«Якщо сподіватися на державу, буде вічний фестиваль вареників і вишиванок» – Ірена Карпа

Українська письменниця і співачка Ірена Карпа розповіла про війну і культуру в Україні, пропаганду та літературу, про Майдан та Донбас. Також поділилася про власне розуміння "ватників", "вишиватників" та історію створення антивоєнних мультфільмів власного виробництва, повідомляють Патріоти України з посиланням на Радіо Свобода.

– Як Ви всю цю історію про «ватників» вигадали?

– Це взагалі була не моя ідея, це була ідея програми, яка увійшла в coproduction, і потім навіть канал позивався до суду на дочірню контору, щоб вони не ганьбили, бо такий антиросійський ролик, як їм здалося, вони не згодні були показувати.

Складна була ситуація. Але все почалося просто. Вони зняли вже до того два мультфільми про гуманітарну допомогу, яка йшла з Росії, де там Янукович визирав, а потім мені запропонували цілісну якусь історію робити, щоб це переросло в серіал. І найсмішніше, що людина, у якої виникла ця ідея, з Москви, а працює в Україні в медіа.

Тобто це не «бандерівське» замовлення було, а якраз з Росії ноги росли. Мені дуже сподобалося, і я не очікувала такої реакції, що це зачепило людей, про яких і не йшлося. Мені після першої цієї мультяшки про якогось мужика, який сидить, чешеться і дивиться телевізор, їсть котлету, яку дружина приготувала, мені почали писати обурені жінки: ми тут сидимо в підвалах, в Донецьку з дітьми, а ви над нами так знущаєтеся!

Але я такого не побачила, а це просто образ такої людини, яка не думає, а вірить телевізору і шукає сенс життя в агресії, яка, у свою чергу, підігрівається з екрану... Потім ми зняли 10 серій. Це не дуже дешеве задоволення, на жаль, і якщо покращиться фінансова ситуація, проект буде існувати і далі.

Дуже дивно, що це викликало багато негативу навіть з українського боку. Казали, що й так у нас непроста ситуація, а ви цим стимулюєте розкол, говорите, що схід жахливий, а захід класний. Хоча про це взагалі не йшлося.

Через це ми зробили мультик про «вишиватників», щоб якось врівноважити. Це призвело до ще більшого обурення громадськості – на своїх тепер наїхала. Насправді, сатира – це така річ, ніхто ніколи не буде щасливий, тому що люди впізнають себе, а якщо не себе, то своїх сусідів...

Насправді, набагато більшу проблему я бачу в тому, що люди, які на Майдані кричали про люстрацію, покарати всіх винних, ми все поміняємо, ці люди зараз купують для себе і своїх дітей по 70 квартир, роблять своїх дітей-мажорів директорами...

Ось один музичний мультик, до речі, якраз про це – про політиків, «До побачення» він називається. Я якось мовчати не звикла, власне, і я не дуже думаю про можливі наслідки, але просто якщо людям щось не соромно робити, то будь-якому письменникові повинно бути не соромно про це сказати, в якійсь художній формі донести це до глядача, читача.

– Ви є автором сатир. Чи Ви якось страждаєте, коли люди Вас критикують? Чи, може, Вам подобається трохи потролити суспільство, підколоти?

–Я дуже люблю, коли люди сміються. Коли люди сміються, вони звільняються. Будь-яка революція – це теж карнавал, люди змінюються. Коли ти запускаєш усвідомлену провокацію, є шанс побачити справжнє обличчя людини, коли вона не готова до цього.

Ти не ставиш їй важливе шаблонне запитання, і в голові є такий папірець, з якого ми все це читаємо, а людина якось може показати себе хоча б на секунду такою, якою є насправді, може не втримати себе в руках. Мені дуже подобається писати смішні тексти, найбільше.

Набагато важливіше, якщо мені розкажуть, що хтось сидів в метро і реготав на весь вагон, читаючи мою книжку, ніж якби мені дали хороші рецензії десять іменитих критиків. Тому що я живу тут і зараз, і мені важливо, що я роблю для свого читача. Сміх – це свобода.

