Про ймовірність появи "білоруського фронту" зможемо відповісти тільки після президентських виборів в Україні", - політолог

Різке загострення відносин між Москвою та Мінськом пов'язане не тільки з економічними суперечками, хоча білоруська економіка сильно залежить і від цін на російський газ, і від експортних мит на російську нафту, і від непрямих дотацій із боку РФ. Багато політичних експертів сходиться в одному: Кремль обрав білоруський сценарій транзиту влади. Іншими словами, коли у 2024 році в Путіна завершиться четвертий президентський строк, він може очолити нове державне об'єднання Росії та Білорусі. В інтерв'ю незалежний білоруський політичний оглядач Роман Яковлевський розповів про ймовірні сценарії подальшого розвитку ситуації – від "оксамитової" окупації до появи російських козаків та "зелених чоловічків", чому Путін може задовольнитися кадировською моделлю контролю за офіційним Мінськом, а головне, наскільки реальна загроза відкриття другого фронту проти України, тепер із боку Білорусі. Патріоти України пропонують вам ознайомитися із його міркуваннями.

– За роки правління Лукашенко й Путін неодноразово обмінювалися образами, особливо коли починалися переговори про ціни на газ та експортні мита на російську нафту. До цього "обмін люб'язностями" закінчувався більш-менш успішно: поторгувалися й забули до наступного року. Але наприкінці 2018-го Лукашенко вперше так жорстко висловився на адресу Кремля. Буде щось серйозне?

– Щось серйозне не просто буде, а вже відбувається. Нагадаю, 20 липня 2019 року Лукашенко святкуватиме 25 років свого президентського правління. В інших країнах колишнього СРСР за цей час уже кілька разів змінилися глави держав, в Україні будуть вибори шостого президента, а Лукашенко, як і раніше, на місці.

Що стосується "обміну люб'язностями", то Лукашенко вперше висловлюється не просто різко, але саме публічно. На грудневому саміті Євразійського економічного союзу в Петербурзі він пішов у відкриту і висунув претензії Путіну через занадто високі ціни на російський газ. На що Путін відреагував: "Ну давайте ми вже подискутуємо потім у закритому режимі", тобто закликав не виносити суперечку в публічне поле.

– То чому Лукашенко раптом зважився на таку жорстку риторику на адресу Кремля?

– Це від безвиході, а не від сили. У Лукашенка немає виходу, його загнано в кут і він огризається на Путіна з відчаю. Президент Білорусі зі своїми підходами не просто набрид Кремлю, а став обтяжливим, насамперед, у фінансовому сенсі. Росії все важче економічно підтримувати Білорусь.

– За словами колишнього першого заступника голови Держдуми Володимира Рижкова, Росія щорічно дотує Білорусь на $4–7 млрд, а протягом останніх 20 років влила у країну понад $120 млрд.

– Думаю, порядок цифр реальний, хоча чіткої статистики немає. Сам Лукашенко каже: мовляв, ви не так рахуєте. Рижков, до речі, колись озвучив ще одну цифру, яка викликала у мене, м'яко кажучи, здивування. Він заявив, що в разі поглинання Росією Білорусі в одному тільки Мінську на протест "вийде 200 тисяч на вулиці першого ж дня". Повна нісенітниця!

– Чому?

– Коли мене запитують, чому в Білорусі неможливі протести, як у Вірменії, я відповідаю: тому що білоруси – не вірмени. І Майдан у нас неможливий, тому що білоруси – не українці. Про який 200-тисячний протест мова, якщо пасіонарності і жертовності у білорусів немає?

Якщо сам Лукашенко дасть команду, можливо, білоруси й вийдуть на організований правителем мітинг проти дій Росії. У 1968-му щось таке у зв'язку з радянською агресією проти Чехословаччини організовував румунський диктатор Чаушеску на захист суверенітету своєї країни. Але чи буде у випадку з Білоруссю це висловленням реальних настроїв населення? Сильно сумніваюся. Водночас помилково недооцінювати щораз більшу національну самосвідомість у білоруської молоді. Але наявності протестного потенціалу в білорусів сьогодні явно недостатньо, щоб на нього змушена була зважати влада. Це треба визнати і враховувати.

