"Дико, коли люди гризуть один одному горло за принципом мови, перебуваючи в економічній розрусі", - відомий український поет (відео)

Український поет, головний редактор літературного журналу "ШО" Олександр Кабанов побував в гостях у ведучої ток-шоу "Люди. Hard Talk" Наталії Влащенко. Розмову з поетом Патріоти України пропонують до Вашої уваги з посиланням на канал 112.

- Вітаю, Сашко. Чому ти мовчав три роки, не давав інтерв'ю?

- Я вирішив просто зупинитися, озирнутися трішки. Були спокуси різні, тим більше від європейських видань, де можна було і журнал прорекламувати, і про поезію поговорити. Але я більше люблю дружні посиденьки, де можна відверто поговорити, ніж якісь піар-ходи.

- А чим були ці роки для тебе?

- Роки були – очікуванням катастроф. Саме почав писати в 2011-2012 рр. цикл віршів "Російсько-українська війна".

- А це передчуття таке?

- Коли довго займаєшся чимось, то це не пророцтво, а відчуття біди, що насувається. Цю біду можна якимось чином вимовити і замолити (раптом все буде нормально?), створити якийсь захисний купол навколо себе і своєї сім'ї. Я вже в журналі "ШО" підняв тему: "Якщо до нас прийдуть чужі, що ви будете робити?". А далі це вже сталося, і розмовляти нема про що.

- Частина ваших колег поїхали. Чому ти не їдеш?

- По-перше, тут робота, і в Києві мені комфортно. Хоча з кожним роком все менше і менше. По-друге, треба розуміти, що за 25 років незалежності жодна інституція зарубіжна, жоден фонд зарубіжний ніколи не давали грант російськомовним авторам в Україні. Напрошуватися на російські гранти для мене в цій ситуації немислимо. Зазвичай їдеш, коли нема чого втрачати. Багато людей живуть наїздами: півроку – в Берліні (там грант), півроку – в Україні. І здебільшого це наші українські письменники. Я дуже радію, коли людина виїхала, півроку в Австрії живе і написала прекрасний роман або збірку віршів. Гарного у нас мало, і його має бути мало, щоб від поганого могли його відрізнити.

- Чому біда трапилася? Чому не розсіялася?

- Це все накопичувалося від самого початку нашої незалежності. Почалися відцентрові процеси, які повинні були струсити суспільство мирним шляхом, як було в 2004-му році на Майдані з великою вже потім луною моторошного розчарування, і коли цей шлях не спрацював, прийшов шлях на крові, на горі трупів у центрі Європи. Це неможливо було собі уявити в Україні. І, взагалі, біда не приходить одна – цей процес триватиме щонайменше років 20-25. Ми і покоління наших дітей потрапили в цугцванг, коли будь-який твій хід тільки погіршує ситуацію. Тому тут потрібно просто робити свою справу і вірити, що у нас щось вийде.

- Є країни, які пристойно живуть у війні. Наприклад, Ізраїль. У нас вийде пристойно жити у війні?

- Навряд чи. Там випадок особливий та унікальний. Йому тисячі років. Євреї завжди там були. А тут все зовсім по-іншому – інша ментальність, інша культура. У нас дуже багато своїх внутрішніх розборок за принципом мови і всього іншого. Є нації, які об'єднують, притягують до себе все хороше, а ми при тому, що і країна прекрасна, красива, і люди хороші, – ми вичавлюємо зі своєї країни протягом десятків років акторів, музикантів, спортсменів.

Ділимося на якісь гетто за принципом мови, ще на якісь гетто, і цей розбрід і хитання не працюють на країну, на розвиток держави, на зміну якості інтелектуального людського матеріалу. У нас дуже коротка лава запасних у будь-якій галузі. І тільки за допомогою вирішення спільних питань, в тому числі й пов'язаних з мовою, із загальною культурою, з тим, що нам треба об'єднуватися, накопичувати (в одному окопі сиділи і російською мовою, і українською, і польською розмовляли), – це повинно було об'єднувати. Всі ми цей період пройшли, і нам нема чого ділити. Ні, виявляється, є що ділити.

- Яке сьогодні, на твій погляд, положення в Україні письменників та поетів, які пишуть російською мовою?

- У мене, наприклад, все нормально. Те, що я пишу, публікується. Якщо просять, я даю тексти. У мене спочатку було егоїстичне ставлення до творчості та до поезії. Я пишу для себе й отримую від цього кайф. А все інше (премії і щось там іще), воно додасться. Не даю інтерв'ю три роки, не виступаю в Києві п'ять років. Ну і слава Богу. Не бачу в цьому ніякого сенсу. А коли виходить якийсь текст – чудово! Заради цього, власне, й пишеш.

Зараз для книжкового "Арсеналу" вийде перша потужна антологія видавництва "Фоліо": "Українська поезія і проза російською мовою". Але вже сама ця назва викликала величезний скандал у певних колах у ФБ: "Українське – це тільки те, що пишеться українською мовою". Ось це – тенденція, якій вже десятки років, і кінця-краю цьому не видно. І війна не змінила абсолютно нічого в головах цих людей. У нас великий корпус прекрасних авторів, які відомі в Європі, в Росії, в Америці, і публікуються там.

Олексій Нікітін, наприклад, публікується в Італії, Рафеєнко до нас заходить тільки через книги "Ексмо-Україна". Великий корпус тих же донбаських письменників, які переїхали у зв'язку з війною сюди. Як і за часів радянської влади, так і за нинішньої влади стосовно російськомовних авторів нічого не змінилося. І тоді всі видання в Україні на 90% були спрямовані на видання лише україномовної літератури, а ти міг видаватися тільки в одному журналі "Радуга", а також у видавництві "Таврія", якщо ти потрапляв до 5% на рік тих авторів, які видавалися російською мовою. А далі є Москва, Росія. І так це було налагоджено десятиліттями.

