"Фірташ багато пережив, весь сивий. Ображений, що вибрав не Кличка, а Порошенка", - українофоб та "любий друг" Ющенка

Як вижити в аварії на швидкості 190 км/год, чи готовий був прем'єр Віктор Янукович застосувати силу проти першого Майдану, хто з українських олігархів найсміливіший. Про це, а також про процедуру обрізання, присвячену президенту Вікторові Ющенку, в ефірі авторської програми головного редактора інтернет-видання "ГОРДОН" Олесі Бацман на телеканалі "112 Україна" розповів екс-міністр транспорту і зв'язку України, екс-голова Запорізької облдержадміністрації, бізнесмен і телеведучий Євген Червоненко. "ГОРДОН" ексклюзивно публікує текстову версію інтерв'ю, із якою Патріоти України пропонують вам ознайомитися.

– Євгене Альфредовичу, добрий вечір!

– Привіт!

– Кілька тижнів тому ми з вами зустрілися тут, на каналі "112 Україна", і ви ледве дихали. Сказали, що у вас переламані ребра. Знову брали участь у гонках і потрапили в аварію?

– (Усміхається). Я дотримуюся ідеології, що заглядати в паспорт не треба. Там випадковий набір цифр. Брехати не хочу. Це були навіть не гірські лижі і не тренування на гоночній машині. Хоча я вже потренувався, перевірив... Я прилетів зі Штатів. І чомусь вирішив довести, що я ще колишній. У нас багато співробітників катається на гіроскутерах. Я теж вирішив стати на гіроскутер. Швидкість пішла. Задумався – і не розминувся з апаратом з продажу кока-коли. Розсічена брова. Я довго не йшов до лікаря. Навіть на полювання їздив із друзями. Було боляче. Потім мене помічник затягнув силою. На КТ – чотири ребра зі зміщенням до 1,5–2 см. Ну що? Нічого. Все одно нічого зробити не можна. Треба забути. Уже забув.

– Скільки у вас у житті аварій було?

– Багато. Я пам'ятаю ті з них, які називають "днями народження".

– Найстрашніші, так?

– Є "дні народження" і в моєму "другому житті" – політиці, бізнесі. І є три "дні народження" в автоперегонах. Коли шансів вижити майже не було. Литва, де ми полетіли на 190 км/год. Спартакіада народів СРСР 1983 року. Є фотографія – "Лада" летить догори колесами, від землі метри три. Машина потім вибухнула. А ми ще хотіли їхати на ній. Я на хуторі в литовській Лаукуві пролежав нерухомо два з половиною тижні. Потім дав хабар лікарям і поїхав на етап чемпіонату Радянського Союзу. Найнебезпечніша аварія – це Болгарія, 1987 рік. Зі скелі, 27 метрів.

– На машині впали?

– Так. Як завжди за Союзу, від економії. Хоча ми були професіонали. Не поміняли гуми. Вибухнуло гоночне колесо від великої температури. Пам'ятаю останнє – удар моїм боком об скелю. А потім – небо. Урятував Бог. Ударив на висоті 15 метрів від землі. Скеля 27 метрів, поділіть на 2,5 – скільки поверхів будинок? Впасти прямовисно, більше того, на "Ладі" – це немає шансів. "Ладу" уявляєте? Дерево втиснуло дах у підлогу, коли ми впали. Не знаю, скільки часу ми були без тями. На приладах був різний час, не міг точно вирахувати. Я опритомнів першим.

Відстебнув ремені і побачив найстрашніше. 107-й бензин не горить яскравим полум'ям. Спочатку ніби тремтить усе навколо. Здувається фарба. Безумовно, врятували наші дорогі гоночні комбінезони. Чому вони й дорогі – до трьох хвилин тримають. Не знаю, як вдалося відчинити двері, підповзти до напарника, вдарити його. Він був непритомний. Прийшов до тями і почав шукати права. Потім каже: без фотографії дружини не вилізу. А я бачу, що вже все кипить. Бог допомагав. Я знайшов різак, щоб стропи обрізати. Який ріже ремені, якщо вони не розстібаються. Якось я його витягнув, поволік на собі. Останній спогад – машина вибухнула. Я нахилив його голову в шоломі – і над нами отак десь (показує пальцями маленьку відстань) пролетів капот. Нас шукали чотири з половиною години.

– Які найсерйозніші ушкодження дістали?

– У мене було правило, воно і зараз є: якщо зламав руку – радій, що не голову, якщо розбив голову – радій, що залишився живим. Не хочу хизуватися. Але у мене після всіх реанімацій було одне запитання: там усе гаразд із "товаришем"? (Показує вниз). Інше приросте, залікуємо все, що можна полагодити.

(Сміються).