– У 2013-му в Україні теж говорили, що народ більше не здатний на масовий протест, настільки він розчарований і виснажений. Утім, після жорсткого розгону студентського Євромайдану на вулиці вийшли сотні тисяч розлючених батьків, а з анексією Криму та війною на Донбасі почався потужний волонтерський і добровольчий рух, по суті, зародження політичної нації й масового національного самоусвідомлення. Не відкидаю чогось такого й у білорусів.

– Ось уже Лукашенко заговорив, що ми спадкоємці Великого князівства Литовського. Про це завжди говорила й опозиція, тому сьогодні одкровення Лукашенка сприймають з іронією. Хоча нещодавно в Мінську я зайшов у магазин "Дитячий світ" і виявив у продажу білоруські вишиванки! Донедавна це було неможливим, оскільки вишиванки можновладці сприймали як символ білоруського націоналізму. Щоправда, там само у продажу можна побачити і глобуси російського виробництва, де "кримнаш".

Не варто екстраполювати українську ментальність і темперамент на Білорусь. У нас своя специфіка, яка вже, на жаль, призвела до російського впливу в усіх структурах влади. Я десь прочитав дуже точний термін: "оксамитова окупація". Вона давно триває, ця "оксамитова" окупація Білорусі з боку Росії.

– Лукашенко, досвідчений політик, не міг не враховувати українського досвіду останніх п'яти років. Якщо він пішов на відкрите протистояння із Кремлем, отже, заручився чиєюсь серйозною підтримкою. Чиєю?

– Щодо Криму. Скрізь пишуть, ніби Лукашенко не визнав анексії півострова. Це неправда! Кримських резолюцій, які Україна виносила на голосування в ООН, Білорусь ніколи не підтримувала, тим самим граючи на боці Росії. А коли Лукашенка прямо запитують: "Білорусь визнала анексію Криму?", він уникає відповіді: мовляв, де-юре ні, де-факто так.

Ба більше, із різних джерел надходить усе більше інформації про бізнес-інтереси Білорусі у Криму, там сьогодні працюють не один і не два суб'єкти господарювання. І коли кажуть: от, мовляв, це просто економіка, вона поза політикою... Але такого бути не може, тому що в Білорусі все політика, зокрема й приватний бізнес. За деякими даними, офіційний Мінськ і контрольовані ним бізнес-структури працюють і в Криму, і в окупованих районах Донбасу.

Що стосується того, на кого він спирається: стовпами режиму Лукашенка, як і режиму Путіна, є силові структури. Після розпаду СРСР Білорусь єдина, де збереглася назва КДБ серед семи силових структур. Для дев′ятимільйонної Білорусі це має красномовний вигляд. Саме на силовий апарат спирається Лукашенко для збереження своєї влади, а цей механізм сьогодні працює злагоджено як у внутрішній політиці, так і в зовнішній. Навіть більше, сильна координація дій білоруських і російських спецслужб доводить, що це одна чекістська корпорація.

– Під серйозною підтримкою я мала на увазі Захід. Тим більше, що на мінські переговори у 2014–2015 роках у столицю Білорусі приїжджали лідери Німеччини та Франції, а отже, у якомусь сенсі, Лукашенко пробив свою ізоляцію серед західної політичної еліти, яка до військової агресії Путіна в Україні вважала його останнім диктатором у Європі.

– Це спрощений погляд. Монолітного солідарного Заходу сьогодні немає, як немає і підтримки Лукашенка з боку західних країн. Президенту Білорусі вигідно підтримувати ілюзії серед деяких західних політиків, громадських діячів, політологів та аналітиків, передусім Німеччини та Польщі, які втовкмачили собі, що зможуть відірвати Мінськ із Лукашенком від Москви з Путіним. Це абсурд!

