Автор "Чорного ворона": Українці перемогли у Третій світовій війні (відео)

Василь Шкляр - відомий письменник, "батько українського бестселера", член Спілки письменників України. У минулому займався політичною журналістикою, був кандидатом у народні депутати від блоку партій "Національний фронт". Працював головним редактором видавництва "Дніпро". Видав понад десяток книг, зокрема романи "Ключ", "Тінь сови", "Ностальгія", "Елементал", "Чорний ворон", "Маруся", збірки повістей та оповідань "Перший сніг", "Живиця" та інші, передають Патріоти України з посиланням на 112.ua.

Влащенко: У нас сьогодні в гостях відомий письменник, як пишуть журналісти, "батько українського бестселеру" Василь Шкляр. Ким ви себе відчуваєте, яким письменником?

Шкляр: Улюбленим. Це, мабуть, головне для автора, коли ти відчуваєш, що тебе читають дуже багато людей. Це, власне, і є визначенням бестселера – кількість твоїх прихильників до тієї чи іншої книжки. Мене тішить, що я маю дуже широке коло читачів.

- Як ви вважаєте, чи є вина української інтелігенції перед власним народом?

- Про глобальну вину говорити буде заголосно, тому що при становленні незалежності письменники і митці тісно впліталися в політичний процес. І "Рух" постав у стінах Спілки письменників, він саме там народився, і багато членів спілки пішли у політику, пішли у Верховну Раду. Це були дуже відомі люди – такі, як Роман Іваничук, Драч. І вони зробили свій великий внесок навіть у проголошення незалежності.

- А яким був результат тих походів у політику?

- На жаль, конформізм притаманний багатьом, тому що людина є людина – вона хоче виживати. Один дуже відомий поет так і сказав, коли ми його бачили і в тих лавах, і в тих: серед радників того президента, а потім Януковича. Це Іван Драч. Він відверто сказав: "Я, можливо, не пристосуванець, а, грамотніше кажучи, конформіст, і таким завжди був. Я в Радянському Союзі нормально жив і тепер". З того походу дехто втратив себе і як художник слова. Там, очевидно, щось заклинює, в тій аурі під куполом.

Але я б не сказав, що всі мовчали, що всі підтакували. Ми знаємо людей, які намагалися шукати свою нішу і в політичному середовищі. Зокрема, я ще на порі також становлення незалежності пішов до УРП (Українська республіканська партія), яка була тоді першою націоналістичною партією, котра ще за часів комуністичного режиму проголосила відверто свою мету – незалежність України. Я прийшов туди прес-секретарем, там був Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, і віддав цій партії майже десятиріччя. Потім, коли я вже побачив, що в політиці все вирішують не ідеї, а гроші, я залишив це і почав займатися творчістю.

- Чому так сталося, що в новітній історії України не працюють ідеї? Чому ніхто не зміг створити ідеологічну партію?

- В ідеалі так мусить бути – щоб ми голосували за ідеологію, а не за людей. Нажаль, цього не сталося. Напевно, саме суспільство пішло у такому квазірозвитку, де превалювала зневіра. А коли в людині цілковита зневіра і розчарування – з ідеологією до неї не достукаєшся. Є відоме гасло: "Всі вони однакові". І вибирають, знову ж таки, по обличчях, по людях, по тих, хто більш розкручений. Але ідеологічна партія є. "Свобода" - це ідеологічна партія.

- На цей час єдині сенси, які були запропоновані суспільству, – побудова національної держави. Деякі експерти вважають, що на сьогодні сама ідея національної держави є застарілою, враховуючи світовий контекст. Може, саме тому не розкручується і не йде вона в Україні?

- Я переконаний, що наша країна перебуває в такому становищі, коли ця ідея не застаріла. Сьогодні йде люта битва за мову, за ідентичність, що, власне, і мусить бути в сьогоднішній ситуації нашою національною ідеєю. Всі ліберальні засади є дуже суворою загрозою самому існуванню української нації, і через те ця битва триватиме ще довго, на жаль. Через відомі історичні обставини українська нація опинилася в аутсайдерах. Мені дуже боляче промовляти це слово стосовно своєї нації, але це так. І через те наші національні засади мусять бути на першому місці сьогодні.

- Але ж неможливо хотіти економіку ліберальну, а ідеологію якусь іншу. Якщо ми прощаємося з лібералами, яку економіку ми будуємо в нашій національній державі?