Хотів залишитися повноцінним. Найстрашніше не це. Аварії були і потім. З Олександром Салюком я поламав чотири хребці, починаючи з другого. Повні переломи. Втратили свідомість на швидкісній [ділянці], на швидкості 170 км/год. Саша прийшов першим, їхав ось так. (Зображує руками виляння машини). Це в Маріуполі, чемпіонат України. Не знаю, навіщо ми, будучи лідерами чемпіонату Європи, на нього поїхали. Спонсорам треба було. Я не міг говорити приблизно хвилину від болю. Думаю: що зі мною? Перевірив: руки-ноги рухаються. Потім заговорив. Але порятунок був в іншому. Як зараз пам'ятаю цей фініш. За стенограмою – 900 метрів, правий, три. Це означає, що вхід на прямий буде за 200 км/год, а на ґрунті або гравії – не знаю, 150. Я завжди богові молився раніше перед швидкісним. Говорив: Господи, усе навпіл, моя ксива Кабміну, Верховної Ради... Я намагаюся жити так, щоб якомога менше завдавати лиха навколо тим, за кого я відповідаю. Коротше, фініш перенесли з-за повороту на пряму задля безпеки. Цим урятували нам життя. Річ у тому, що коли ми фінішували, Сашко повертається і каже: "Альфредовичу, дивись!" А кермо у нього в руках. А якби був поворот? Попереду бетонна стіна. Нас би не було. І в багатьох випадках таке... Це професія. Ідучи туди, ти знаєш навіщо.

– Стільки було випадків, як ви кажете, нових "днів народження", стільки разів вас Бог охороняв. Навіщо вам знову ризикувати? Адреналіну вам не вистачає? Що ви шукаєте?

– Де? Я закінчив свою професійну кар'єру.

– Але знову ребра зламані. Закінчили кар'єру, а ребра продовжуєте ламати?

– Відповідь у мене одна. У кожної людини своя швидкість, щоб їхати і жити. У когось 40, у когось 80, у когось 150. Головне – не нашкодити нікому. Для мене життя незатребуваним, без ризику... Виправданого ризику! Поганий ризик – це каліка або самогубець. Без драйву – це не життя. Не кажу, що ми наркомани тощо...

– Можна не так небезпечно цей адреналін отримувати? (Усміхаючись). Наркотики і алкоголь безпечніші, ніж те, чим ви займаєтеся.

– Послухайте, ось я закінчив автогонки, а паралельно їздив по ветеранах гігантський слалом на гірських лижах. Теж дуже небезпечно. У машині ти хоч у каркасі. А якщо ламаєшся на лижах, тим більше у віці... Питання не в цьому. Як вам пояснити? Дружина і мої близькі сварять: чого ти все про гонки? Відповідь дуже проста: подолай себе. Не знаю, чи правильний я. Напевно, неправильний. Якби був як всі і жив за законами нашої нації – ні, не нації, я українець, а за походженням єврей, – може, був би багатший. Усі читають моє резюме: Гірничий інститут, автогонщик. Кажуть: оце єврей, так? Не може бути! (Крутить пальцем біля скроні, усміхається). Подолати себе, подолати свій страх і жити в злагоді зі самим собою. Розповім одну історію, яка трапилася за Союзу. Після однієї з найтяжчих аварій, уже в професіоналах, я не міг підійти до гоночної машини. Трусяться руки, [пульс] 110, із мене все ллється. Мені подобалася психолог команди. Я потім дізнався, що вона була капітаном. (Зображує погони).

– (Усміхаючись). Вона вас і завербувала.

– Ні, не завербувала. За неї змагалася вся збірна! Вона мені каже: "Я думала, ти мужик. А ти ганчірка, не можеш себе побороти". І тоді ми з напарником дали результат на швидкісному! Форос, Байдарські ворота, де дача Михайла Сергійовича [Горбачова]. Той результат потім побив тільки інший мій напарник, Олександр Салюк – молодший. Я обожнюю в житті робити щось нове, долати те, чого інші бояться. Це не виклик, не хизування. Це просто стан душі. Інакше я не був би таким. А чому я поліз у телевізор? Не знаєте?

– До речі, про телевізор. Останнім часом ви ведете програму на одному з телеканалів, у якої дуже високі рейтинги. Я з деякими колегами-журналістами говорила про вас як про ведучого...

– Ненавидять?

– Переважно кажуть: "Він там розмовляє з манекенами, з картонними фігурами [Юлії] Тимошенко, [Петра] Порошенка, [Олега] Ляшка, причому навіть сперечається з ними. Це ж чистий дурдом, божевілля! Але водночас хочеться додивитися до кінця, чим закінчиться!" Вас часто називають божевільним?

