Прикро до сліз: Старший офіцер українського спецназу розповів, проти кого роками готувались воювати в Криму

Цінні факти, які відомі лише очевидцям та учасникам подій, що змінили Україну та світ розповів Олексій Нікіфоров, майор сил спеціальних операцій, передають Патріоти України із посиланням на Лівий берег.

Довідка: З 1995‑го року служив у лавах збройних сил України в Керчі. В лютому 2014 року був заступником командира 501-го окремого батальйону морської піхоти по роботі з особовим складом. У квітні того ж року 64 військовослужбовців батальйону, що зберегли вірність присязі, виїхали в Миколаїв. У тому числі Олексій. У 2014-му році Нікіфоров вступив в Національний університет оборони України. Закінчив його у лютому 2016 року. Призначений на посаду начальника прес-служби командування Сил спеціальних операцій.

Як почалася анексія для кримських морпіхів?

Для нас все почалося раніше – 19-го лютого, коли начальником Генерального штабу призначили колишнього командувача ВМС Ільїна. Після цього феодосійських морпіхів відправили в Київ. А мій батальйон у Керчі поділили: одну роту залишили на місці постійної дислокації, а одна рота пішла у феодосійське містечко, щоб охороняти там склад озброєння. З цього моменту ми вже працювали в режимі бойового посилення. А 27-го лютого рано вранці був сигнал тривоги і нам розповіли, що в Сімферополі захоплення парламенту.

Було відчуття, що це війна?

Ні, ще не було. Хоча коли нам показали кадри захоплення, стало зрозуміло не тільки, що це кадрові військові, але і чиї саме це кадрові військові. Але спочатку було відчуття, що Путін хоче лише пограти і полякати Майдан.

Дуже багато у нас в Криму взагалі не розуміли Майдан. Ось запитай мене в той час і я б відповів «який Майдан – сидіть по хатах, якщо ви студенти хочете вчитися в Європі, так вчіться, хто вам заважає». Пам’ятаю як під час Майдану приїжджає із службових питань командир бригади, у Керчі на вокзалі зустрічаємося і він розповідає: ти уявляєш, на Інститутській трактором бійцеві ногу віддавили, ланцюгом око вибили, що мені батькам говорити? Тобто ти ніби як за своїх переживаєш. А потім розстріл 21-го числа – і починається просто роздвоєння в мізках.

А як почалося блокування вашої частини?

До нашої частини приїхали, по-моєму, 1 березня ввечері. З однокласниками зідзвонююсь, які на Кіровському аеродромі служать: що у вас відбувається? Вони кажуть, що їх охороняють морпіхи феодосійські. Росіяни сунулися на своєму «Уралі», бачать, що є охорона, кудись дзвонять і через деякий час приходить розпорядження зі штабу флоту – морпіхів назад у пункт постійної дислокації. І як тільки ті поїхали, через годину знову заїжджають росіяни, витягають поламаний «борт» на взлітку, вибивають апаратуру, ламають посадкову, і все, аеродром не працює для посадки наших сил. Настільки якісно було планування всієї цієї операції, просто п’ятірку треба ставити.

Нас блокувати прийшла частина, яка стояла в Темрюк, це від нас 50 кілометрів – окремий батальйон морської піхоти ЧФ. За всіма діючими нормативним актам Чорноморський флот міг налічувати в Криму до 20 тисяч осіб. Причому вони не блокували, стоять собі на віддалі від КПП і стоять. Ми могли виходити, виїжджати. Що можна їм пред’явити? Ну стоїть собі «урал», люди стоять, військовослужбовці, їм дозволено законом. Їхній командир батальйону – ми його знаємо як мінімум з 2010 року, тому що у нас був тоді спільний парад на 9 травня у Керчі, і їх коробка тренувалася у нас в частині. Полігон на Опуку ми проходили разом, але тільки вони готувалися з квітня по листопад, ну а ми два рази в році приїжджали. Тобто, ми з ними в хороших відносинах були.

Коли вони прийшли першого числа, то сказали, що прийшли нас захищати. «Від кого?» «От этих экстремистов ваших, от правосеков и от татар». І складно відразу було побачити ворога в тій людині, з яким горілки випито більше, ніж томатного соку. Ми з цими росіянами домовилися – стійте як хочете, ми вас не чіпаємо, ви нас. Вам треба відзвітувати, а ми живемо, як жили, чекаємо своїх наказів.