Лукашенку чомусь здалося, що він може зіграти на поганих відносинах Заходу й Росії, постійно просив у Заходу кредитів і нічого не одержував. Тож очікуваного ефекту такої політики Мінська не спостерігаємо. І підтримки у нього там немає. Лукашенко дуже вірить у важливість Білорусі як транзитної країни між РФ та Європою. Але буквально днями з'явилася новина – ще один тривожний меседж Лукашенку від Путіна, – що Росія має намір постачати Калінінградську область газом в обхід Білорусі. Це серйозний сигнал і, варто думати, далеко не останній.

Ви знаєте, що Лукашенко вже давно продав Росії білоруську газотранспортну систему "Белтрансгаз"? Усе, на 100%! Тобто транзит російського газу через Білорусь до Європи здійснює, фактично, газпромівська труба. А в "Газпрому" є своя – підкреслюю! – озброєна охорона транспортних систем. Тобто якщо Лукашенку стукне в голову перекрити трубу, на території Білорусі з'являться озброєні охоронні загони "Газпрому" на цілком законних, за російськими мірками, підставах.

– Абсолютно очевидно, що із закінченням четвертого президентського строку Путін не відійде від влади. Аналітики розглядають кілька варіантів збереження його статусу: пряма узурпація, операція "наступник", зняття конституційної заборони на третій поспіль президентський строк. Але багато хто схиляється до версії білоруського транзиту російської влади, а саме: до 2024 року буде створено Союзну державу РФ та Білорусі, яку очолить Путін. Наскільки ймовірний такий сценарій розвитку подій?

– Цілком імовірний. Навіть більше, понад 20 років тому, у травні 1997 року, Лукашенко та Єльцин підписали статут Союзу Росії і Білорусі, пізніше названий Союзною державою. Увесь цей час вона була лише химерою, паперовим органом: ні спільної валюти, ні громадянства, ні державної атрибутики. Щоправда, нехай невеликий, але все ж таки бюджет був.

У цій Союзній державі є такий орган – Вища державна рада, головою якої весь цей час залишається Лукашенко, хоча за статутом передбачено регулярну ротацію. Але Лукашенко, коли підписував цей союз із Єльциним, приміряв на себе шапку Мономаха: мовляв, дідусь сконає і я сам очолю Союзну державу Росії та Білорусі. Але у Кремлі з'явився Путін, і Лукашенко зрозумів, що більше йому ловити нічого.

Протягом майже 20 років Союзна держава була в сонному режимі, і ось Москва вирішила про неї нагадати. Уже триває процес створення оборонної складової цієї "держави", тобто наднаціональних органів. Про таку необхідність після 2014 року особливо часто стали нагадувати міністр оборони РФ Шойгу та інші кремлівські генерали.

У Мінську на це завжди реагували боязкими інтерпретаціями, а то й зовсім воліли мовчати, що насторожувало і збуджувало твердих захисників суверенітету і незалежності Білорусі. Звісно, владна поведінка кремлівських полководців після "кримського бліцкригу" не сприяла довірі між Мінськом і Москвою.

– Голова уряду РФ Дмитро Медведєв підписав указ про створення робочої групи з інтеграції Росії та Білорусі. У Кремлі це називають "інтеграцією", ви згадали про "оксамитову" окупацію, а мені видається це початком повноцінної, зокрема військової, окупації Білорусі.

– Мені важко уявити, щоб Білорусь стала федеральним округом РФ. Хіба що тільки доповнити термін "оксамитова" популярним сьогодні "гібридна".

– Є формула, яка чітко працює: що у Кремлі на думці, то в Жириновського на язиці. Лідер ЛДПР ще два роки тому заявляв, цитую: "Ось білоруський керівник усе, що можна, висмоктав із Росії, але ми вже говоримо: скільки ж можна. Що хоче Лукашенко? Окрему державу, але ціни нехай будуть внутрішньоросійськими. Із якого дива? Тоді давайте ви будете частиною нашої держави".

– Це сприймається сьогодні як плід буйних фантазій ветерана російської імперської політики. Такі фантазії люблять слухати у Кремлі. Білорусь – одна із засновниць ООН, має свій голос і в цій, і в багатьох інших міжнародних організаціях. Не думаю, що після Криму й Донбасу Росія на таке зважиться, та й Захід не дозволить. Це просто неможливо.

