"Я завжди знав, що я українець, і був за Україну": Історія пораненого добровольця з Маріуполя (відео)

"Сам винен, - каже поранений боєць 8-го окремого батальйону спеціального призначення УДА "Аратта" Ярослав Шевченко. Важке поранення черевної порожнини та кінцівок отримав під час необережного поводження зі зброєю під Широкиним, передають Патріоти України із посиланням на gazeta.ua.

"Я вже мабуть не годний для військової служби. Ногу погано відчуваю. Перебиті артерії та вени," - каже Ярослав. 25-річний чоловік лежить кілька тижнів у відділенні інтенсивної терапії політравми Дніпропетровської ОКЛ ім. Мечникова.

"Відпрацював ніч АГС-ом (30-мм станковий автоматичний гранатомет - Ред.). Лєнта випала повністю, завели нову, - згадує події того дня Ярослав. Вранці думав, що він порожній. В цей же час приїхали троє молодих 19-річних хлопців. Я пішов показати їм, як його чистити. Стався вистріл. Добре, що їх не зачепило, вони стояли позаду, удар прийняв увесь на себе. Якби їх зачепило, то не простив би собі цього ніколи".

Ярослав Шевченко народився в Маріуполі. Закінчив електро-механічний технікум. Як тільки почалась війна пішов добровольцем на фронт. "Я не був на Майдані, думав хай вирішують це всередині країни. Але коли росіяни зайшли в Крим, зрозумів, що не можу сидіти вдома, пішов на війну. Це обов'язок кожного чоловіка. Ми прекрасно знаємо, за що воюємо".

На початку війни Ярослав служив в батальйоні "Донбас". Згодом перевівся у 6 роту 93-ї бригади ЗСУ, потім в УДА "Аратта". "Відправив анкету в батальйон "Донбас". Поки чекав відповіді, пішов до військкомату. На мене там як на дурника подивились. Передзвонили через місяць з "Донбасу", пішов до них добровольцем. У Фейсбуці Семенченко про хороше забезпечення говорив, навчання, купу техніки. Все так красиво описав, а ми навіть по 10 патронів не відстріляли.

Всіх це пригнічувало, і через три місяці на полігоні 93-ї бригади ЗСУ прийняли рішення піти до них. Ціла рота, більше 130 людей. Перше наше серйозне завдання - Донецький аеропорт у 2015 році. Це були його останні дні. 15 січня ввечері приїхали під ДАП. 17 вранці построїлись в колону і виїхали штурмувати позицію "монастир" в аеропорті. На першому поверсі тоді були наші, в підвалі та на 2-3 поверхах сєпари. Постійно з нового терміналу працював снайпер. Дивні відчуття від того бою. Спокійно себе почував, серед своїх".

В аеропорту чоловік отримав своє перше поранення. "Коли родичі дізнались, що пішов добровольцем, бабуся приїхала до військової частини з моєю товстезною медичною книжкою. "Кого вы взяли, да он больной, хромой, слепой". Мало до комбрига не дійшла (сміється). Батько як чоловік поставився з розумінням до мого рішення, як батько - важко. Він для мене опора, саме завдяки йому я такий".

За словами Ярослава події в країні кардинально змінили його життя. "Під час подій в Маріуполі з так званим референдумом, втратив більше половини друзів. До цих пір пам'ятаю, як в травні в місто заїхала військова колона з українськими прапорами і мій друг сказав "Давай, беги, твои приехали". Мені це сильно запало в душу. З часом ці друзі змінили погляди, але залишився неприємний осад. А от вся інтелігенція, які здатні думати, були з самого початку за Україну.

Пам'ятаю, як під час ротації, приїхав зробити зуби. Іду до стоматолога, якого не знаю. Сиджу в кріслі, розмовляємо, питає чому в мене така борода. Кажу, що воюю. Коли закінчили, уточнив скільки з мене. "Даже не думай" - сказала лікарка. Це вразило, тому що, коли їхав в батальйон, Маріуполь майже увесь був сєпарським. За роки війни місто змінилось. Є хороша тенденція, але бидло як було так і є. Деякі "заводчанє" (працівники Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча), досі сектами збираються і мріють про руський мір".

"На війні я помітив, що всі з ким воював, служив, добре знають історію. Ті ж хто був за всі ці республіки, "харчувались" лише з телевізора. А я завжди знав, що я українець і був за Україну" - каже Ярослав.