Як живеться жінкам, яким долею судилося стати вдовами воїнів АТО

Їхніх чоловіків забрала війна… За якусь мить із коханих дружин вони перетворилися на вдів. Жінки різного віку з різних куточків України вчаться жити заново, змушені самотужки нести тягар відповідальності за свою сім’ю. Про те, як живуть жінки, яким долею судилося стати вдовами воїнів АТО, йдеться у статті ольги Мосьондз для Народної армії, передають Патріоти України.

Невеличке селище на Житомирщині. При в’їзді — прикрашені свіжими квітами гранітні плити, з яких усміхаються й пильно стежать за подорожніми мужні воїни, котрі захищали нашу країну на Сході. Маленька сільська хата біля глинистої дороги, порізаної глибокими коліями від коліс вантажних машин. Тут із двома маленькими дітьми живе Марина — дружина загиблого воїна АТО. Щоранку вона з дітьми бреде цією дорогою до зупинки, аби відвезти їх за 20 км у місто, у школу та садок. А потім біжить на роботу.

Її чоловік старший сержант Олександр загинув поблизу Донецька влітку 2015 року. Про загибель пораненого товариша, який стікав кров’ю у них на руках, побратими наважилися повідомити його дружині через чотири години. А додому Олександра привезли вже в цинку за кілька днів. Із самого початку війни старший сержант аеромобільного підрозділу постійно перебував у найгарячіших точках Донбасу. Із слухавки дружина часто чула звуки вибухів. «Може, вже повертайся? Скільки можна воювати, тебе півроку не бачила», — казала несміливо. У відповідь: «Залишити хлопців в окопі та й поїхати додому?» Олександр про таке навіть і не думав. Безмежно скучив за нею, за дітьми, але мусив бути там, бо дуже любив свою країну. Жінка про це знала і, хоч як було важко, підтримувала. І чекала завжди… Інколи сердилась на його службу, яка постійно краде в неї коханого, але, побачивши, як горять його очі, мовчала. Тепер Марина заздрила його побратимам, які були з ним в останні хвилини його життя, хай навіть в окопах, хай навіть під обстрілами, але вони могли з ним хоча б розмовляти. Вона такої можливості не мала. І вже ніколи не матиме.

Хоча чоловіка часто не бувало вдома, вона завжди знала, що він поруч, що будь-якої миті допоможе, розв’яже будь-яку проблему. Справжній чоловік — сильний, хоробрий і турботливий. З усмішкою пригадує, як через часті застуди сина чоловік відправив її з ним на море, а сам залишився з молодшою донькою вдома. Тій лише виповнився один рік. Батько міняв підгузки, колотив пляшечки із соскою, бо разом поїхати хоча б на два тижні на відпочинок родина тоді не могла. Грошове забезпечення військовослужбовців на той час було малим, особливо якщо врахувати, що родина винаймала житло.

— Він упорався тоді зі своїм завданням на «відмінно»! Як, зрештою, з усім, за що брався, — каже Марина. — Єдине, що йому не вдалося, — це повернутися додому живим…

Залишившись без чоловіка, Марина не мала змоги надалі винаймати житло в місті. Вона отримувала по 2060 грн пенсії на дітей і півтори тисячі зарплатні медичного працівника, бідкалася, як має виживати за ці кошти — одягнути, нагодувати, скупитися до школи та садка. До того ж рахунки за комуналку зростали.

Про пільги, які визначено в Законі України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» для родини загиблих учасників АТО, вона знала. Та коли зверталася в місцеві органи, щоб їх отримати, щоразу натикалася на нові й нові перепони з оформленням документів.

Марина з дітьми переїхала в маленьке селище до матері чоловіка. Щомісяця витрачала до 800 грн на проїзд у маршрутці до міста й назад. А коли синові виповнилося сім років, то вдвічі більше.

Жінка тихенько плакала в подушку, аби не бачили діти, які й без того рано подорослішали. Вона з болем згадує, як її донечка якось попросила в неї купити їй дві збірки дитячих віршів відомого видавництва, котрі їй так сподобалися в подружки на дні народження. Та коли дізналася, що вони коштують кожна майже 200 грн, сказала: «Краще купимо мені чобітки в садочок ходити…»

Жінка витягла з гаманця останній НЗ… А вже наступного дня вирішила, що має бути сильною.

