина. Він мене вчив, давав мені літературу. Я багато літератури прочитав. І не тільки прочитав, а я тоді моїх однокласників збирав у церкві, і їх вчив. Вчив священну історію, Євангеліє читали. Я розповідав про це все. І мене за це виключили зі школи. Але потім потримали і повернули. І вся ця божественна благодать надихала. В результаті я поступив в Одеську духовну семінарію, потім в Московську духовну академію. І так почався вже мій шлях служіння церкві.

Ви зовсім молодим чоловіком прийняли чернечий постриг. Вам був 21 рік. Ви згадуєте ті часи. Це ж були страшні часи. Тоді, коли ви прийняли чернечий постриг – це був 1950 рік. Сталін в той час ще був живий. Сталінський терор був у повному розпалі. Це був дуже небезпечний шлях, на який ви стали. Чому ви зважились на нього?

- Коли я закінчив перший курс академії, я став роздумувати, на який шлях мені ставати: мати сім’ю і бути священиком сімейним чи прийняти чернецтво? Що мене штовхало на цей шлях чернецтва? Те, що, як сказали, сталінські часи. І я свідок того, як арештовували наших деяких професорів академії, студентів і засуджували, і посилали в Сибір. І я думав, мене теж може спіткати така ж доля. І я буду пов’язаний з сім’єю, і не зможу всією душею служити церкві і Богу. Бо буду обмежений сім’єю. І тому, так роздумуючи, я прийшов до висновку: треба йти в монастир. І тільки я вирішив іти в монастир, буквально через 10 хвилин, ще я не відійшов від вікна, де я роздумував, приходить послушник із Троїце-Сергієвої лаври від намісника і пропонує мені залишитися в монастирі. І я в цьому побачив руку Божу, що Господь ніби сказав: вірно обираєш шлях, це твій шлях на майбутнє. І ось уже в цьому році 69 років, як я прийняв чернечий постриг. І я ніколи не розкаювався в тому, що став на цей шлях.

Тоді це були часи войовничого атеїзму. Так говорили. І відкрито сповідувати Бога заборонялося, церкви закривалися, а сама церква перебувала під контролем КДБ. Священиків змушували співпрацювати з КДБ. Власне, чи вас вербували, і чи співпрацювали ви з органами?

- Коли я став ієромонахом, мене покликали в воєнкомат. Але там у воєнкоматі опинилися офіцери МГБ – Министерство госбезопасности. І вони мені пропонували, щоб я відкривав їм, давав інформацію ту, яку я буду отримувати під час сповідей. А я їм сказав, що я не можу цього робити, тому що заборонено священику відкривати тайну сповіді, і тому не буду цього робити. Тоді один з них виймає пістолет, поклав на стіл і каже: "Можемо розстріляти". Я кажу: "Можете розстріляти, але я не боюся. Тому що для мене тепер немає значення, коли я помру – зараз чи через десятки років". Тобто я відкинув це, не боячись, що вони там мене можуть розстріляти. Тому мене не допускали до єпископства. Це потім КГБ стало. КГБ було завжди проти. Але промислом Божим я став єпископом. Багато хто ставив питання: чи співпрацював я з КГБ? Співпрацював. Але не було жодного єпископа, який би не співпрацював з КГБ. Чому не було? Тому що система була така, що архієрей не може призначити священника на парафію без згоди КГБ. І тому треба було спочатку з ними узгодити, а тоді тільки рукополагать чи призначати на парафії. І тоді указ архієрея не давав права на служіння, якщо до цього не було реєстраційної довідки від уповноваженого. А уповноважені часто були працівники КГБ. Тому система була побудована така, що без контактів, без домовленостей з КГБ нічого не можна було робити. І тому церква змушена була мати з ними контакти.
Я не бачу в цьому ніякого гріха. Крім того, якщо архієреї чи священики чинили зло через це, на своїх братів доносили те, що не треба було їм говорити, або наговорювали на них, то в цьому є гріх. А сама співпраця не є гріхом. Тому що і апостол Павло, коли його в іудеї гнали, то він звернувся до влади римської, до безбожної. Поставив Господь церкву в такі умови – значить, в таких умовах треба віддавати "Боже – Богові, а кесарю кесареве". Тобто виконувати ті закони, які не протирічать Божій заповіді, не йти проти совісті. А совість завжди підкаже: ось це ти можеш робити, а цього ти не можеш робити.