– Мене називали божевільним завжди. Називали, коли я став багатим. Усі "червоні" директори заводів говорили: пастеризоване пиво в Україні не піде, баночки, cans, не підуть. А я збудував перший у СРСР банковий завод, із чистого поля. Я зробив A2B (онлайн-платформа для вантажоперевізників. – ред.), якого не бере весь наш політикум, наша влада. Це унікальний прилад, який визнав Uber, визнали Южаніна (голова комітету Верховної Ради з питань податкової та митної політики Ніна Южаніна. – ред.) і Продан (депутат Верховної Ради, голова Всеукраїнського об'єднання малого і середнього бізнесу Оксана Продан. – ред.). Він просто покладе край крадіжкам. Як вам сказати? Правильний затяжний стрибок із дітородного органу в могилу? Прийшов вчасно, ноги на диван – і все? У мене унікальна сім'я, вона все розуміє, коли мене можна попросити натягнути повідець, а коли не можна. Мене не можна змусити. Мені потрібно робити те, що випереджає все, і те, чого не може зробити ніхто. Так було і з Ющенком (президент України у 2005–2010 роках Віктор Ющенко. – ред.). Так було дуже багато разів у моменти, коли думати ніколи. Коли-небудь ми з Третьяковим (Олександр Третьяков, у 2004 році – заступник керівника виборчого штабу Ющенка. – ред.) розповімо, як ми його вивозили.

– Ющенко?

– Так. Можете уявити мою ніч? Порошенко (Петро Порошенко, у 2004 році – заступник керівника штабу коаліції "Сила народу". – ред.) та Зінченко (Олександр Зінченко, у 2004 році – керівник виборчого штабу Ющенка. – ред.) вимагають, щоб він їхав на мітинг.

– Це коли його отруїли і ви його у Відень вивозили?

– Так, у лікарні. 5 листопада (насправді Ющенку стало погано у ніч із 5 на 6 вересня 2004 року. – ред.). У Львові стоїть 300-тисячна демонстрація. Кричать: "Шеф, усе пропало!". Я виходжу, питаю: "Що пропало?" Усі вже говорять – відспівувати. Лікарі сказали: 22-й укол морфію – і кінець свідомості, мозок не відновиться. Я, начальник безпеки, залишаюся сам із цим випробуванням. Глуха ніч, я сам.

– А де були рідні Віктора Андрійовича?

– Катерина Михайлівна пішла з держохороною. Я мав якось вирішувати.

– Він у цей час був у реанімації?

– Ну, а де ж? У палаті. Не буду далі розповідати. Просто я зрозумів просту річ. Я не активіст синагоги, я туди не ходжу. Мій брат туди ходить, як на роботу. Я живу за правилами. Але тоді я став на коліна.

– Перед його ліжком?

– Я вже не пам'ятаю, де ліжко було. Став. (Здіймає руки до стелі). Мені треба було знайти сили попросити в Бога: "Господи, не заради мене". Хоча єврею – начальникові охорони – ніхто б не пробачив привезеного під пахвою трупа лідера нації.

– Того дня, коли його отруїли, ви його не охороняли?

– (Махає рукою). То був єдиний раз, коли мене відсторонили.

– Чому? Хто вас усунув?

– Без пояснень. Президент відсторонив.

– "Президент" – це Ющенко?

– Так. Усунув. Хоча я два рази не виконав наказів. Часто кажуть: "От, не вберіг". Це неправда! Я робив усе. Я рік жив грибною людиною. Ходив за ним завжди і скрізь. Тієї ночі, про яку я розповідаю, ми пішли на операцію, якої не було в штатному протоколі цивільного лікування. Допомогла військово-польова медицина. Я кивнув, я дав згоду. За це рішення я би відповідав за австрійськими законами. А там – тариф за таке. Я не родич. Але треба було вирішувати. Так ось це ще один мій "день народження". Мені не важливо, зрадив він мене чи не зрадив. Фу-ух. Як би закінчити цей анекдот про життя, про перегони, про все?

– Раніше ви завжди називали Віктора Ющенка своїм другом. Він і сьогодні ваш друг?

– (Пауза). Зрозуміти завжди важче, ніж пробачити. Є пісня така, знаєте? Не можна перекреслити все. Я був абсолютно благополучний. Як і багато хто. Як Порошенко, Жванія (Давид Жванія, у 2004 році – заступник керівника штабу блоку "Наша Україна". – ред.). Але хто за чим ішов? Хто з олігархів другого ряду – за тим, щоб вийти в перший. Я йшов за країну, у яку прийдуть інвестиції. За країну, якою можна пишатися. Це в мене зі спорту. Я трохи романтик-ідеаліст.

– Де зараз, до речі, Давид Жванія, якого ви згадали?

– Дуже рідко бачуся. Напевно, півроку тому випадково зустрів у ресторані.

– У Києві? Значить, не виїхав?

– Так. Не знаю, де він зараз. Не контактує ні з ким. Узагалі все, що залишилося від них... Я, до речі, не входив до числа "любих друзів".

– Ображаєтеся, коли вас називають так?

– На хворих не ображаються. Мене дико дратує, що часто в цьому житті судять люди, які не зробили ні-чо-го. Жодного робочого місця не створили, жодного кіоску. Ні слова про будки!

(Усміхаються).

