Хіти тижня. "Це їх ми повинні зректися? Такого не буде ніколи", - Клімкін полякам про подвиги "бандерівців", злочини Пілсудського та суперечливість Хмельницького

Від ескалації історичних суперечок не може виграти ні Польща, ні Україна, користь від цього може одержати тільки одна сторона – Росія. Ідею спекуляцій на польсько-українській історії польським націоналістам підсунув не хто інший, як російські спецслужби.

Павло Клімкін. Фото:24tv.ua

Офіційний Київ готовий визнати і засудити злочини українців проти поляків в середині ХХ століття, але й Варшава повинна зробити те ж саме зі злочинами поляків проти українців. Про це міністр закордонних справ Павло Клімкін написав в колонці для видання Збруч, зазначають Патріоти України.

Оскільки від історії нам, схоже, нікуди не втекти, висловлю кілька своїх думок на цю тему. Польща й Україна мають сотні років спільного минулого, і, на жаль, воно було непростим, а часто й трагічним. Проте чи є в нинішній Європі дві сусідні країни, у відносинах яких не було б трагічних, кривавих сторінок? І що б сталося з Європейським Союзом, якби зараз кожен витягнув зі скринь свої старі образи й претензії?

Разом із тим я переконаний, що визначальними в польсько-українській історії були не війни й конфлікти, а саме століття мирного співжиття, спільна праця, мільйони спільних шлюбів і народжених в них дітей. Про це свідчить результат історичного розвитку: сьогодні ми маємо дві надзвичайно близькі нації з подібними мовами, культурами, ментальностями й цивілізаційними цінностями, а також з природною налаштованістю на подальше мирне й дружнє співжиття. Дуже хочу сподіватися, що нинішня ситуація не зможе цю налаштованість зруйнувати.

Я абсолютно впевнений: не існує жодних об’єктивних причин для будь-якого погіршення взаємин. Проте нас несподівано накрила непотрібна й шкідлива для обох народів хвиля з минулого, штучно піднята й розбурхана політиками й медіа.

До історії треба підходити з великою повагою й обережністю. З її контексту не можна видирати й перекручувати ті факти, які комусь потрібні в дану хвилину. Нею не можна жонглювати, її не можна кроїти, як кому заманеться.

Неприпустимо також привласнювати собі як саму історію, так і право на остаточну істину. Є об’єктивні історичні факти, але кожен народ, кожна держава все-таки дивиться на минуле через свої національні окуляри, тобто з певною мірою суб’єктивності. З особливою силою це може проявлятися при оцінці сторонами-учасницями давніх воєн, а також історичних персонажів. Тому нерідко одна й та ж особа є для одного народу видатним полководцем, а для іншого – жорстоким загарбником, для одного – героєм-визволителем, а для іншого – зрадником і заколотником.

Скажімо, гетьман Богдан Хмельницький об’єктивно є досить суперечливою постаттю. Виборюючи для України самостійність, він уклав спілку з Московією, сподіваючись на православну єдність. Ми знаємо, що це привело Україну до нового, ще гіршого рабства й спричинило не одну національну катастрофу. На мою думку, це мало катастрофічні наслідки й для самої Росії, оскільки породило в неї імперську самосвідомість і на сторіччя вперед заблокувало їй шлях до нормального розвитку.

Але як би там не було, Хмельницький увійшов в історичну пам’ять українців саме як герой, який визволив Україну від польського поневолення й тяжкого національного приниження. При цьому він ніколи не зазіхав на власне польські землі, не прагнув завоювати Польщу й підкорити її Україні. Тому нам важко погодитися з польськими антипатіями щодо Хмельницького.

Однак цивілізована Європа зрештою виробила неписані правила співіснування різних національних варіантів історії. Головне тут взаємна повага, толерантність і намагання якщо не прийняти, то принаймні зрозуміти точку зору іншого. Натомість непристойними вважаються намагання силоміць надягти свої власні історичні окуляри на носа сусідові. На жаль, саме цим зараз і займаються польські політики.