Зрештою ви стали дуже впливовим ієрархом Російської православної церкви. Патріарх Пимен навіть нагородив вас правом носіння двох панагій. Це особлива честь. І зрештою ви після його смерті стали місцеблюстителем. Ви могли стати патріархом РПЦ, але обрали Алексія ІІ. Як ви гадаєте – чому?

- Чому? Я не знаю, це правда чи неправда, Путін сказав своєму близькому оточенню: ми, тобто КГБ, зробили помилки, що не обрали Філарета патріархом Московським, бо якби ми обрали його, Україна була б нашою. А так обрали Алексія. Я був місцеблюстителем, але місцеблюстителем несподівано. Не думали члени Синоду, що мене оберуть вони. І тому я міг стати патріархом, але я молився, щоб була на мені воля Божа. Якщо воля Божа, щоб я був Московським патріархом, я згідний нести цей хрест. А якщо воля Божа інша, то я ніяких претензій на патріаршество не маю. І коли мене не обрали, я спокійно це прийняв. І були всі здивовані, що я не виявив ніякої такої зацікавленості. Тому я не випадково був не обраний. Господь готував мене для України.

Ще за патріарха Пимена ви добилися того, що український екзархат перейменували в Українську православну церкву. Власне, це та сама УПЦ, яку ми зараз звикли називати УПЦ МП. І вже після його смерті, за Алексія ІІ, ви добились того, що УПЦ отримала право на самостійне управління, а вас обрали митрополитом Київським і всієї України. Це такий же титул, як наразі має митрополит Епіфаній. І в 90 році, у жовтні Алексій ІІ у Софіївському соборі проголосив вас митрополитом і вручив вам патріаршу грамоту на право управління… Але люди сприймали дії російського патріарха як втручання у справи України. І навіть пам’ятаю, що кричали Алексію ІІ "Олексію, їдь в Росію".

- "Геть московського попа" кричала.

Ви тоді отримали всю повноту влади в українській церкві. Чому ж тоді менше ніж за рік, коли Україна отримала незалежність, ви взяли чіткий курс на незалежність української церкви? Ви не могли не здогадуватись, що Москва вам цього не подарує.

- Як я розмірковував? Коли почалась "перебудова", то республіки Радянського Союзу починали отримувати більше прав. І я під приводом того, що Україна отримує більше прав в Радянському Союзі, я на помісному соборі російської церкви поставив питання: раз Україна отримує більше прав, то і українська церква, яка тоді називалась українським екзархатом, повинна отримати більше прав. І тоді перейменували український екзархат на Українську православну церкву, але в складі Московського патріархату. І Собор прийняв таке рішення, перейменував український екзархат в Українську православну церкву, дав права самостійності і незалежності в управлінні, але у складі Московського патріархату. Тобто влада Московського патріарха поширювалась на УПЦ. Це було до 1991 року. А коли в серпні місяці Верховна Рада прийняла постанову і проголосила Україну незалежною державою, тоді я як предстоятель УПЦ подумав: тепер нам недостатньо самостійності і незалежності в управлінні в складі Московського, нам тепер потрібна автокефальна церква. І тоді я скликав Помісний собор, на якому були…

Це був листопад 91 року.

- На цьому Соборі були всі єпископи, представники духовенства, монастирів, шкіл, миряни. Проходив цей собор в Лаврі. І ми там одностайно проголосили автокефалію Української православної церкви. Підписав кожен, в тому числі і нинішній предстоятель, митрополит Онуфрій. Його підпис теж стоїть за автокефалією української церкви. Прийняли таке рішення, але ми не стали автокефальною церквою. Ми звернулися до Московського патріарха, щоб він погодився на нашу автокефалію. Тобто ми поступали законно: не проти канонів, а керувались церковними канонами і в той же час зовнішніми обставинами. Тобто Україна стала незалежною державою. І ось тоді почалося проти мене не те, що гоніння, а вирішили мене з Київської кафедри зняти. Собор тоді провели архієрейський. Мене там звинувачували, в чому тільки не хотіли. Все це під впливом КГБ. Всі виступали архієреї проти мене. Тільки невелика кількість українських архієреїв захищали мене. Але потім я виступив на Соборі. І після мого виступу нинішній патріарх сказав: "Ну тепер треба рішення міняти. Митрополит Філарет не винний". І тоді просили мене, щоб я добровільно покинув Київську кафедру, хоч канони цього не дозволяють. А мене просили, щоб я добровільно покинув. Я і хотів це зробити. Але коли приїхав в Київ, і тут народі в соборі виступив проти, і президент не підтримав це. А президентом був Кравчук. І тоді я на прес-конференції сказав, що я відмовлятися від Київської кафедри не буду. І тоді позбавили мене сану, потім піддали анафемі, і почалося все це гоніння. Але все це незаконно і несправедливо, не по церковним канонам. І я знав, що це, як кажуть, виїденого гроша не варте. І тому знав, що я поступаю правильно, шлях обраний вірний. І тому йшов. І дійшли ж до автокефалії, вже визнана автокефалія. Але шлях був тяжкий, дуже тяжкий. Мало хто вірив, що ми переможемо.