- Я не економіст, тому можу говорити лише про гуманітарну політику.

- Чим вас не влаштовують ліберальні цінності в культурі, освіті в гуманітарній частині?

- За ліберальною ідеологією криються найбільші загрози для української ідентичності. Тому що коли прийшли загарбники, випалили багато українських територій, заселили їх росіянами, а тепер і ті, і ті, і я, і вони мають однакову вагу голосу, то я вважаю. що це велика загроза. Через те треба зайнятися дуже серйозною інтеграцією того краю в лоно українське.

Ті так звані сепаратисти, чи не так звані, стоять за Росію тому, що вони себе відчували росіянами. Вони перейшли нам у спадщину від Радянського Союзу. Вони вважали, що вони живуть у великій Росії (що є синонімом Радянського Союзу). Тепер вони відверто стали, знову ж таки, за свої національні права. Але стали в межах нашої незалежної країни. І як цьому давати раду?

Гасло "Єдина країна – единая страна" в своєму корені є шкідливим, тому що воно проголошує так звану двомовність на державному рівні. Я категорично проти цього. Я вважаю, що ми повинні боротися за мову до кінця – і так буде! І війна ніколи не припиниться, поки ми відчуватимемо ці загрози. А вони будуть.

- Але ж ліберальні цінності – це те, що буржуазна революція принесла свого часу до Європи. Але ж ми кажемо, що ми б хотіли жити в світі європейських цінностей. Хіба ні?

- Європейські цінності це поняття широке, і їх не кожен розуміє. Нас, українців, звинувачують у націоналізмі за те, що ми хочемо розмовляти своєю мовою, а якщо ми ще хочемо, щоб і з нами розмовляли, то це вже майже расизм, фашизм тощо. Це ми бачимо на кожному кроці. А в Європі оцей націоналізм, такий позірний, український, у європейців у крові. У них цього питання взагалі не постає. І якщо Ангела Меркель на кожному кроці наголошує, що "кожна людина, яка не знає німецької мови, є небажаною в нашій країні", то в Україні такого вам не скаже ніхто, тому що відразу він буде ворогом демократії.

- Мовне питання – це одне з питань. Чому для нас є неприйнятними європейські цінності загалом?

- Українець в своїй найкращій іпостасі – він сильніший за європейця. Українець пішов супроти страшної потуги з дерев’яним щитом і переміг. Українці перемогли в Третій світовій війні. Я казав, що ця війна, яка почалася і яку досі не хочуть називати війною політики, вона мала всі ознаки світової. Був час, коли іноземців загинуло більше, ніж українців. Це коли впав літак. Але ви бачите, яка Європа ялова, порівняно з нами?

- Українська національна ідея дійсно існує? І яка вона?

- Для мене це насамперед ідентичність. Бо, скажімо, російськомовна Україна, вона нікому не цікава. І через те я в цьому плані навіть кажу, що мова більше важить для нації, ніж територія. Значно більше. Коли ура-патріоти мені кажуть, що вони заберуть Донбас, Крим, а потім і Кубань, то я кажу: а навіщо вам це забирати? Вам і так віддадуть. Хочете, Путін вам всю Росію віддасть і навіть зробить столицю в Києві. Тоді люди починають вже трохи міркувати: що тут є визначальним.

- Чому, з вашої точки зору, не змінилися еліти? Народ змінився, а еліти – ні.

- Я скептично ставлюся до цього пафосного слова – народ. Рушієм поступу є невеличка частка цього народу – 6-8%.

- Так, може, вони і є елітою?

- Власне, це і є еліта. Але більшість народу не змінилася. Вибори до парламенту нам показали, що люди голосують так само. І навіть без Криму і без великої частки Донбасу не змінився парламент. А наші ж політики – вони не йдуть попереду. Лідер, еліта – це той, хто веде за собою. А наші політики підігрують цій сірій масі. Вони говорять не те, що треба, а те, що хочуть люди від них почути. Знову брешуть, брешуть, люди це чують і йдуть за ними. Виходить такий парадокс, тобто немає такого, як Черчилль казав: "Я вам обіцяю піт, кров, сльози, але потім ми заживемо". У нас все навпаки: кожен – іпрезидент, і будь-хто у високій політиці – іде у хвості свого електорату.