Люди, які не врятували нічийого життя. Не виграли змагань. Знаєте, коли все-таки найголовніший день народження? Не тільки в мене, але і в Ющенка теж? 27 листопада 2004 року, коли вдалося переконати Януковича (Віктор Янукович, у 2004 році – кандидат у президенти України. – ред.). У нього бойовиків було більше, ніж у мене і в Жванії. Спортсменів, скажімо так. Тоді за один стіл сіли Ющенко, Кучма (президент України в 1994–2005 роках Леонід Кучма. – ред.), покійний Плющ (у 2004 році – народний депутат від "Нашої України" Іван Плющ. – ред.) і Литвин (у 2004 році – спікер Верховної Ради Володимир Литвин. – ред.).

– Ви були присутні під час цієї розмови?

– Ми були, скільки дозволяв протокол. Ця розмова зупинила війська, які стояли на Нивках.

– Янукович ламав ручку?

– Це після другого Майдану. Під час того не пам'ятаю, щоб він ламав ручку. Він пішов тоді гідно. Чомусь про це всі забули. І без регулярних військ у нього було десь 900 бійців, шахтарів, бандитів. Називайте як хочете. Людей озброєних і неозброєних, які могли зробити біду. Я йому сказав одну фразу: "Влада приходить і йде. Бог один. Яка б не була влада, трьох пострілів, одного людського життя вистачить, щоб уже ніхто не зрозумів, хто правий, хто винен. А крайнім будете ви". Тому я дуже стримано даю оцінки судилищу над ним. Не суду, а судилищу. Я хочу бачити європейський суд, де дають говорити із двох сторін і де буде, нарешті, правда. Я сміливо про це кажу. Так ось ваше запитання про дні народження застало мене зненацька. Але безкровний Майдан – це день народження. Це щастя. Коли мені здається, що зовсім уже вимкнене світло і кров не гаряча, я всоте знову почну спочатку... Напевно, тому мені в кайф жити, діставати задоволення.

– Євгене Альфредовичу, ви часто здійснюєте епатажні вчинки й робите епатажні заяви, які розбурхують суспільство...

– Розділімо вчинки і епатажні.

– А як їх розділяти?

– Я не лижу тарілки, як один лизоблюд. Не роблю заяв грізним голосом. Сьогодні (програма вийшла в ефір 13 березня. – ред.) Ляшко мене вбив, мій кумир. Раптом він пройнявся любов'ю до ветеранів Великої Вітчизняної війни. Яка там йому надійшла команда?

– Думаєте, нещиро?

– (Іронічно посміхається). "Згадала баба, як дівкою була". Є коло політиків і телеведучих, які говорять те, що думають. Постійно. Вони такі, як стрижень. Кажуть свою правду. І люди їм вірять. Я розумію, що дратую багатьох професійних телеведучих. Хочу їм відповісти. Відповідь проста, як у професійному спорті. Рейтинг! Причину давно проаналізовано. Якось ввечері зателефонував Леонід Данилович. Я хотів робити нову програму, "Гараж". Він сказав мені: "До тебе піду, до інших не піду". Знаєте, чим я відрізняюся від інших телеведучих? Я люблю красивих жінок і хлопчиків, мені дуже подобається, що тут (на каналі "112 Україна". – ред.), і на NewsOne з'явилися розумні ведучі. Але, буває, така Мальвіна запитає (говорить фальцетом): "Вам не страшно їхати в стрибку 170?"

Я кажу: "Не бояться тільки ідіоти". У кожної людини має бути бекграунд, якісь вчинки зі свого життя, які він може навести як приклад. А найголовніше – він має бути чесним! Там, із того боку камери, сидять не лохи і не терпіли. Там сидять люди, які через обставини, ну, не злетіли. У мене були батьки ось такі (стискає кулаки), які мене палицею вчили. Англійська, математика, професійний спорт. Тренування щодня. У них була можливість у Радянському Союзі. Дідусь, тато. Я їм безмежно вдячний. А багатьох життя поламало. Так вони, що, шансів не повинні мати? Я зараз беру на роботу водіями бійців АТО. Ви навіть не розумієте, яка це проблема і трагедія. І для суспільства, і для самих цих людей. А цим – навпіл? Що вони сьогодні обговорювали? Що ми "здобули"? За що відчайдушно голосували? Що сказав [президент США Дональд] Трамп? Або Клімкін (міністр закордонних справ України Павло Клімкін. – ред.)? Йому логопеда хтось купить або перекладача?

– Повернімося до того, про що ми говорили, Євгене Альфредовичу. Ближче до справи – ближче до тіла, як говорять.

– Гаразд.

– Щодо ваших епатажних вчинків. Уся країна пам'ятає, коли ви...

– ...віддав медалі?

– Ні, коли присвятили президенту Ющенку процес, який мені завжди здавався інтимним – обрізання, як ви сказали, "товариша". Ви тоді публічно, на всю країну, сказали, що присвячуєте...