Ваш шлях справді був дуже важкий. Після тих подій, які ви згадуєте, у 91 році восени, буквально за півроку, вже в 92-у у травні, був проведений цей харківський Собор, де предстоятелем УПЦ обрали вже покійного Володимира Сабодана. І це були ті ж архієреї, які за півроку до того на Помісному соборі голосували за незалежність української церкви. Це, в принципі, називається зрадою. Як ви пережили цю зраду, як ви зуміли піднятися після неї?

- Я мав знамення Боже, що це правильний шлях, що треба з’єднуватися з автокефальною церквою. І тоді ми провели собор: я, єпископ Яків Панчук, і ще ми рукоположили двох єпископів. Нас було чотири єпископи. Але два нових єпископи. І ми з’єдналися з автокефальною православною церквою і тоді утворили Київський патріархат. Це був 92 рік. І обрали тоді патріархом Мстислава. А він і був патріархом автокефальної церкви. Тобто ми підтвердили його патріаршество вже на цю об’єднану церкву. А я став заступником. Чому мене обрали заступником? Тому що патріарх Мстислав в Америці жив і не міг керувати українською церквою. Тому я фактично керував автокефальною церквою. Так ось, що мене надихало? Надихало те знамення, яке я бачив – що це є правильний путь. І тому, раз це Боже провидіння накреслило, то всі інше я відкидав. Знав, що все це рано чи пізно закінчиться. Бо те, щоб Бог накреслив, те обов’язково буде. І це ж правильно, ми досягли цього. Але ми ще поки що не досягли повного об’єднання всього українського православ’я.

Після того ви були також заступником патріарха Володимира Романюка. І після його смерті у 95 році вас обрали вже патріархом. Причому смерть патріарха Володимира Романюка ознаменувалася тим знаменитим похороном, який назвали "чорним" або "кривавим вівторком". Це по суті було перше протистояння української влади і суспільства, криваве протистояння. Ви пам’ятаєте ті події на Софіївській площі. Було дуже багато побитих людей і були жертви.

- Були. Це доказ того, що навіть якщо влада і проти, а якщо Бог накреслив, то і влада нічого не зможе зробити. Навпаки, через цей так званий "чорний вівторок" авторитет Київського патріархату став зростати. Якщо раніше ці демократичні сили мене не підтримували, вважали, що я слуга Москви, і тому мене не підтримували, але після цього "чорного вівторка", коли побачили, що мене там хотіли вдарити так залізною палкою, щоб я там і загинув, але вдарили не мене, а вдарили архієрея-українця, але з Америки… І його спасло те, що на ньому була митра. А так би вбили. Тобто тоді демократи навернулися до Київського патріархату і стали мене підтримувати, тому що побачили, що я щиро вболіваю за українську церкву і за Україну. І тоді вже став Київський патріархат зростати.

Після того ви активно розбудовували українську церкву впродовж багатьох років. Але ж Москва не здавалася: вас постійно поливали брудом, постійно проти вас використовували "чорний піар". Церкву, яку ви очолювали, УПЦ КП називали неканонічною, розкольниками. Зараз, коли Константинополь скасував ту анафему, яку свого часу наклала на вас Москва як політично вмотивовано, відповідно нечинну, зараз, коли українська церква повернула собі канонічність, – чи болить вам весь той біль і всі ті речі, які говорили про вас впродовж цих років?

