Ритуальні танці племені совкових: Кому насправді потрібні хабарі

Менше місяця тому я нарешті зібралась і оформила проходження курсу в автошколі. Це було одне з найнесподіваніших рішень для мене та мого оточення. Ті, кому я розповідала цю новину, умовно розділилися на три табори. Перші - вітали та висловлювали слова підтримки. Другі - жартівливо лякались і говорили, що "відтепер будуть обережніше переходити дорогу". Треті - примушували відкрити гаманець. Так пише для видання Фокус журналіст Олександра Сурган, передають Патріоти України.

Далі - цитати з розмов із представниками третього "типу".

Про зовнішній іспит: "Ти головне не переймайся! В мене знайомий у ДАЇ є, в минулому мій одногрупник. Я йому зателефоную, він все зробить у кращому вигляді".

Про медичну довідку для водія: "Так купи! Ти собі не уявляєш, які черги в цих поліклініках".

Про внутрішні етапи: "Запам'ятай, якщо інструктор - звір, пляшка коньяку все вирішує водночас".

Про автошколу загалом: "Там що, хтось ще вчиться? Зазвичай права в комплекті з автівкою ідуть".

За декілька років до цього я здавала вступні іспити в художню академію. Одного вечора, коли я вкотре причитала, дивлячись на кособокий натюрморт, над моїм вухом пролунало: "Слухай, давай заплатимо? Мучитись не будеш".

Ще через деякий час я захворіла та пропустила декілька пар з фізичного виховання. Треба було здати три нормативи за раз. У роздягалку зайшла моя подруга зі словами: "Вона більше 500 гривень не попросить. Хочеш, я тобі грошей дам? Заплатиш і забудеш".

Ці люди з мого близького оточення. Більшість із них - представники "іншого покоління". Вони бачили, як змінювалась назва країни, прапор, навіть, століття, але купюри в конвертах залишались для них однією з найстабільніших одиниць.

Бувають випадки, коли нелегальний платіж ми робимо через безвихідь і катастрофічність ситуації. Але, найчастіше, "подарунок від щирого серця" робиться тому що банально лінь і зовсім не хочеться напрягатись.

За 21 рік життя в мене жодного разу ніхто не попросив хабар. Я все здавала та оформляла самостійно.

Це дивовижне відчуття, коли малознайомі викладачі, члени творчої комісії, симпатична тітонька в білому халаті вірять у тебе більше, ніж твої близькі. Тож, в який момент в очах рідних я почала виглядати посередньою дурепою, що має проблеми зі здоров'ям? Вони вважають, що хочуть "як краще". А насправді, кожна подібна порада заохочує до ледачості і з любов'ю вирощує комплекс неповноцінності.

Дякую, втім я вимушена відмовитись від цього "подарункового набору".