А коли з’явилося розуміння, що лінія свій-чужий вже змінилася?

Після того, як Путін заявив, що «їх там немає». Я тоді кажу їхньому комбатові: «А раптом третя сила влізе і застрелить твого і мого бійця, що будемо робити? Ну я-то батькам свого бійця скажу, що прийшов окупант, а ти що скажеш?» І вже після цього цей батальйон швиденько поміняли на батальйон морської піхоти з Дагестану, зовсім інші люди, які пройшли Чечню.

Зараз часто сперечаються: якщо б тоді в Києві ухвалили рішення дати наказ на відкриття вогню, ви б відкривали вогонь?

У нас все було зроблено законодавчо для того, щоб ніхто не міг дати такий наказ. Є стаття статуту, 24-я: військовослужбовець має право застосовувати зброю, якщо його життю або життю когось загрожує небезпека і ніщо цьому не може запобігти, крім як застосування зброї. Тобто право застосовувати зброю є у вартового, але ніхто на склад не нападав, чатовий як ходив на склад зброї, так і ходив. А про те, щоб просто застосовувати зброю – так адже війна не оголошена, надзвичайного стану немає.

Росіяни захоплювали силою тільки там, де розуміли, що не могло бути ніякого опору, як, наприклад, на аеродромі. Адже коли приїжджають озброєні дядьки, а там охоронець один з пістолетиком, то зрозуміло, що він не відкриє вогонь. Але ніхто не штурмував ні феодосійський, ні керченський батальйони морської піхоти, бо тут люди озброєні. Як би погано вони не були навчені, але все одно знають, як поводитися зі зброєю.

А в який момент, перед батальйоном поставили питання про зміну присяги?

Свою роль зіграло те, що це питання поставили після двадцяти днів промивання мізків. Був у мене офіцер, командир 1-ї роти Олег Гальченко, батьки в Одесі, дружина – росіянка. І коли прийшли росіяни на переговори, цей офіцер підвівся з наради, забрав весь боєзапас роти, склав на другому поверсі, закрився в своїй канцелярії, зовні прибив цвяхами клятву морського піхотинця і сказав: я звідси не вийду, нехай мене росіяни хочуть викурюють, я тут буду до переможного. Але через 20 днів цей чоловік залишився в Криму.

У мене з батальйону не вийшов практично жоден командир. Всім матеріально відповідальних осіб переконали, що ти зараз вийдеш, а тебе спитають – де твоя техніка, де твої люди і тебе посадять у в’язницю. І як би я не намагався розповісти, що це не так, що Україна чекає – вони злякалися.

До того ж всіх командирів переконали, що від будь-якого дрібного руху в бік Росії може розпочатися Третя світова війна. І кожен з них цього боявся. Навіть приїздив колишній міністр оборони Кузьмук у Перевальне, зібрав командирів усіх заблокованих частин і з трибуни їм сказав: ви тут акуратно, від одного пострілу в Сараєво Перша світова війна почалася. Що повинен був після цього робити командир частини? Коли тобі це говорить представник РНБО?

А як ти сам приймав рішення?З одного боку пропозицію від росіян, посаду, гроші, квартира, налагоджений побут, з іншого боку чисте поле, материк, незрозуміло, що буде далі.

Найцікавіше, що рішення залишитися нерідко приймали ті, про кого я взагалі не думав – у кого все коріння в Україні, наприклад. Що стосується мене – то, можливо, тому, що через мене йшло більше інформації, я спілкувався з журналістами, вони мені розповідали, що відбувається. Коли приїхали до нас перші бронежилети – АрмияСОС привезла – і ми у пацанів запитали: хлопці, що ж це за Майдан, розкажіть хоч ви. Вони давай розповідати, що і як було. Не так, як нам показував «Інтер», а реально.

А в цей момент було відчуття тоді, що це початок війни?

Ні, не було. Думали, що Крим був метою, що на цьому все зупиниться. Більше того – багато хто, хто залишився в Криму, так і думали, що Путін все одно щось зробить і будуть спокійно, так само, як і раніше їздити на материкову Україну.