– Багато українців вам резонно заперечить: думка про ймовірну анексію Криму і "включення" півострова до складу РФ ще у 2013-му здавалася абсурдною й неможливою. Утім, сталося те, що сталося, зате Захід досі висловлює "глибоку стурбованість" діями офіційної Москви.

– Не перебільшуйте бездіяльність Заходу. На моє враження, запровадження системних санкцій проти Росії після Криму й Донбасу стало для Путіна абсолютною несподіванкою. І коли кажуть, що санкції не працюють, це далеко не так: працюють, ба більше, зростають і боляче б'ють по російській економіці. Цього Кремль не передбачив, коли розв'язував гібридну війну проти України.

– Мене дуже дивує ваша спокійна рівна інтонація, коли ми обговорюємо реальну загрозу захоплення вашої країни. Загрозу, до речі, і військового вторгнення. Що будете робити, якщо "зелені чоловічки" з'являться у вас у країні?

– Так вони вже є, до того ж давно й у всіх силових структурах. Поки ні в Лукашенка, ні в Путіна нічого не виходить. Хоча, підозрюю, Путіна цілком влаштує, умовно кажучи, кадировський варіант контролю за Білоруссю, коли на чолі ставлять лояльного Кремлю керівника, у нього вкачують величезні гроші, а взамін одержують гарантії, що на контрольованій ним території більше колишніх проблем не буде. Особливо для російського капіталу, інтереси якого захищає Путін.

– І хто для Кремля стане цим білоруським Кадировим?

– Не Лукашенко точно, довіру до нього з боку Москви підірвано. До речі, останнім часом старший син Лукашенка Віктор, який одночасно є і помічником тата з нацбезпеки, не приховує своїх стійких зв'язків із главою Чечні. У нашій офіційній пресі регулярно з'являються повідомлення, що син Лукашенка відвідав Чечню, Кадиров із візитом прибув до Мінська. Тобто вже проглядається зниження Білорусі до рівня російського регіону, нехай і особливого.

На жаль, доводиться розглядати і такий варіант. Зрозумілішої картини розвитку подій поки немає. У чому відмінність сьогоднішньої ситуації у відносинах Білорусі та Росії від попередніх? Розпочався транзит влади у РФ, це вносить істотну новизну і нервозність у відносини між Мінськом і Москвою. Чим це закінчиться, поки дуже складно сказати.

Лукашенко вже використовує фрази, яких раніше не вживав. Із різних поверхів владної вертикалі можна почути, наприклад, про башти Кремля, що конкурують, або про те, що Білорусь – це форпост інтересів Росії на західних кордонах. Утім, якщо серйозно сприймати все, що говорить правитель Білорусі, можна із глузду з′їхати. Я завжди жартую: у Білорусі головний опозиціонер – Лукашенко. Він сам до себе в опозиції: уранці одне говорить, увечері – прямо протилежне.

– Згадавши, що Росія пригрозила забезпечувати газом Калінінградську область в обхід Білорусі, ви сказали, що це не єдиний серйозний сигнал імовірної подальшої "оксамитової" окупації вашої країни. Що ви мали на увазі?

– На жаль, мало хто звернув увагу, що минулого року в Москві відбулися козацькі з'їзди. Перший з'їзд навесні благословив предстоятель РПЦ патріарх Кирило, після чого цих козачих активістів почали називати гвардійцями патріарха. Вони, до речі, уже охороняють Данилів монастир – резиденцію патріарха в Москві. За фактом, це справжні збройні формування.

А восени 2018 року було ще цікавіше, тому що відбувся об'єднавчий з'їзд 11 козацьких громадських організацій РФ. Їм Путін надіслав привітання. Навіть більше, відтепер кандидатуру верховного отамана російського козацтва буде затверджувати указом особисто Путін. Тобто створено ще одне збройне формування, чию вертикаль замкнуто на президенті РФ.