Ще більшої делікатності й толерантності вимагає новітня історія, у нашому випадку це передусім українсько-польські війни й трагічні етнічні конфлікти ХХ століття. Тут також діє правило «національних окулярів». Бандера, ОУН і УПА боролися за незалежну Українську державу не тільки проти польського, але й німецького та радянсько-російського панування. І боролись вони не просто на українських етнічних землях, а на державній території Західноукраїнської Народної Республіки, яка виникла на руїнах Австро-Угорської імперії одночасно з Республікою Польщею і яку Польща невдовзі захопила. Саме боротьба за незалежну Україну є головним чинником, за яким ми, сучасні українці, оцінюємо діяльність ОУН-УПА, і ніхто не може нам заборонити вважати їх героями.

На початку цього року поблизу карпатського села Рунгури я відвідав відновлену бандерівську криївку. 9 лютого 1951 року (через 6 років після закінчення Другої світової!) тут героїчно загинули п’ятеро бійців УПА. Їх видав зрадник, НКВД-исти виставили перед собою 15-річних підлітків з сусіднього села, примусили їх відкрити ляду й закидали бункер гранатами. За кількасот метрів знаходилася ще одна криївка з шістьома партизанами. Усі вони покінчили з собою, аби не потрапити в полон. Це їх ми повинні зректися? Це їх ми мали б вважати злочинцями? Ясно, як білий день, що такого не буде ніколи.

При цьому хочу чітко наголосити: воєнні злочини, злочини проти людства, вчинені в ході українсько-польських конфліктів протягом Другої світової війни та після неї, не мають виправдання. Однозначно засуджую всі такі злочини – і ті, що спрямовані проти українців, і ті, що проти поляків. У нинішньому трактуванні подій польською стороною проглядає тенденція поставити знак рівності між національно-визвольною боротьбою українців і злочинами проти цивільного польського населення. У принципі в такий спосіб можна дискредитувати будь-який визвольний рух. Але й для таких ситуацій цивілізована Європа давно знайшла відповідь: кожен злочин індивідуальний і має своїх виконавців, які й повинні нести за нього відповідальність. Приписування ж злочину усій нації чи всьому визвольному рухові є неприпустимою пропагандистською маніпуляцією.

Якщо ж деякі польські політики й далі наполягатимуть на забороні в Україні Степана Бандери й УПА, то за принципом «почни з себе» вони б передусім мали заборонити Юзефа Пілсудського з його жорстокою «пацифікацією» українців Галичини, а також Армію Крайову, чиї загони здійснювали криваві каральні акції проти українських сіл.

3-го березня виповнюються чергові роковини трагедії українського села Павлокома, в якому вже в 1945 році місцева польська самооборона та підрозділи Армії Крайової під командою поручника Юзефа Бісса розстріляли 366 українців, серед них 157 жінок та 59 дітей віком до 14 років. І таких сіл було не одне й не десять. То що будемо робити з Армією Крайовою?

Ми готові визнати й засудити злочини, вчинені проти поляків, але й Польща повинна зробити те ж саме щодо злочинів проти українців. Поки що ж вона свідомо демонструє виразно однобоке бачення: українську сторону протистояння змальовує виключно чорними фарбами, а польську представляє як «білу і пухнасту».

Про те, що історія не буває чорно-білою, свідчать і такі факти, які багатьом у Польщі сьогодні можуть здатися неймовірними: після приходу комуністів підрозділи Української повстанської армії та польського руху «Свобода і Незалежність», керованого колишніми офіцерами Армії Крайової, не раз проводили спільні збройні акції проти військ НКВД. Найбільш відомою з них стала операція в Грубешові Люблінського воєводства у травні 1946 року. У свою чергу комуністична машина терору однаково нещадно розправлялася як з польськими, так і з українськими підпільниками. Багато з них знайшли свій вічний спочинок у спільних братських могилах, одну з яких було нещодавно відкрито й на Варшавських Повонзках. До речі, більшість пам’ятників воїнам УПА на території Польщі стоять на могилах тих бійців, які полягли саме в боротьбі з радянським НКВД, проти якого воювала й Армія Крайова.