– А Майдан був карнавалом? Як він взагалі на Вас вплинув?

– Майдан, звичайно ж, був карнавалом. Спочатку все розвивалося, як така правильна тусовочка: ти прийшов з чайком, побачив багатьох друзів, як у 2004 році, посміявся, що «на манеже все те же», хто ходив на якісь протести впродовж останніх 10 років, зустрічалися, хто був фрілансером, хто з офісу міг виходити, слухали діджеїв, рок-музикантів. Потім карнавал, звичайно, почав затихати, і стало страшно, коли почався реальний карнавал Середньовіччя.

А як Майдан змінив мене? Якщо висловлюватися пафосно, напевно, я зрозуміла, чому народилася саме тут. Я виголошувала спочатку якісь спічі, це було дуже страшно, тому що аудиторія вперше в житті була зі 100 тисяч осіб – на Європейській площі, і мене не вчив ніхто говорити, у мене немає «ручного» політтехнолога.

Я просто говорила те, що було у мене в голові... І чути свій голос тут, і чути там – це було дуже стрьомно, таке сюрреалістичне відчуття, що ти чуєш свій голос два рази – тут та із колонок. Але це було дуже добре і це, мені здається, надихнуло багатьох людей. Це не були якісь пафосні, завчені, написані кимось слова, а що ти думаєш сам і сказав би своєму другові.

Це було, що я говорю і зараз росіянам. Чому люди, нормальні, розумні, незлі, щедрі, чому ви дозволяєте з собою так поводитися якійсь купці людей, які вас тримають у страху? Це був мій меседж. Всі ми з нашим досвідом, досягненнями, дітьми, друзями, з тим, чим ми пишаємося і що ми є, чому ми дозволяємо комусь з собою поводитися, як з бидлом? І це потрапило в точку, бо це кожен відчував у той момент.

– Що Ви думаєте про ситуацію на сході України і людей, які там живуть? Люди там чимось відрізняються від інших українців, які живуть в центральній Україні чи на заході?

– Ну, всі люди чимось відрізняються і чимось схожі. Ось, Жадан у Львові дуже добре говорив, він більше знайомий з цим регіоном, він живе в Харкові. У мене багато друзів звідти, хтось, хто тут і так жив, і вони українською говорять краще, ніж я, наприклад, дуже адекватні.

Але от батьки... Моєї подруги мама була директором школи в Донецьку, російської школи з найкрутішим українським класом, який був там, діти здобували всілякі призові місця на олімпіадах, і їй свого часу побили вікна у школі, тому що вона відмовилася «ДНРівскі» «вибори» у себе квартирувати. І мама її зараз тут, вона себе так і не знайшла

. Все її життя залишилося там, всі книги, бібліотека, всі соціальні зв'язки. Вона часто їздить до Донецька, тому що там бабуся залишилася, і вона каже, що людям дуже промили мізки. Комусь це було вигідно, щоб це переросло в такий конфлікт, на якому зараз зручно відмивати гроші, але тоді ситуація була інша – 70 відсотків населення було абсолютно проукраїнським.

Якби в той момент можна було чесно проголосувати, 70 відсотків сказали б, що вони хочуть залишитися в Україні. Як у нас проводяться «вибори Янукович-стайл», ми знаємо дуже добре. Не можна вірити тим результатам «виборів», що у них відбулись. Це були не «вибори», а повний цирк.

Завжди будуть люди простіші і люди складніші, але вони не відрізняються. І я знаю, що за «ЛНРівців» зараз воюють хлопці з Тернополя, тому що їм заплатили. Мої ж друзі, які воюють, зловили двох «сєпарів», а вони з Тернополя.

Я ніколи не ділю світ на біле і чорне. Я знаю, що є багато тих, хто ніколи в житті не піде в армію, і лідерами в цьому якраз є західно-українські області. Тобто там більше воює зі сходу і центральної України. Тобто дивно, що розтиражований образ «бандерівця» тут не дуже спрацював. І це російськомовні хлопці.