Я замислився: а хто з Білорусі був на цих козачих з'їздах у Росії? Відповіді не знайшов, натомість натрапив на інформацію, що в Москві відбувся ще один об'єднавчий з'їзд, куди з'їхалися козаки Білорусі, Польщі, Естонії та інших зарубіжних країн. За підсумками всіх цих з'їздів прозвучала цифра 200 тис. козаків. Хто ці люди? Ну очевидно, черговий імперський інструмент "русского мира". Одним із його базових елементів і невід'ємною частиною є РПЦ МП.

Ба більше, на території багатьох військових частин білоруської армії стоять каплиці Білоруської православної церкви – структури РПЦ Московського патріархату. Інших храмів там немає, хоча Білорусь – багатоконфесійна країна, де, за конституцією, церква відділена від держави. Та й порівняно з Україною, у Білорусі серед громадян набагато менше у відсотковому співвідношенні вірян.

До речі, предстоятель Білоруської православної церкви митрополит Павло (Пономарьов) – громадянин РФ. Він якось говорив про наміри здобути союзне громадянство, хоча такого у природі немає. Якщо не помиляюся, у білоруському законодавстві існують певні обмеження для служіння у храмах для священиків з іноземним громадянством. Важливо, щоб, нарешті, з'явилися офіційні роз'яснення. А поки я не вважаю такі збіги випадковими чи не вартими уваги громадян.

– Наскільки сильна російська пропаганда всередині Білорусі?

– За замовчуванням, усі дивляться російські канали. До речі, ваш посол дуже сподівався, що після переговорів Лукашенка та Порошенка в Білорусі до Нового року розпочне мовлення український телеканал. Але цього досі не сталося. Лукашенку не потрібно, щоб білоруси знали хоч якусь інформацію про Україну, наближену до реальності. У Білорусі вашою країною лякають, буквально кажуть: якщо не будете слухатися президента, буде як в Україні.

– Цікаво, а в Україні нерідко Лукашенка як приклад наводять: мовляв, так, авторитарний лідер, зате фабрик-заводів у руки олігархів не віддав, стратегічних об'єктів не розпродав, а в Мінську взагалі бездоганна чистота й порядок.

– Думаю, це від перегляду білоруських телеканалів, адже вони у вас ідуть без обмежень, так? Стосовно чистих вулиць відповім однією фразою: брудно в казармі не буває. Так, у Мінську чисто, столиця змінилася, але Мінськ – це не вся Білорусь, достатньо виїхати на околиці, щоб у цьому переконатися.

Що стосується економіки, то основні білоруські підприємства або вже продано, або вони в жалюгідному стані. Це фіксують не тільки опозиційні експерти. На черзі білоруські нафтопереробні заводи, які ще не підконтрольні російському капіталу. І так звана білоруська, а насправді радянська, модель економіки призвела до того, що підприємства-гіганти лягли. І коли я чую, як Лукашенко каже, що він створив білоруську оборонку, згадую ваш український "Південмаш" або білоруський ракетний комплекс "Полонез", що складається здебільшого з китайської начинки. Звісно, якийсь потенціал у білоруського ВПК є, але його сильно перебільшують із різних причин. Зокрема, і з метою піару, що звично для маркетологів.

Не варто говорити, що в Білорусі немає олігархів. Вони є, і всі придворні. Іноді, щоб продемонструвати власну владу, Лукашенко вчиняє так, як Путін із Ходорковським. Наприклад, Юрій Чиж, який разом із Лукашенком у його резиденції траву під телекамери косив, після недовгого перебування у камері КДБ виявився просто забутим. Наявність олігархів – типовий атрибут таких режимів. Але це придворні олігархи, у них немає фактичної влади, як в Україні.

У Білорусі один правитель, він – бог, цар, олігарх і гетьман. Він усе вирішує, незважаючи на двопалатний парламент і керівний клас. І влада Лукашенка тримається на страху і регулярних ув′язненнях кадрів номенклатури. Це абсолютизм вищої міри, що дико для країни, а Білорусь усе-таки європейська країна. До речі, я чув, як засновник вашого видання критикує Порошенка по телевізору. Якби він у Білорусі так критикував Лукашенка, уже давно б у в'язниці сидів. Давно!