На жаль, нещодавно ухвалений у Варшаві Закон «Про внесення змін до Закону про Інститут національної пам’яті – Комісію з переслідування злочинів проти польського народу і деяких інших законів» став яскравим прикладом однобокого, чорно-білого підходу до історії.

Як відомо, закони мають «букву і дух». Слід визнати, що польські юристи доклали зусиль, аби якомога ретельніше виписати букву, але суть Закону настільки хитка й непевна, що їм це зробити не вдалося.

Згідно з доповненнями до закону, ув’язненням карається заперечення фактів злочинів «українських націоналістів і членів українських формацій – колабораціоністів Третього рейху Німеччини». Заплющмо на хвилину очі на те, що націоналісти й колабораціоністи подаються як синоніми, хоча насправді вони були антонімами. Поставмо запитання, хто ж такі тут українські націоналісти й що вважається їхніми злочинами?

Закон роз’яснює, що такими злочинами є «дії, вчинені українськими націоналістами в 1925-1950 роках, які полягають в застосуванні сили, терору чи інших форм порушення прав людини щодо індивідуальних осіб чи суспільних груп».

Даруйте, але саме в цей період українські патріоти вели визвольну боротьбу проти іноземних окупацій Західної України. Отже, йдеться не тільки про тих українців, які вчинили воєнні злочини проти людяності, а взагалі про всіх патріотів, які боролися за незалежність України. А з цього випливає, що сьогодні будь-який українець за будь-яку позитивну оцінку наших визвольних змагань може бути ув’язнений в Польщі на 3 роки, оскільки Польща має про ці змагання інакшу думку. Під реальною загрозою опиняється і корінна українська меншина, і майже мільйон наших заробітчан, що працюють у Польщі. Більше того, кара настигне українця, навіть якщо свою оцінку він висловив у себе в Україні. Коли послідовно дотримуватися букви нового закону, то польська поліція у Варшаві має зсаджувати таких українців з поїзда, скажімо, «Київ – Берлін» і запроторювати їх у каталажку. Чи я щось не так розумію?

Наступне запитання: а чому в Законі не згадуються польські колабораціоністи Третього рейху, адже вони теж вчинили злочини проти своєї батьківщини. І чому нема ні слова про польських націоналістів, серед яких були й такі, що брали участь у масових убивствах українців.

Як окремий злочин українських націоналістів і українських колабораціоністів Третього рейху Закон виділяє «участь у винищенні єврейського населення чи геноциді громадян Речі Посполитої на теренах Волині і Східної Малопольщі».

На жаль, на Волині йшла взаємна різанина, тож якщо взагалі починати говорити про геноцид, то теж про двосторонній. І знову ж таки, чому не згадуються польські колабораціоністи? Адже їх було немало по всій Польщі й вони допомагали нацистам у проведенні Голокосту.

Окреме обурення викликає вживання в сучасному польському Законі назви «Східна Малопольща». Так, виявляється, за часів Пілсудського називали українські землі Львівщини, Станіславщини й Тернопільщини. Ясновельможне панство, це що, випадкова обмовка чи невдала спроба пожартувати?

Це щодо букви. А з духом іще гірше. (До речі, саме дух Закону викликав різку негативну реакцію Ізраїлю і Сполучених Штатів). Автори Закону явно привласнили собі право на абсолютну історичну істину й право диктувати своє бачення іншим країнам. При цьому вони подають польську сторону як апріорі непогрішиму, а грішними огульно представляють усіх інших, передусім українців.

Це відверта підміна реальної історії пропагандою. Це наївна спроба відретушувати минуле політичним декретом. Це й зверхність щодо інших країн та народів. Це затикання рота, обмеження свободи слова й дискусії. Це, зрештою, залякування. Це дорога в нікуди.