- Ти це сприймаєш для себе як трагедію?

- Я дивлюся на це з жалем. І не тому, що мені б так хотілося бути українським письменником – "визнайте мене українським письменником, який пише російською мовою, я – такий же, як ви". У мене навіть немає такого бажання. Я не люблю слово "російськомовний". Саме слово звучить погано. Я не "российскоязычный", а пишу мовою, яку було придумано і зроблено тут, в Україні.

А в 1709 р. за указом Петра І наші "товариші" з Києво-Могилянської академії її модернізували, зробили світською і, навіть не уклавши франшизу, передали її російському народові. І ось тепер вона перебуває в цьому положенні. Є руська мова, а є руська російська мова. Навколо цього можна довго сперечатися – роками, як деякі люди у ФБ. У цій ситуації поляки молодці: все, що там польського є за принципом народження – це наше, польське. Вони будуть боротися до останнього за об'єднання, і неважливо навіть, що письменник пише англійською мовою.

А ми все спокійно роздаємо – від Чехова до Гоголя. Ось ми і будемо жити в єдино правильному гетто: "єдина мова, єдина нація, єдина країна". Журнал "ШО" публікує сотні прекрасних україномовних авторів, платить непогані гонорари. Я роблю все, щоб українська мова стала модною. А нав'язати комусь українську мову за принципом "ти 25 років живеш в Україні і не розмовляєш українською мовою" – нерозумно. І найсумніше у цих людей, які займаються українізацією, це те, що у них навіть немає ніякого плану, дорожньої карти, як це робити.

Фахівців у нас немає, які могли б займатися м'яко, акуратно, з перспективою в часі. На це потрібен не один десяток років. Замість того щоб зараз займатися економікою і об'єднанням всього, щойно настає затишшя на фронті, виникає відразу ж тема української мови. Повинно бути об'єднання тільки за здоровим глуздом. Для мене дико і жахливо, коли в 21 столітті люди гризуть горло один одному за принципом мови, перебуваючи в економічній розрусі.

Я думаю, досягнувши певного рівня, якогось благоденства, ми вже не будемо торкатися питань мови, тому що люди, які знаходять економічну свободу, почуття гідності, вже ніколи не опустяться до того, що німецька мова – це мова нацистів і Гітлера. А російська – мова Путіна? Ні, це наша мова.

- А є якийсь прямий зв'язок між літературою і війною?

- У кожного по-різному. У мене точно є. Виписався вже цикл. Сподіваюся, він вже вийде. Називається він "Мовою ворога". Це тексти, пов'язані з війною, з неможливістю того, що відбувається: вбивством людей, українців, – і там, і там. Хтось взагалі перестав писати, перебуває в якомусь шоці, заціпенінні. Так буває, коли настає велика біда. Апарат, який виробляє тексти, все-таки повинен працювати не тільки в одному режимі – негативу, готики. Необхідно і якісь елементи щастя виготовляти, писати про любов, метелики, щоб ґрунтовно не захворіти.

- Навіщо ти видаєш журнал? Адже сьогодні немає ринку споживання.

- Коли прийшов кінематограф, всі думали, що театр помре. Такі базові речі, як книга, журнал, вони будуть у суспільстві то зменшуватися, то збільшуватися, але інтерес буде більш-менш стабільним. Саме суспільство і Бог, розчинений в цьому суспільстві, зберігає все в тій або іншій кількості. Все це рано чи пізно стане в нагоді для якогось нового ковчега, який наближається (або не наближається). Сподіваюся, на полиці в цьому ковчезі стоятиме кілька номерів журналу "ШО".

Крім того, ми більше працюємо в полі: фестиваль "Київські лаври", найбільший фестиваль поезії в Східній Європі, фестиваль пропаганди української мови. У нас там 70-80% складають молоді автори, які пишуть українською мовою, яких ми просуваємо. Круглі столи на Львівському форумі, на книжковому "Арсеналі" – це реальні контакти, коли журнал виходить до читачів. Він не ховається в інтернеті, як якісь блогери, яких ніхто не знає. Ми реально виходимо до людей.

- А папір помре?

- Гадаю, що буде технологія, схожа на папір, щоб ліси не рубали.

- Вважається, що талант обов'язково дається хорошій людині. А ти як вважаєш?

- Я не люблю слово "життєва позиція", вважаю його холопським. Я звик до кожного окремого випадку підходити з точки зору власного розуміння про добро і зло. Наприклад, до мене звертаються наші українські діти, які голодують на Донбасі, і якщо у мене є якісь гроші – я можу допомогти. І людина, яка має "життєву позицію", тут же мені напише, що я змієнятам сепаратистським корм у рот засовую. Люди, зрозуміло, діляться на розумних і тупих. Тупі – це у яких немає запитань, вони на все знають відповіді. Вони діляться за принципом релігії, мови. Це засмучує. Кожен автор заточений Господом під свої певні речі.

- А буває у тебе спокуса підчистити свою літературну біографію?

- Я не займаюся своєю літературною долею – не бачу в цьому сенсу. Я розумію і не засуджую тих, хто веде свої шикарні сторінки у Вікіпедії. Для мене дуже важливо, щоб тексти писалися. Є літературно-експертне співтовариство, а є обслуговуючий персонал: продюсери, критики, які просувають того чи іншого автора і кажуть, що йому робити. Поетам цим займатися немає ніякого сенсу – ані грошей, нічого там немає.

- Вельми дякую. Сьогодні ми були із Сашком Кабановим, людиною, яка пише чудові вірші.