- Я із душі викинув всю ненависть до своїх супротивників. І тому проти мене виступали, а я це, як кажуть, мимо вух пропускав. Воно до мого серця не доходило. Я знав, що вони помиляються, знав, що я йду вірним шляхом. І тому вірив у те, що рано чи пізно вони прийдуть. І не помилився. І кожна людина не буде помилятися, якщо вона виконує волю Божу. Ось я виконував волю Божу – і досяг. Наприклад, Московські патріархи йшли проти волі Божої. І бачите, терплять крах. Ось останній виступ патріарха Кирила проти Вселенського патріарха. Коли я прочитав те, що написав патріарх Варфоломію патріарх Кирил, до якої низькості опустився патріарх, що виступає проти свого співбрата, Вселенського патріарха і так його принижує. І це є ознака слабкості. Сильна людина, сильна держава ніколи не погрожує. А слабка… із-за того, що вона слабка, вона робить вигляд сильної через погрози. І тому те, що зараз патріарх Кирил говорить проти Вселенського патріарха – це є ознака слабкості. І успіху він в цьому не буде мати.

Як гадаєте, чи ця схизма буде подолана і коли? І чого чекати українській церкві від Росії за нинішніх обставин?

- Буде приблизно так, що з отриманням Томосу про автокефалію українською церквою значна частина православних церков ввійде в спілкування з українською церквою, більша частина. Частина помісних церков, насамперед російська церква, антіохійська церква і ще деякі слов’янські церкви, не ввійдуть у спілкування з українською церквою. Але це тимчасово. Поступово всі ввійдуть в молитовне єднання і зі Вселенським патріархом, і з українською церквою, в тому числі і російська. Тому що іншого шляху нема. Раз ми православні, то ми повинні триматися єдності. А якщо ми не тримаємось єдності, то той, хто не тримається єдності, йде в розкол. І ось може трапитися, що російська церква, яка звинувачувала нас в розколі, сама може опинитися на деякий час в розколі. Бо не буде мати єднання з церквами грецькими, зі Вселенським патріархом і з румунською церквою, й іншими слов’янськими церквами. Але вона не буде вже великою. Бо українська церква від неї відокремиться, а вона вже відокремилась, і тому вже російська церква не така велика, якою вона була. А раз вона не велика, то вона і впливу не буде мати. І змушена буде під тиском і єпископів, і віруючих, і духовенства шукати єдності з усім православ’ям. Тому розділення на віка у православ’ї не буде. Це тимчасово може бути, але потім все об’єднається.

А що стосується УПЦ МП? Багато хто прогнозує, що тепер з отриманням Томосу і з переходами парафій і єпархій до Православної церкви України можуть початися протистояння за храми, за лаври, за майно. Як ви гадаєте, чи будуть такі протистояння, чи вдасться їх уникнути?

- Ми будемо робити все, щоб ніякого протистояння не було. Ми не хочемо силою захоплювати храми чи лаври. Це не наш шлях. Але те, що ми об’єднаємося в одну церкву, я в це не тільки вірю, а й переконаний, що це буде. Бо зараз вже багато парафій по всій Україні переходять в цю Українську православну церкву автокефальну, визнану Вселенським патріархом. Уже переходять. І так поступово будуть переходити не тільки парафії, а будуть переходити й архієреї. Тому що у них іншого шляху не буде. Все буде все законно. Але Москва хоче створювати в Україні на цьому тлі конфлікти для того, щоб мати привід для втручання, для "захисту". Пам’ятаєте, як вони на Донбас входили – "захищати" російськомовне населення. Нібито українці російськомовних громадян притісняли. Не було цього, ніякого утиску для російської мови в Україні не було. Візьміть Верховну Раду, вищий орган України, а депутати розмовляють російською мовою. Тепер уже не звинувачують, що в Україні російська мова терпить утиски? Ні. А тепер хочуть: що православні українці з боку української церкви автокефальної терплять утиски. Ми будемо намагатися не давати такого. Але Господь створить умови, що вони всі прийдуть. Господь створив умови для отримання Томосу. Не кожен розуміє, як все сталося. А я знаю, як воно все це відбувалося. Господь створив умови, й іншого шляху не було, як іти цією дорогою.

Ви підтримали Революцію гідності, ви служили на Майдані, ви допомагали українській армії. Як гадаєте, чому за ці роки на долю України випало стільки випробувань? Як ви думаєте, коли вони закінчаться?