Постає питання, що ж робити, де вихід? Відповідь, знову ж таки, вже давно вироблена, на ній власне й побудоване мирне співжиття націй у Європейському Союзі. Тут найкращим зразком є колишні одвічні вороги, а нині найближчі друзі й партнери Німеччина і Франція. Їхні політики залишили гострі проблеми минулого науковцям, а самі ретельно стежать, щоб це минуле не затьмарило сьогодення й завтрашній день. Взаємна повага, толерантність, спільний осуд злочинів й вшанування невинних жертв, зрештою прагматизм і елементарний здоровий глузд – ось перевірений європейський рецепт подолання нинішньої кризи в українсько-польських відносинах.

Нагадаю й заповіт, який залишив нам великий поляк, в жилах якого текла й українська кров, святий Іван Павло ІІ: «Пробачаємо й просимо пробачення!»

Найбільше засмучує те, що іще зовсім недавно Україна й Польща жили за цим заповітом. Ми по праву вважалися еталоном міжнаціонального примирення заради спільного майбутнього. Президенти обох держав не раз на могилах невинних жертв разом віддавали шану і українським, і польським загиблим. Просили пробачення і прощали. Та ж Павлокома в Польщі й Павлівка в Україні стали не тільки місцем нашої спільної скорботи, а й символом спільної надії та відновленого братерства.

Ми просто не маємо права нехтувати заповітом Івана Павла ІІ й безглуздо втрачати все, чого досягли неймовірними зусиллями наші політики й дипломати, наші інтелектуальні еліти, мільйони звичайних українців та поляків.

Невже не зрозуміло, що від ескалації історичних суперечок не може виграти ні Польща, ні Україна, що користь від цього може одержати тільки одна сторона – Росія. Саме це змушує мене припускати, що ідею спекуляцій на польсько-українській історії польським націоналістам підсунув не хто інший, як російські спецслужби. Якщо згадати про їхній вплив на «Брекзит», втручання у вибори в США, референдуми в Голландії та Каталонії, то такі підозри виглядають цілком логічними.

Головне ж, на що хочу звернути увагу польських колег, які цікавляться історією: у минулому відсутність солідарності між Польщею й Україною рано чи пізно закінчувалася тим, що обидві вони потрапляли під московське ярмо. Якщо хтось заколисує себе вірою в те, що з Польщею таке більше трапитися не може, то мушу застерегти наївних: програма-максимум Кремля – дезінтеграція ЄС і відновлення сфери впливу колишнього СССР, розпад якого В.Путін вважає «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Зрештою, чотири розподіли польської держави за участю Росії і повна залежність Польщі від СССР у повоєнний час мали б чогось навчити й найбезтурботнішого політика.

У нас було нехай і непросте, але спільне минуле, у нас спільне сучасне і, не сумніваюся, у нас повинне бути й буде спільне європейське майбутнє. Ми не сміємо просто так занапастити нашу дружбу й наше справді стратегічне партнерство, від якого, цілком можливо, сьогодні залежить доля обох народів.

Я готовий до відвертого діалогу з польськими колегами, я готовий разом із ними вшановувати пам’ять наших загиблих всіх національностей, просити пробачення й прощати. Я готовий узяти на себе відповідальність за те, щоб повернути наші взаємини в нормальне й цивілізоване європейське русло. На жаль, поки що я не бачу такої готовності з польської сторони. Але я твердо знаю, що іншого шляху у нас просто не існує.

Закликаю українців та поляків, яким дорогі наші спільні надбання, не мовчати й сказати своє слово.

Хіти тижня. Секс-символ МЗС України призначена послом у Прибалтику

неділя, 23 вересень 2018, 9:00

Указ про призначення на нову посаду підписав президент України Петро Порошенко. Президент Петро Порошенко призначив речницю Міністерства закордонних справ Мар'яну Бецу послом України в Естонії. Відповідний указ розміщений на сайті глави держави, зазнач...

Вдарити по окупантах: Україна створить танк, потужніший за "Булат"

неділя, 23 вересень 2018, 8:58

Харківське конструкторське бюро з машинобудування ім. Морозова розробляє танк, який перевершить за бойовими можливостями знаменитий Т-64БВ "Булат". Про це розповів начальник Центрального бронетанкового управління Збройних сил України генерал-майор Юрій...