"Івану бойовики поставили вибір: геніталії, серце або вухо. Він вибрав вухо", - українські військові про катування у полоні

Тільки за офіційними даними, від початку російської агресії на Донбасі з полону звільнено близько трьох тисяч українців. Історії полону та порятунку декого з них просто неймовірні, йдеться в сюжеті ТСН, передають Патріоти України.

Полоненому Іванові з 32-го блокпосту на Бахмутці бойовики поставили вибір: геніталії, серце або вухо. Він обрав вухо. Так розплатився за те, що намагався прорватися на допомогу оточеному 31-му блокпосту, котрий відмовилися рятувати і танкісти, і артилерія. В полоні кілька разів прощався з життям. Однак його таки врятували. І врешті відпустили додому навіть без обміну. "Вони самі нас засвітили, а що далі? Годувати нас ніхто не збирався, лікувати нас дуже дорого, а застрелити вони вже не могли, бо буде спрос – де ділися", - пояснив чоловік. Як повернувся додому на Київщину, першим ділом купив кота. Каже, так захотілося саме в полоні.

Волонтер Ірина пробула в полоні 103 дні. Вона везла продукти та одяг українським військовим, а далі їхала на територію, контрольовану сепаратистами – за переселенцями, бо сама з Луганщини. На блокпосту їхню машину вже оглянули бойовики та готові були пропустити. Аж раптом якась місцева жінка здійняла галас, викликала казаків і Ірину та трьох її друзів схопили.

"Я дивом встигла сховати прапор. У мене на шиї була чорна хустка, я замотала його і заховала в самий темний кут. Якби побачили прапор, нас би розстріляли в перший день", - каже Ірина. Найжахливішими в полоні були перші чотири дні – дні допитів. Її та хлопців допитували в одній кімнаті. Потім її вивели, а їм оголосили – Іру розстріляли.

"З мертвого ж спросу ніякого. Тому вони сказали, що я керівник групи. І коли нас вже перевезли в Антрацит, на наступний день, почалося пекло, бо мене вже били, як керівника групи", - розповіла вона. Жінка каже, що так і не зрозуміла, чим була цікава терористам. Підозрює, що її катували заради задоволення. Перебили кілька кісток на обличчі та відрізали палець.

В Івана з Рівненщини за час полону помер батько та пішла з родини дружина з трирічною донькою. Вдома на нього чекає лише мати. Вона постійно тримає в холодильнику обід для сина, якщо той раптом повернеться. Бо домашньої їжі, борщу, каже, не їв у полоні більше року. Мама Олексія випадково дізналася, що син у полоні, з відео російського телеканалу. Хлопець пішов на війну, нікого не попередивши, бо не хотів турбувати. У неволю потрапив у серпні 2014 року. Відтоді мама оббігала всі пороги СБУ – та марно. "Вони далеко, в своїх кабінетах. У той кабінет зайти неможливо", - каже вона. Таких мам в Україні ще більше сотні. За офіційними даними, у списках полонених українців ще лишається 112 імен.