– (Роздратовано). Це неправда!

– Ну як же?!

– Я коротко розповім. 21 листопада 2004 року, другий тур. Мені як начальнику безпеки з усіх боків прийшла інформація: буде беззаконня вночі, нас будуть кінчати. На Боричевому Току, у нашому штабі, – паніка. Не буду називати прізвищ.

– Так називайте, чого вже!

– Багато хто зараз великі. Плачуть. Я кажу: "Та заспокойтеся, ви знали, у що грали. Помрімо ж хоч пацанами. Ви чого? Ви ж кричали, що народ за нами. Поводьтеся гідно! Соромно навіть перед тими, хто нас кінчає, як би ви їх не називали". Мені все було зрозуміло. Дружині і вдома не скажу. Зустрівся з братом. Оскільки я весь час грав у дурилку з усіма спецслужбами, змушував їх бігати за мною по колу, з моєю маленькою армією і Віктором Андрійовичем під пахвою, то я сказав йому: "Ігоре, мене кінчать першим". Він каже: "Пішли". І він мене завів у синагогу Бродського! (Кидає на стіл ручку). Заготівлею це бути не могло. Відкриває рабин Тору на 247-й сторінці і каже: "Станеться диво. Ви переможете. Але для цього треба укласти контракт". Я запитую єврейською народною звичкою: "Скільки бабок?" Він мені: "Ні, ти укладеш контракт із Богом". – "Який? Де підписувати?". Рабин говорить: "Обрізання зробиш". Я зробив. І все – ми перемогли. Ейфорія. Потім мене знімають. Ні за що. Зраджують. Мене, виявляється, продали Єнакіївському (імовірно, йдеться про бізнесмена Юрія Іванющенка. – ред.). Кажуть, за 10 мільйонів.

– Хто конкретно зрадив, знаєте?

– Кажуть, "Брат-2".

– Хто це?

– Ну, у багатьох є брати.

– Чий брат?

– А хто вирішував призначати і знімати? (Піднімає очі вгору).

– Брат Віктора Андрійовича?

– Так, так кажуть. Але мені воно не цікаво. Хіба це має зворотний хід? Питання до Віктора Андрійовича, як брат міг підштовхнути до такого рішення. Мало того, що я був одним із найкращих міністрів. Я його кровник. Я пробачив усе. Але депресія була. Пережити таке, утратити величезний бізнес... Ми були як Sandora, яку Pepsi купила за $800 млн.

– Що ви вкладаєте у слово "кровник"?

– Нормальні чоловіки мають на увазі, що ті, хто безпосередньо врятував тобі життя колись, у прямому чи переносному сенсі, для тебе є... Як це? Я не сильний у релігіях... "Номер один" людина, якій ти маєш усе зробити, захистити, допомогти. Він – причина продовження твого життя. Ти вже не живий, живеш у кредит. Але не в цьому справа. Тут приходить мій брат. І говорить (показує на годинник): "Альо, ти дав слово в синагозі, що протягом року..."

– Ви ж ЗМІ потім розповіли...

– Дослухайте, великі слова сказав мій брат. Я йому кажу: "Яке обрізання? Мене зрадили! Мене помножили на нуль за те, що я поклав майно, честь, ніс свій борг як "безпечник", був нормальним міністром, не тирив, а закривав Юлі дірки в бюджеті, робив нові проекти". А він вимовив фразу, і я тоді настільки... Як об землю вдарили. "Женю, ти давав слово не Ющенку, ти давав слово Богу. Іди". Я пішов. Чик. Правда, сказав рабину: "Я буду їсти свинину". Але не їм! (Сміється). Чому це стало таким надбанням?

– Тому що ви самі розповіли журналістам!

– Знаєте, що сталося? Мені дали безплатне крісло в синагозі. У нас у синагозі за вхід, вихід, підхід до прапора – платять. (Сміється). А тут дали іменне місце Євгенові Червоненку. А, ні, я ж там Самсон. Коротше, закрили цю тему з обрізанням, уже нецікаво.

– Їдемо далі! Чи правда, що ви вчилися в одній школі в Дніпрі з [мільярдером] Віктором Пінчуком?

– У сусідній. Ми були в одній компанії. Я навчався в тій самій школі, що Щербицький (син першого секретаря ЦК КПУ в 1972–1989 роках Володимира Щербицького Валерій. – ред.), Цинев (заступник голови КДБ СРСР у 1982–1985 роках Георгій Цинев. – ред.), Шифрін (мільярдер Едуард Шифрін. –ред.). У нас була спецшкола №23. Школа "золотої молоді", у хорошому сенсі.

– Яким ви пам'ятаєте Пінчука в той час?

– Дуже правильним.

– Я так розумію, у вас там були різні історії, дебоширські зокрема?