«Правий сектор» – це російськомовні хлопці. Влад Троїцький, ключова фігура сучасної української культури, який робить якусь нереальну кількість проектів світового рівня, він російськомовний, але він набагато більший патріот, ніж той, хто буде рвати на собі вишиванку і бити всіх портретом Шевченка. Треба робити висновки не з того, звідки ти і як ти говориш, а з того, що ти зробив. Найстрашніші «правосєки» – це єврейські хлопчики, які Бродського напам'ять вам процитують.

– Ви з Жаданом говорили про те, що не варто чекати великого роману або великого художнього твору про війну в стилі Хемінгуея або Ремарка, але, може, варто сподіватися на доброякісну репортерську роботу?

– Так, те, про що не говорять офіційні джерела. Швидше за все, це будуть якісь польові кореспонденти, хто там перебуває, і якщо ти вже довіряєш цій людині, як письменник, можна збирати це все в архів тривалий якийсь час, і можна буде написати якусь велику форму.

Я впевнена, що якісь письменники зараз воюють і журналісти. Той же Майкл Щур, який таку стьобну, сатиричну програму робить, я знаю, що його зараз теж закликали туди. Тобто зараз складно спрогнозувати. Щоб нормально про це писати, треба там бути. Я впевнена, що нечесно буде писати про щось, про що ти насправді знаєш тільки з інтерв'ю.

– Що Ви думаєте про стан сучасної української культури, про співвідношення консервативного і модерністського початку в ній? Як для Вас виглядає співвідношення старого і нового в українській культурі?

– Той же Троїцький на прийомі у швейцарського посла говорив, що головне – це Швейцарія, яка підтримує Україну тут, це важливо, і це єдиний вихід, що можна робити для адекватного промо, – участь у спільних проектах європейських, інтегруватися туди, зносити їх сюди, їздити... Інакше ти ризикуєш бути закритим в собі, провінційним.

Цього не можна допускати в нашій ситуації в жодному разі! Звичайно, будуть завжди якісь частини, пережитки, на кшталт будинків культури, оглядів художньої самодіяльності за минулий рік. Це все є, є в цьому і хороше, бо дітей вчать нот, грати на чомусь і співати, але є ще й страшна якась адміністративна складова – «обязаловка», нормативи тощо.

Цитуючи того ж Троїцького, важливо розуміти, що потрібно просто створювати конкретний продукт нормального рівня, який буде не соромно показати. Якщо це музика, спочатку почують, що це класна музика, а потім спитають: «А звідки, до речі, група ця?». Коли ми слухаємо той же Muse або А-ha, спочатку ти чуєш музику, і тільки потім згадуєш, вони з Данії, зі Швеції, з Америки чи з Англії.

Інакше ти ризикуєш залишитися на міжнародних фестивалях, де буде етно-сцена, всі прийшли, поспівали своїми мовами і поїхали. Завжди буде якась відмінність, і завжди важливо підвищувати рівень і мати свої відмінні риси, і тоді виходить дуже хороший продукт

. Ось це виходить в проектах Троїцького. Вони різними мовами це роблять, і вони ніколи не оминають українську складову, яку дуже правильно подають. Або це якісь автентичні пісні, які завжди на вагу золота, завжди це дуже важливе, тому що не забуте у нас, яке прожило вже всі Голодомори і репресії, і досі це спосіб підживлення для української душі.

І світові елементи з попси, з медіа-сцени, тобто те, що буде якось чіпляти. Це дуже правильно – вміти таке робити. Тоді все буде добре. Бо якщо на державу сподіватися, буде вічний фестиваль вареників і вишиванок. Поки нові люди не увійдуть в цю систему, не організуються нормальні культурні центри України за кордоном, це буде «совок».

А від нього треба дуже довго позбавлятися у всіх галузях, і в культурі. Це найсумніше – коли ти дивишся, що минуло вже 20 років, а таке враження, що десь час зупинився, машина часу зупинилася просто.