Зі мною з батальйону на материк вийшло 64 людини. Було у мене двоє – один офіцер та один контрактник, які хотіли законним шляхом вийти, звільнитися і повернутися назад у Крим – вони і пішли. А з решти не звільнився ніхто. Ті флотські, хто зі мною вийшли з Криму, були більш мотивовані на навчання. Ті, хто втратив щось, вони більш жорсткі.

А як материк зустрів?

Ще в Криму пам’ятаю як волонтери приїжджали, приносили навіть малюнки, листи, одна жінка надіслала листа, в якому було написано: хлопці, ми на Майдані, зрозуміли, що в Україні є лікарі, тепер ми розуміємо, що у нас є військові, відтепер 23-го лютого ніяких шкарпеток. Я згадую, як Катя Сергацкова приїхала і запитала чого у нас не вистачає, я сказав, що броні. І вона через добу приїжджає вночі, коли вже за журналістами було полювання, а в багажнику п’ять бронежилетів і каски. Я був в шоці від дівчаток, вони не боялися.

І от коли ми вийшли на кордон, кілька машин зустрічали на кордоні. По Миколаєву їдеш, а тут українські прапори наші, це було дивовижне відчуття.

А ті колишні товариші по службі, хто служить в російській армії, відомо як їм там?

Спочатку ми намагалися обмінюватися інформацією, коли ще були телефони. Мене вразив один прапорщик, у нього батьки залишилися в Херсонській області. Він у Криму отримав квартиру і ми дзвонимо, говоримо: чого ти там залишився? А він – ну як би ось квартира. Ми: ну так давай виходь і все. Він: так, я вже все, приміряв форму, вже нікуди. Ми говоримо – а якщо ми повернемося, що будеш робити? – Ну, напевно, доведеться тікати тоді. – Так поясни нам логіку, ти не вийшов в Україну як герой, тому що ти за квартиру побоявся? А коли ми будемо повертатися, тобі вже квартира буде все одно. Логіка де? – Ну ось так ось. Я кажу: ми ж скоро повернемося на білому БТРі. Так це я прапорщику сказав. Через 2 дні мені дзвонить заступник мера з Криму: ви там зібралися наступати? Я кажу: в сенсі? – Ну там білий БТР і так далі. Тобто у людей почалася паніка.

Як би там не було, але Крим увійде в усі підручники. Саме як така операція військова та інформаційно-психологічна, яку провели сили спеціальних операцій Російської Федерації під прикриттям Чорноморського флоту. А самі російські військові стали вдвічі менше тепер отримувати. Адже так вони жили на широку ногу. У Мамчура, командира полку, полковника на той момент зарплата була 8 тисяч гривень, а командир крейсера «Москва» отримував 126 тисяч українських гривень. У нас, по-моєму, президент стільки не отримував.

Українська армія зразка 2013 року і українська армія зразка 2017-го – це різні армії?

Категорично різні, однозначно. Нас до того моменту поступово вбивали, вбивали, вбивали. До 2014-го року за три роки я навіть не отримав форму – ми її самі шили в ательє. Згадую, як Воронченко – тоді він був начальник берегової оборони – він приїжджає до нас, стоїть командир і чотири заступника, і він такий підходить і командиру каже: раз, два, три, чотири, п’ять – знайди хоч одного в схожій формі. А всі стоять в різній, тому що хтось сам шиє, хтось десь купує. Тепер ми розуміємо, що це все штучно було створено.

Причому у росіян навіть у таких дрібницях все було продумано. На наступний день після того, як підняли російський прапор, приїхали «урали», видали всім форму у двох примірниках, і зимову і літню. І вони там одягали і розповідали: тепер, мовляв, я відчув себе офіцером. Зрозуміло, що все це дріб’язково, меркантильно, але навіть це було продумано. І росіяни вели пропаганду: коли їм говорять про присягу Україні, вони відповідали – так Крим теж твоя батьківщина.

Тобто ідентичність у кримських військових переключили з загальноукраїнської на регіональну?

Так. І по всіх каналах так само пробивалося. Я згадую, як вирубали нам українські телеканали, і ми з допомогою волонтерських грошей поїхали, купили в кожну казарму пакет каналів, щоб люди були поінформовані, щоб цілодобово телевізори показували новини. Добу попрацювали ці пакети і після цього і цей канал інформації нам перекрили. Я тоді ще купив «тарілку», щоб хоч щось показувало.