– Усе, що не закінчується вироком, залишається на нашій совісті. (Усміхається). Ми були правильні. Робили "капусники". Не ображали жінок, захищали їх. Ми були веселі, нас знали в усьому місті. Поважали.

– Прізвиська у вас були?

– Я – Червонець за життя.

– А в нього?

– Пінчук був Пінчук. Вітя.

– Могли тоді подумати, що він стане одним із найбагатших і найвпливовіших людей в Україні?

– Не замислювався над цим. Шифрін теж не найбідніший. Ми всі прагнули вирватися з того, що називалося "п'ятою графою". Ми бачили на прикладі наших батьків. Наскільки вони були працьовиті й талановиті, і як їх гнобили, не давали злетіти. Ми давали собі слово, кожен по-своєму, іти вперед. Кожен обрав свій шлях. Одні тоді йшли цеховиками. Шифрін пішов на завод. Я пішов у професійний спорт, зробив там гроші, а потім це перейшло в бізнес. Не скажу, що ми гірші представники свого покоління.

– Хто, по-вашому, найсміливіший український олігарх? Ви ж майже всіх добре знаєте.

– (Задумався). Сміливий? Тут ви мене, звичайно, роздвоїли. Два кандидати.

– Так?

– За історією хвороби – Рінат Ахметов. За зухвалістю, за несподіваним рішенням і тому що птах Фенікс – [Ігор] Коломойський. Це його геніальний вислів: "Життя – це супермаркет, бери що хочеш, тільки пам'ятай: каса попереду". Кожен із тих, хто вершить долі, когось милує, когось судить, у позиції або в опозиції бреше народу, має в парламенті, там, за картавим (імовірно, ідеться про спікера Ради Андрія Парубія. – ред.), повісити великий транспарант [із цією фразою].

– Чому Ахметов – сміливий?

– Ми всі пройшли в житті свої двори. Чому я боюся часу безвладдя? 90-ті – непрості часи. У кожного є час, який треба закрити в шафі. Але – виживали. Я один у Львові не платив (НЕРОЗБІРЛИВО). Один.

– Були історії, які ілюструють сміливість?

– Знаєте, у чому найбільша сміливість? Сказати президенту правду. Ось це – найвища сміливість. Сказати людям, які в ейфорії, які після Мальдів думають, що тут ідуть реформи, що він усе правильно робить і всіх обманув. Звернутися до президента і сказати: якщо ти вважаєш, що справа Рубана–Савченко – це передбачення виправдання можливих терактів із загибеллю людей, щоб скасувати вибори, то не можна цього робити. Каса попереду.

– Хто найбільш жадібний український олігарх?

– Я вам що, суддя? Жадібність... Я не суддя. Там Бог є, він не фраєр, він усе бачить. Жадібність породжує бідність, раз. А по-друге, я ніколи не розумів, навіщо потрібні гроші, щоб над ними сидіти. Дідусь заробляє, діти витрачають, онуки жебраки. Гроші для мене – це елемент свободи. Щоб я міг реалізувати свої проекти. Я одні перегони закінчив, а зараз з одним москалем, "агресором", хочемо брати участь у чемпіонаті світу на човнах. Але в мене вдома багато шабель, боюся, щоб дружина не відрізала голову або що-небудь.

– Як ви думаєте, [мільярдер] Дмитро Фірташ повернеться в Україну?

– Чесно? Я йому радив кілька разів давно. Я вважаю, для нього це вихід. Це ризик, але... Важко судити про його долю. Він потрапив під якусь роздачу. Не знаю, що він справді накоїв, а чого не накоїв. Але, думаю, це не найстрашніший Чахлик Невмирущий у нашій сучасній історії.

– Ви з ним спілкуєтеся зараз?

– Дуже рідко. Зустрілися на лижах випадково.

– Про що говорили?

– Він – мужній чоловік. Увесь сивий. Він багато пережив. Те, що я почув під час розмови, заслуговує величезної поваги.

– Він пригнічений?

– Він цього не показує нікому. Якщо розкинути мізками й спробувати залізти в його шкуру, то... По суті, цю владу і президента Порошенка породив він.

– На кого він ображений найбільше?

– На свою помилку.

– Яку?

– Що зробив вибір між [Віталієм] Кличком і Порошенком на користь Порошенка.

– На наступні парламентські вибори ви з ким підете?

– Із правдою. І не факт, що піду.

– Як буде називатися ця "правда"? Із [Євгеном] Мураєвим і [Вадимом] Рабіновичем (лідери політичної партії "За життя". – ред.) підете?

– Є запитання.

– Які?

– Із Женею ми ідеологічно повністю розуміємо один одного. Але я не готовий говорити, що я піду з цією партією.

– Вони вам пропонували?

– Не коментую, хто і що мені пропонує. Хочете чесно?

– Тільки чесно! Ви обіцяли.