- Як ви вважаєте, українська література нічого епічного у світі не формує і не грає ніякої ролі, чи навпаки? І як ви ставитеся до того, що українська література, і проза зокрема, - вторинна література, мала?

- Це голос того великого хору українофобів, які весь час все українське називали сільським, шароварщиною, хуторянщиною.

- А що поганого в селі? Чому сільське – це вторинне, порівняно з урбаністикою, з містом?

- У своєму найсильнішому вияві російська література – її називали "дєрєвєнщики". Це Астаф’єв, Распутін, Бєлов. Але це були найсильніші письменники. Колись мій улюблений письменник Григір Тютюнник на одному з обговорень, коли один із критиків сказав: "Це найсильніший представник сільської літератури", запитав: "А яка ще є література, крім сільської? Коли знищили в місті мову, то як письменник може працювати на деталях? Література тримається на оцих подробицях. Як письменник може творити у випаленому, у винищеному на генному рівні місті? Коли немає літератури ніякої, то все бере на себе сільська проза". А що такого поганого в "шароварщині", я теж не знаю.

- А як писалася книга "Чорне сонце" про полк "Азов"?

- "Чорне сонце" - це перший твір мій, який написаний з натури. Про війну не пишуть так швидко, по гарячих слідах. Але трапилася одна історія, просто містична, і ті хлопці, яких я знаю, це просто дивовижні люди. Мене часто звинувачують, починаючи від "Чорного ворона", що я прикрашаю українських героїв, що в мене москалі всі погані. Я не прикрашаю. Ці хлопці з мого оточення – поліглоти, митці.

Головний мій герой – художник. Нещодавно приїхав польський журналіст до них туди, в "Азов", а цей художник зустрічає його і розмовляє з ним польською мовою. Той щось процитував німецькою, і художник переходить на німецьку. Він ще знає французьку, італійську. Він починає говорити про малярство, і я з ним не можу ввійти в дискусію – він прекрасний художник. Мій земляк, хлопчина Амброс, загинув у Широкиному. Ще боролися за його життя… А перед цим він дуже любив птахів – соколів. У нього татуювання сокола, і він все вивчав про соколів і казав: "Коли я загину, я стану соколом".

І ось лікарі роблять йому операцію, хлопці сидять на базі, і раптом прилітає сокіл і сідає на перила. Вони ніколи не бачили на базі птаха, і тут дзвінок, що Амброс помер. Ховають його в Черкасах, на Майдані, а над цією процесією кружляє сокіл. Приходять хлопці впорядковувати його могилу – там сидить сокіл. Я навіть не наважуюся про це писати художній твір – скажуть, що я вигадую, що я знову щось прикрашаю. А життя дає такі речі, які перевищують навіть фантазію. Звісно, скрізь є різні люди, але я вважаю, що полк "Азов" – це основа нашої майбутньої професійної контрактної армії.

- Ви б віддали права на екранізацію творів, наприклад, у Голівуд?

- Довкола екранізації "Чорного ворона" точилася люта битва, багато дискусій. Звертався сам Ющенко до Гофмана, і він сказав, що нормальний твір, можна знімати. Потім приїхав на кінофестиваль "Молодість" і сказав, що цього знімати не буде, бо це ксенофобський, антиросійський фільм. Слово в слово повторив Колєсниченка, Бондаренко. Тобто біда в тому, що "Чорний ворон" вийшов за межі літературного явища. Він став об’єктом політики.

І коли виходить за кордоном у мене "Чорний ворон", а він вже вийшов англійською, португальською (аж у Бразилії), словацькою, скрізь хтось з українського посольства підходив до перекладача і казав: "А навіщо ви зв’язуєтеся з таким твором? У нас же є гуманніші?". Але зараз у мене з’явилися велика дуже надія, така вже реальна, що ми розпочнемо зйомки "Чорного ворона". Причому це буде екранізація, про яку я мріяв: в Україні. Буде повнометражний фільм (прокатний варіант) і чотири серії для телевізії.

- Є у вас запитання до мене?

- Є порада. Ви блискуче розмовляєте українською мовою. Я б хотів дивитися вашу передачу, а я дивлюся її майже постійно, і щоб ви вели її українською мовою. І тоді ваша студія перетвориться на ще один потужний український блокпост. Ви – публічна людина і маєте вплив на свідомість багатьох людей, а це дуже багато важить. Я вас прошу.

- Обіцяю, що буду намагатися.