Більш того, наші збройні сили навіть після Криму все одно не були психологічно готові до війни. Згадую, як роззброювали, зупиняли колони, це тому, що психологічно не було відчуття ворога і не було ще перших жертв.

А основний перелом це коли? Після Іловайська?

Ні, я думаю, що це ще раніше сталося, коли під Волновахою хлопців розстріляли. Тобто вони зачохлені всі, зупинилися, прийшли люди, які поговорили, а потім приїхали і розстріляли. Ось сталися перші жертви, і тоді вже всі зрозуміли, що ніхто не жартує.

А українську армію в Криму взагалі готували воювати або її готували просто під скорочення?

Ну скорочення було весь час. Два останніх міністра оборони України і зовсім виявилися з російським паспортом. І перед самою війною за півроку вбили всі військкомати і залишили в обласному чи районному військкоматі одного військового і двох бабусь. І ці всі фрази, що «мобілізація нам не потрібна» – це все вже в 2013 році запускалося, що, мовляв, мобілізація це архаїзм, що ніяких війн не буде, а будуть лише локальні сутички.

Тепер в України є свої власні сили спеціальних операцій. Що про них потрібно знати людині, яка напевно далека від армійського життя?

Це та структура, яка в рази підвищить ефективність виконання завдань збройними силами. Вони створені для того, щоб малими тактичними діями давати результати оперативно-тактичного або стратегічного масштабу. Навіть людина з біноклем в глибокому тилу ворога може принести більше користі, ніж реактивний дивізіон. Той може вистріляти два ешелони снарядів як в копієчку, а цей чоловік з біноклем може підказати, куди треба ткнути так, щоб обезголовити якесь тактичне оперативне командування ворога. Це лише як один з варіантів застосування.

Росія ловить вже третю, як вона називає, українську диверсійно-розвідувальну групу, звітує про це раз за разом з відео.

Ну їм легко в Криму це робити, тому що там військових залишилося і пенсіонерів дуже багато, тому можна хоч щотижня видавати по такій групі і спокійно звітувати перед своїм начальством. Тепер колишнім військовим і тим, хто залишився служити в російській формі, завжди можна пред’явити, що «ви працюєте на Україну».

Олексій Нікіфоров зразка 2013 року – у чому він помилявся порівняно з Олексієм Нікіфоровим зразка 2016 року?

Світогляд повернуто на 180 градусів. Хто такий Олексій Нікіфоров зразка 2013 року? Це проросійськи налаштований шовініст, який вважав, що Україна без Росії нікуди, що це сусіди, одвічні брати, без них нікуди. Це людина, яка 18 років готувався воювати з кримськими татарами, адже всі навчання у нас були протистояти незаконним збройним формуванням – типу, кримським татарам, яких готує Туреччина.

До цього я вважав, що Мазепа, Петлюра, Бандера були зрадники і так далі. А коли все сталося, я дійсно зрозумів дії Бандери.

Більше того, коли ми вийшли сюди, я поступив в університет, мені дуже хочеться змінитися у всьому. Дуже хочеться стати європейцем. Одна викладачка з філософії в університеті розповідала про ідентичність, Схід і Захід. Я запитав, коли ми станемо європейцями. Вона відповіла: коли ви перестанете списувати. На Заході це порушення чесних правил конкуренції, тому це неприйнятно. Тому нормально встати, якщо ти це бачиш, і сказати, що ви порушуєте мої права. У нас це називається стукацтво, а у них це називається захист своїх прав.

Я вважаю, що треба змінюватися самому, починати з себе. Ходити на зелене світло світлофора, а не на червоний. Якось один офіцер мені каже: Льош, ну я вчора викинув папірець в урну, не на вулицю, і що змінилося? Де прибавка? Я кажу: а те, що твій син побачив, що ти викинув в урну, ось вона надбавка.

Ми всі хочемо якихось змін, особливо в армії, але ніхто не хоче змінюватися. Правда, я думаю, що все одно цей процес розпочався, адже по-іншому тоді немає сенсу. Поміняємося.