– Будуть же розбирати по полицях в різних місцях. У мене немає такої самоцілі. Я скрізь був. Немає мети прийти в парламент і стати тіньовим кардиналом і, як дехто зараз, грати в українську гру. (Зображує бринькання на музичному інструменті). У мене великий пробіг. Два "дні народження", крім спорту.

Одного разу моєму керівнику і моїй дружині оголосили, що мені залишилося жити три місяці, що в мене атипове запалення легенів, і лікарі у Швейцарії не знають ліків. Урятували американці. А вдруге – на сьомій швидкісній ділянці 2013 року в місті Слівен за сорокаградусної спеки ляснув мене інфаркт. Лікарі його не помітили. Я на швидкості знеболив себе сам. (Зображує укол у груди). Урятувало мене те, що я не помер уночі, після гонки. Це потім сказав нобелівський лауреат, який мені "мотор" ремонтував. Я випив пляшку віскі. Чому я її випив? Я ніколи з горла не п'ю. Мені було погано. Я стою на поромі, ми їдемо на "Ялта-ралі". Моє останнє. Ми його виграли, стали переможцями Кубка Європи. Машини завантажили. Місячна ніч. А мені погано. Дивлюся – Duty Free на кораблі. Кажу Колі, він мені як названий син: "А ну-но, принеси мені пляшку віскі". Приносить. І щось це віскі зайшло в мене як у суху землю. Може, це нікого не цікавить, але я багато в чому вбачаю знаки, що я правильно живу. Мені Бог дарував стільки шансів вижити. Скажу вам, бо давно вас знаю, ще за каналом "Інтер", і з Дімою спілкуюся: "Господи, дякую тобі, що за мої вчинки, не такі, як у всіх, але чесні, даруєш мені право на таке блатування в моєму житті. І на те, що я курю".

– Євгене Альфредовичу, вам 58 років. Для політика – лише 58. Ви людина справи. Ви явно хочете й можете працювати. Нещодавно був конкурс на губернатора Одеської області, і ви засмутилися, коли не виграли.

– (Кривиться).

– Є така посада або сфера відповідальності, яку вам може запропонувати кандидат у президенти або лідер партії за те, щоб ви його підтримали? Де ви себе бачите?

– Я не рвався до влади. Категорично. Завжди прекрасно відчував час попереду інших. Сьогодні не можна красти. Кажуть: ось, він ішов... Я хотів після грузина (імовірно, йдеться про голову Одеської ОДА в 2015–2016 роках Михайла Саакашвілі. – ред.) показати, що наші менеджери – не дебіли і вміють. Що за брехнею є межа правди. Засмучений був тому, що трьох не найгірших у країні губернаторів, мене, Горбаля (голова Львівської ОДА 2010 року Василь Горбаль. – ред.) і Чижмаря (голова Тернопільської ОДА в 2007–2010 роках Юрій Чижмар. – ред.), змили заздалегідь. Це все було задумано. Брудно було. Щодо вашого запитання і щоб закінчити наше катання по колу...

– ...це гонки!..

– ...мені не цікавий парламент. Я самодостатня людина.

– А виконавча влада? Яке міністерство?

– Ось запитання: навіщо туди йти? Тирити? Я не хочу. Світ прозорий. Ви не розумієте, що зараз почалося в Англії, куди тікали всі росіяни й частина наших. Це привіт Махніцькому (в.о. генпрокурора України 2014 року Олег Махніцький. – ред.) зі "Свободи", тим, у кого там будинки дуже гарні.

– У нього будинок у Лондоні?

– Кажуть, так. Ріелтор моїх друзів каже. Показували мені. Але мене хвилює інше. Ці всі, що вміють жити, думали: Англія не запитує, звідки.

– Там ухвалили закон, що можуть конфіскувати на користь держави.

– Так, для "пепів". Politically exposed persons. Уведено закон, що без жодного рішення суду заарештовують. І доводь до кінця століття. Інакше – на користь держави. Починаючи з $50 тис. У всіх у них є сенс. Ось, сьогодні Англія з Росією воює за отруєного розвідника. Сенс зокрема і в санкціях. "Ці росіяни десь натирили. Так ми краще використаємо ці гроші на боротьбу з мафією, на демократію, на поліпшення життя людей". Що робимо ми в цьому плані? Нічого. У нас усе позбавлене сенсу.

– Яка посада вам цікава?

– Олесю, дайте ж підвести. У мене немає мети повернутися. Я був на всіх посадах. Навіть два тижні побув віце-прем'єром із Євро 2012. Потім це скосили до Нацагентства. Я робив це агентство за свої гроші. Потім мене здали. Причому не Юля і не Турчинов (у 2008 році – перший віце-прем'єр Олександр Турчинов. – ред.), а зі спини, свої. Так було треба Васюнику (у 2008 році – віце-прем'єр із гуманітарних питань Іван Васюник. – ред.). Ну, гаразд. Є сьогодні два шляхи. Перший – відвалив подалі від цієї країни і займаюся своїми справами. Кайфую.