Після довгих походів по кабінетах Марина оформила всі належні виплати. Звернувшись в органи місцевої влади, отримала житло — двокімнатну квартиру в Житомирі. І хоча на це їй потрібно було довгих два роки, жінка переконана, її зусилля були варті того, аби діти отримали від держави те, чого вже не зможе їм дати батько. Крім того, Марина отримала пільги на комунальні послуги, які гарантує держава, — 50% знижки, решту 50% їй компенсують із місцевого бюджету.

Зробивши ремонт і переїхавши з дітьми в нове помешкання, жінка без зайвих труднощів улаштувала дітей у школу поблизу домівки. Адже відповідно до законодавства вони мають право на першочергове зарахування в навчальні заклади за місцем проживання. Значно допомагає жінці й те, що її дітей у школі безоплатно харчують, надають книжки, а молодша донька відвідує групу продовженого дня.

І ще Марина змінила роботу. Вирішивши продовжити справу чоловіка, вона підписала контракт зі Збройними Силами, вже здійснила вісім стрибків із парашутом і навіть побувала в районі АТО. Вона самотужки «витягнула» себе зі стану депресії заради майбутнього дітей.

Інша історія Світлани Костишиної з Хмельниччини. Жінка каже, що їй пощастило, бо їй на допомогу прийшли друзі чоловіка, який загинув у жовтні 2014 року під Авдіївкою.

— Приємно, що ніхто з його друзів нас не забуває, вони не тільки вітають із днем народження дітей і мене або з іншими святами, а й цікавляться, що нам потрібно, допомагають, — розповідає Світлана.

За місяць після загибелі чоловіка Світлана оформила документи на отримання державної грошової компенсації. Єдине, що довелося довго оформлювати, це земельну ділянку. Майже дев’ять місяців удова оббивала пороги різних установ. Навіть довелося по-новому збирати й подавати документи, бо змінювалися посадовці. Стояла в чергах, чекала, але свого домоглася…

Залишившись із дітьми без чоловіка та з купою проблем, жінки іноді опускають руки, за своїми стражданнями забувають, що вони мають права та пільги, які їм гарантує держава. Член координаційної ради платформи «Люди допомагають людям» із громадського об’єднання «Крила 8-ї сотні» Оксана Макідон, у якої чоловік загинув у липні 2014-го під Попасною, допомагає вдовам і сиротам, бо з власного досвіду знає, що це таке.

— З іншими вдовами ми об’єднуємося, щоб вижити, щоб не розкисати й виховати дітей. Ми вже пройшли такий шлях, що знаємо, куди треба йти, що треба казати, аби тебе не викинули ще за якимось папірцем. Спробуй щось зробити, якщо ти звичайна жінка! Мало хто знає, яка то ноша… А от коли від твого імені вже звертається з листом громадська організація, то всі питання вирішують набагато швидше та простіше, — пояснює Оксана Макідон.

З кожним днем, на жаль, стає дедалі більше тих, кому потрібна допомога. Найважче, певна річ, у селах та невеликих містечках, адже в столиці й інших великих містах України є рух, є чимало організацій і волонтерів. Головне, що радять ті, котрі вже пройшли всі процедури оформлення документів, не опускати руки, звертатися в органи соціального захисту населення, місцевої влади, у спілки або організації дружин загиблих воїнів АТО. Тому що завжди знайдуться ті, котрі підкажуть, як відстояти свої права, і допоможуть зібратися на силі, щоб жити далі.

Тож на що може розраховувати родина загиблих в АТО бійців?

Відповідно до статті 15 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, на яких поширюється дія цього Закону, держава виплачує одноразову грошову допомогу в розмірі 500 прожиткових мінімумів та щомісячну пенсію на виховання дітей у разі втрати годувальника, гарантує першочергове надання житла та 50% знижки на комунальні послуги й квартирну плату, першочергово надає земельну ділянку, безоплатні медичні послуги та санаторно-курортне оздоровлення, гарантує позачергове зарахування дітей у заклади освіти, їхнє безоплатне навчання та харчування, виплату допомоги у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю в розмірі 100 відсотків від середньої заробітної плати незалежно від стажу роботи, переважне право на збереження робочого місця в разі скорочення чисельності або штату працівників тощо.