- Чому? Тому що українці роз’єднані. Де два українці – там три гетьмани. Так ось, для того, щоб українці об’єдналися, Господь послав випробування і цю війну на сході. І навколо захисту України від агресора Росії українці об’єдналися. І я пам’ятаю, як на початку цієї війни на заході розповсюджували такі чутки: навіщо нам іти помирати на схід, нехай населення Донбасу захищає свою землю. А я тоді сказав: "Не хочете захищати Україну на сході, то будете захищати її, коли ворог прийде до вас в хату. І тоді ми підняли народ всієї України, по-перше, на захист. Тому що Донбас – це українська земля така ж, як і Галичина, як Київщина, як Поділля. Все це одна українська земля. І ми захищаємо свою землю, де б ми не жили: на Закарпатті чи Галичині, чи на Донбасі, чи в Києві. Це – українська земля. І це робила церква. І таким чином цю роз’єднаність об’єднала. Зараз же захищають всі. Із-за того, що ми об’єдналися, ми й непереможні. А ось коли Іван Мазепа воював з Петром, то хто зрадив? Запорізькі козаки зрадили Івана Мазепу і попали в неволю. А потім Катерина цих зрадників і знищила. А ось ми об’єдналися і перемагаємо. І переможемо. Бо, по-перше, з нами Бог. Тому що з нами правда. По-друге, з нами Європа та Америка. А цю силу Росія не здатна перемогти. Тому ми твердо віримо, як вірили, що буде автокефалія, яка стала, так віримо, що і перемога буде. Бо правда з нами і Бог з нами. А Бога ніхто ніколи не перемагав і не переможе.

Наше суспільство все ще залишається пострадянським. І це проявляється в багатьох звичаях і у святах. Новий рік більше святкують, ніж Різдво. Як ви гадаєте, наскільки це наше радянське минуле продовжує впливати на наше українське теперішнє? І чи важлива в цьому зв’язку справжня духовна декомунізація?

- Все радянське пройде. Зміняться покоління, забудуть все радянське. Будуть тільки читати в книгах, як жили за радянські часи. А нове покоління не знає ні Радянського Союзу, ні тих гонінь не знає, нічого не знає. А знає свою Україну і буде її захищати і берегти, і буде влаштовувати життя на законах демократії, свободи слова. Співаємо "душу й тіло ми положим за нашу свободу"? Співаємо. Живемо у свободі? Живемо. Порівняйте, як живуть українці і росіяни. Там лишнього слова не можна сказати, бо до кримінальної відповідальності притягнуть, якщо сказав не те, що угодно керівникові. А у нас – свобода. Так що, ми створимо зовсім нові умови і економіки, і життя, бо в Європу йдемо. І ми вже однією ногою в Євросоюзі. Але не треба думати, що в Євросоюзі все добре. Ні. Як я, розмовляючи в Брюсселі з керівництвом Євросоюзу, казав: не думайте, що ми хочемо тільки від вас щось взяти. Ми хочемо взяти технології, демократію… Але можемо вам і дати теж. А що ми дамо? Духовність, релігійність, чого у вас нема. У вас все це падає. А у нас все це є і зростає. Тому це ми вам дамо.

Чи можете ви відкрити завісу: як ви святкуєте Святий вечір, Різдво? Чи самі, чи до вас приходять архієреї, чи готують 12 страв, чи тільки кутю, чи співають Коляду? Яка колядка ваша улюблена?

- По-перше, 12 страв ми не готуємо. Служу на Різдво і після Різдва, приймаю привітання. Приходять із різних храмів, з різних єпархій, приїжджають діти, колядують. І сюди в цей самий зал заходить повно… По-перше, прийдуть ченці монастирів київських, будуть колядувати. Потім підуть діти з різних парафій, з різних єпархій. Тобто не в їжі свято, а духовне відчування тієї великої незбагненної події, коли Бог стає людиною. І тому співаємо в колядках "Радуйся земле, Син Божий народився…" Співає вся Україна. Так от, цими колядками надихається ця радість, і всі відчувають навіть в скорботах, в тяжких обставинах, і це приносить такий святковий радісний настрій.

"Это не ПАСЕ ставила ультиматумы Москве, а Москва - ПАСЕ": Портников про велику поразку Заходу

вівторок, 25 червень 2019, 15:43

"Решение Парламентской ассамблеи Совета Европы о возвращении российской делегации к полноправной работе в ПАСЕ без выполнения ею каких-либо условий, поставленных ранее этой организацией, - не просто успех кремлевской дипломатии. Это демонстрация неспос...

Хіти тижня. "Мы - не один народ!", "До свидания, наш ласковый Миша": Мінськ слідом за Тбілісі повстав проти Путіна (фото, відео)

вівторок, 25 червень 2019, 15:30

У Мінську 21 червня активісти влаштували протест проти об'єднання з Росією у "Союзну державу". У мережі з'явилися фото і відео. На акцію вийшли близько 15 осіб. Вони пробралися в фан-зону Європейських ігор, повідомляють Патріоти України. . Протестуючі...