Два роки тому, 28 липня, я в допотопну радянську рацію гнув матюки на цілого генерал-лейтенанта: "нижче рядового мене не розжалує і далі цієї сраної Георгіївки не зашле"

Два роки тому цього дня, 28 липня, я в допотопну радянську рацію гнув матюки на цілого генерал-лейтенанта і пояснював йому, що "нижче рядового він мене не розжалує, і далі цієї сраної Георгіївки не зашле, бо далі на схід вже все не наше, а натомість я доцент Могилянки та знаю особисто півсотню депутатів Ради, тож назавтра в нього генеральських погонів вже не буде... - Патріоти України пропонують читачам спогади Євгена Дикого, опубліковані в блогосфері, про те, що відбувалось два роки тому на неоголошеній війні.

Поруч на землі помирали двоє юнаків – в одного рука та нога висіли на окремих клаптях мязів; другий тримався бадьоро і навіть жартував, і лише ми з батальйонним доктором знали, що в нього без операції максимум дві години...Генерал від здивування мені повірив, тож вертушка за пацанами прийшла, і сьогодні один з них десь на пагорбах Татарки святкує свій другий день народження, кликав і мене, аж стало трохи шкода, що я в Одесі:).

А ще в цей день два роки тому я складав у вантажівку тіла побратимів, з того ж бою у Лутугиному – тіла дванадцяти товаришів, з якими ще ранком разом пив каву та жартував, та обліковував їхню зброю. У старого афганця – розвідника Дєда Іллі, був АК з особливим тюнинґом, як ні в кого, і коли я взяв в руки цей автомат, від вибуху закручений спіральним гвинтом, навіть не було сумнівів чи живий його власник... Ще одного пізнав за броником – голова не вціліла... А от впертий волиняка Шест був неначе живий, з тим самим спокійно-іронічним виразом обличчя, з яким ми з ним ранком обговорювали тупі команди начальства та інше фронтове лайно; він навіть майже встиг накласти собі жгута на перебиту ногу, але вже не зміг з достатньою силою затягнути... Мішку ми через люк витягли з танку – ще за сніданком він розпитував у мене, як можна з "нудних регулярів" перейти до нас у "добробат", бо ж ми таки насправді воюємо та плюємо на начальство, але якось так хитро, щоб перейти не пішки, а разом зі своєю гусеничною "коробочкою"...

А ввечері того дуже довгого дня, коли вже від’їхала фура з небіжчиками, коли Док підтвердив, що вертушка встигла на Харків і пацани будуть жити, а комбат пообіцяв що на завтра нам нарешті має прийти ротація, в голові склались рядки, які я зміг занотувати на папері лише згодом, коли нас таки змінили з "передка" на Щастя:

Двохсоті сраму не імуть
І не візьмуть з собою краму
У ту свою далеку путь
Де їм Петро прочинить браму
В Едем, Вальгалу, Тір-Нан-Ог -
Усім по вірі чи зневірі...
А ми, живі, неначе звірі –
Зарились в ґрунт та в небо виєм,
Бо кажуть, там траплявся Бог.
Та тільки ґрунт дає надію –
Хоч трохи захисту дає.
А небо? Небо просто є.
Там напис "кожному – своє",
Та сіра хмарна каламуть,
Байдужа до плачу та сміху.
Тваринний жах зриває стріху,
І лиш одне дарує втіху:
Двохсоті сраму не імуть.

Це було рівно два роки тому? Всього два роки тому? Це було зі мною?.. А таки ж так, було. Тож будьмо жити, братове!