– Але це, судячи з усього, не ваш шлях!

– Не мій. Другий. Якщо ця країна захоче вижити, людина, яка прийде, скаже: "Альо, пацани, домовляємося на два роки про святі правила. Понятійні. Нехай ми будемо клоунами, але не будемо красти, як ці. Будемо рубати по живому, але будемо все пояснювати. І народ нас потім буде пам'ятати". А ці домовляються, хто буде головою Нацбанку, хто – омбудсменом або головою Рахункової палати. У мене Рахункова палата викликає асоціації – овець рахують.

– Нещодавно ви заявляли, що можете підтримати Юлію Тимошенко як кандидата в президенти.

– Я заявляю одне і те саме: технічний уряд. Має прийти лідер країни, який плюне на прапори всіх кольорів, збере професійних, порядних і патріотичних людей.

– Хто ці люди?

– У кожній галузі є свої.

– А хто збере? Лідер хто? Ім'я?

– Життя покаже. Витягаєте, щоб я сказав, хто на стартовій позиції, як у гонках?

– До вас уже приходили з різних партій, що пропонували?

– Краще б красиві дівчата приходили.

– Приходили некрасиві, я зрозуміла.

(Усміхаються).

– Безумовно, на стартовій позиції майбутньої гонки Юлія Володимирівна. Має всі шанси. Розумію, що зараз на неї почнуть лити з величезних бадей, як у бані, усе що було, чого не було і всяку нісенітницю. Я дуже хочу, щоб ці вибори були чесними. Дуже не хочу, щоб було застосовано прийомчики, як той, що розслідується в Англії. Фізичне знищення. Був уже прецедент у нашій історії виборів. Це останній захід. Мають прийти не нові обличчя, хоча нехай приходять і нові, але професійні. Їм уже не стирити. У них на пенсію є. Їм потрібна вулиця, розумієте? Можу відповісти за себе. Мені в майбутньому цікаво те, на що я витратив життя. Логістика і транзитна історія України. Я розбираюся в багато чому. Ну, буду там, де треба. Мені не сподобається? Скажу: хлопці, без мене. Але сьогодні – жах, свавілля, знущання. Іде найстрашніше. Ні в блатному, ні в політичному, ні в цивілізованому світі криваві гроші, які влада наживає на війні... І цей попкорн... Я хворів на грип і подивився цей попкорн. Благаю: не дивіться цих "експертів", телеведучих. Дивіться людей, які хоч щось зробили.

– Як же не дивитися? Адже тоді глядачі і вас не зможуть побачити? Ви ж теж на цих каналах?

– Я маю на увазі інших. Виходить – ну що він розуміє? Коментує, чому Трамп змінив Тіллерсона (держсекретар США Рекс Тіллерсон. – ред.). Так, Трамп виконав свої передвиборчі обіцянки! Головне – бізнес його на руках тримати буде до неба. Їм плювати, що говорять навколо. Бо всі політики у підсумку – на утриманні бізнесу. Де б то не було.

– У мене запитання про емоції.

– Будь ласка.

– Часто спостерігаю на ток-шоу: коли ви входите в якийсь особливий стан, дуже сильно заводитесь, у вас на очах з'являються сльози. Чоловік може собі дозволити сльози на публіці?

– Почну з кінця. Плачуть тільки сильні чоловіки. Перевірено неодноразово. Сльози – не від плачу. Я часто ходжу в темних окулярах. 20 років у ралі. Гонки в Європі йшли ночами в основному. У мене стовідсотковий зір. Запитайте мою мисливську команду. Я снайпер. Але від яскравого світла втомлюються м'язи й починають діяти залози, з очей тече. Але я сентиментальний.

– Часто плачете?

– (Крутить головою).

– Що вас може зворушити, щоб сльози з'явилися?

– Якби я частіше плакав, не стримувався, не було б інфаркту. Що може зворушити? Або велике щастя або велика підлість.

– Коли останній раз таке було?

– Ох, не пам'ятаю. Дивився якийсь фільм американський, і мене підкорили людська сміливість і благородство. Оскільки вже ми з Америки всі ЦУ дістаємо, мені здається, треба частіше дивитися фільми. Бо те, що відбувається з нами, настільки смішно. Ось зараз цирк із цим Рубаном (глава "Офіцерського корпусу" Володимир Рубан, затриманий за підозрою в підготовці терактів. – ред.)... Подивіться "Падіння Олімпу" або "Убити президента". Має працювати система.

– (Усміхаючись). Радимо подивитися!

– Хочу сказати одне: здаватися й бути – дві великі різниці. Я себе вважаю дуже справжнім. Успішний я чи ні – не знаю. Але – справжній. Якщо я сказав "ти друг", то мій телефон відповість тобі незалежно від всього і від твоєї посади. Запитайте в українському політикумі, чи багато хто цим страждає.

– Спасибі, Євгене Альфредовичу!

– Вам спасибі!