– У протистоянні Лукашенко – Путін ви особисто на кого ставите?

– Не буде такого, що із двох лише один піде зі сцени. Піде один – услід за ним піде і другий. Думаю, оновлення політичного олімпу і в Мінську, і в Москві не за горами.

– Що конкретно дає підстави так думати?

– Назвемо це межами фізичного буття.

– Тобто єдина надія усунути диктатора від влади – чекати його фізичної смерті?

– Усі під Богом ходимо. У будь-якому разі, майбутнє Білорусі та зміну її неприйнятного теперішнього вирішуватимуть не на виборах, а коли реально станеться сильний розкол керівного класу.

На опозицію розраховувати не доводиться, у нас її зачищено капітально. У Білорусі не люблять і не сприймають революційних потрясінь. Але в номенклатурі все ж відбуваються процеси бродіння. Причому не тільки з погляду особистих інтересів, а саме в інтересах власної держави. Такі групи впливу і сили є в номенклатурі серед, назвемо їх так, національних капіталістів.

Якщо говорити про сильні сторони Лукашенка, то за 25 років його президентського правління він дійсно створив реальний керівний клас. Не владний, а саме керівний клас. Можна погодитися з Андрієм Піонтковським, коли він говорить, що Лукашенко фактично відтворив білоруську державність. Створена ним держмашина управління, яка діє досі, свого часу дала змогу зберегти Білорусь у сучасних держкордонах. Але наскільки наявна політична система відповідає сьогоденню й сучасним викликам? На мою думку, ніяк не відповідає.

– Поступове "оксамитове" поглинання або відкрита окупація – у будь-якому разі Україні варто готуватися до відкриття другого фронту, тепер зі сторони Білорусі, вірно?

– Думаю, зрозуміліше відповісти на запитання про ймовірність появи "білоруського фронту" ми зможемо тільки після президентських виборів в Україні. А вони у вас, хто б що не говорив, реальні й непередбачувані.

До речі, нагадаю вам про загадковий і невідомий за своїм змістом візит Ющенка в Мінськ восени 2018 року. Раптово у столиці Білорусі з'явився третій президент України на приватному літаку і зустрівся з Лукашенком за закритими дверима. Уранці прилетів, увечері вилетів.

– Чому ви про це згадали?

– В офіційній інформації про приліт Ющенка старанно нав'язували враження, що гість із Києва був сам. Але досі невідоме справжнє ім'я людини, яка була з Ющенком і в літаку, і на зустрічі з Лукашенком. За деякими даними, ця людина (із невідомим громадянством) тісно пов'язана з великими іноземними бізнес-структурами, не західними.

– Чому ви у принципі звертаєте на це увагу?

– Тому що Ющенко приїжджав, за моєю версією, як лобіст – увага! – китайського капіталу, який активно розгортається в Україні. Той самий китайський капітал, який через Україну, оминаючи Росію, заходить у Білорусь і далі в Європу. Це дуже цікаво і, припущу, тривожно.

– Чим саме тривожно?

– Китайські гроші дуже тривожні як для України, так і для Білорусі. Нагадаю три базисні принципи експансії китайського бізнесу:

1. Топ-менеджмент тільки китайський;
2. Контрольний пакет акцій тільки китайській фірмі;
3. Зв'язані кредити, тобто я даю тобі гроші під тверду гарантію, що товар ти купиш тільки в мене.

– Іншими словами, поки ми обговорюємо Україну, Білорусь, Захід і Росію – Китай тихою сапою влаштовує повзуче економічне поглинання?

– Безумовно. Китайці зацікавлені в Білорусі та Україні саме як у транзитному коридорі для подальшої експансії в Європу. І в цьому контексті дуже цікава відповідь на запитання: навіщо Ющенко таємно прилітав у Мінськ.

– У разі, якщо російська "оксамитова" окупація Білорусі станеться, що ви особисто будете робити?

– По-перше, буду робити все, щоб цього не сталося. По-друге, якщо все ж станеться, виберу чеський варіант опору: не кричати у вікно, не стріляти з автоматів, але динамити виконання будь-яких указів окупанта.