Така різна справжня Україна: Ультраси Шахтаря розповідають, як і за що воювали на Донбасі хулігани донецьких вулиць

Вони дивуються з того, що ми дивуємося з того, що донецькі фанати взяли зброю і пішли воювати, і запевняють: серед ультрасів практично немає зрадників України. Троє фанатів донецького ФК розповідають, за що і як воювали, передають Патріоти України з посиланням на Новое время.

Після початку війни на сході донецький Шахтар, головний клуб окупованого сьогодні Донбасу, кілька разів потрапляв у газетні заголовки через непатріотичні висловлювання деяких футболістів і керівників клубу. Сам власник Шахтаря Рінат Ахметов, зіграв неоднозначну роль у післямайданній історії Донбасу. І тільки з ультрас Шахтаря все зрозуміло: вони – за Україну. Багато хто підтримував донецький Євромайдан, багато хто через кілька місяців пішли добровольцями на війну.

Троє з донецьких хлопців потрапили в найгарячіші точки Донбасу, Іловайськ та Дебальцеве, і вибралися звідти живими. За що йшли воювати ультраси Шахтаря і як закінчилася особисто для них ця війна, розповідають добровольці батальйонів Донбас та Артемівськ.

Сашко Луцький, доброволець батальйону Донбас

30 років у футболі

Перший матч я відвідав ще дитиною в 1986-му. А в 2008 році випадково потрапив у фан-сектор. Приїхав на Лігу чемпіонів, а в інші сектори не було квитків. Сподобалося. Так все і почалося. Моя громадянська позиція сформувалася саме завдяки нашому рухові.

Я чув, що були і такі ультраси, які воювали на протилежному боці. Тільки з Єнакієвого кілька людей. Вони були біля футболу. Не скажу, що грали важливу роль у нашому русі.

Стикався і з нерозумінням з боку українців, що ми, ультраси Шахтаря, воюємо за Україну. Але переважно, від людей, які не володіють ситуацією.

Хлопці, які приходили на сектор, явно відрізнялися позицією від загальної маси. Був сильний контраст сектору та стадіону. Засвистували український гімн на «горелке» [домашній стадіон Шахтаря в Донецьку, Донбас Арена – НВ], але весь наш сектор був проукраїнськи налаштований. Хлопці в Донецьку захищали Євромайдан – це ж про щось говорить.

Для мене було одкровенням, що багато хто на сході підтримав сепаратистів. У мене в західній Україні родичі, і я часто туди їздив. У Донецьку мене питали: «А правда, що там всі зі зброєю ходять, що там танки, бандерівці?».

У дочки хлопця призвали по мобілізації їхати в АТО. Дочка, звичайно, сильно плакала. Хлопцеві 21 рік, тільки прийшов з армії, а його знову забирають. Я тихо зібрав речі, сказав рідним, що їду в Німеччину за машиною, а сам поїхав у батальйон Донбас. Це було ще в травні. Задовго до Іловайська.

Укроп у котлі

В Іловайську спочатку були бої місцевого значення. Частину міста контролювали сепаратисти, тоді Моторола ними командував. Ми їх обстрілювали, вони – нас. Потім почали заходити росіяни. Ми думали: буде команда відходити. 23-го [серпня 2015 року] нас сильно обстріляли. Масованим обстрілом попалили техніку.

Наступного дня думали, що будемо відходити. Потім зайняли частину міста і закріпилися. Незабаром нам повідомили, що ми в оточенні. Через два дні було вже подвійне оточення. Знали, що доведеться вночі прориватися групами.

29-го з нами було сім добровольчих батальйонів, які потім розділили на дві колони. Була команда про те, що є домовленість і «зелений» коридор. Ми і їхали, як на параді, на цивільних машинах. Дорога була погана, їхали на маленькій швидкості.

Зовсім скоро я зрозумів, що ситуація дуже важка. Коли вантажний ЗІЛ, що їхав перед нашою машиною, «присів», почав надуватися і просто розірвався. Хлопці розліталися. Все відбувалося, як у сповільненій зйомці в фільмах. Або з танка влучили, або ПТУРом.

Спочатку вони підбили дві перші машини, щоб заблокувати рух, а потім почали розстрілювати колону. Сем, який сидів за кермом моєї машини, швидко зреагував, і ми з'їхали в поле соняшників. Це нас врятувало: російські танки були на висоті і у них просто не вистачало градусу башти, щоб стріляти в нас.

Ми були, як на долоні. Тому почали ховатися під будинки в хутірці, який був неподалік. Там і закріпилися.

Біля крайньої хати залишився згорілий танк Т-72. Звичайно, проти нас була регулярна армія. Товариш, який був зі мною, допитував російських солдатів. Вони з регулярної армії. Їм казали, що їдуть на навчання у Ростовську область. Солдати, звичайно, одразу зрозуміли, де вони, коли вранці прочитали вказівники українською мовою. На питання «Навіщо стріляли?», вони відповідали, що у них був наказ: «Почнуть стріляти офіцери – стріляйте і ви». Зв'язалися з їхнім командиром. Він мені видався єдиним нормальним російським офіцером.

У полоні

Ми відразу віддали росіянам їхнього пораненого, він був дуже важкий. Потім, коли ми потрапили до них у полон, то один з тих, хто був у полоні в нас, танкіст, підійшов і приніс нам води, дві коробки російського пайка і сигарети. Ми знали, що вони воїни, вони знали, що ми воїни. Так вийшло, що по різні сторони барикад. Стосунки були людські. «Коли закінчаться ультиматуми, то мені віддадуть наказ зрівняти вас з землею. Все, що я можу зробити – це стріляти не по вас, а в сторону. Дам вам 20 хвилин, а ви вже вирішуйте: поранені ваші, хочете – вмирайте разом, хочете – виходьте», - сказав нам потім командир росіян.

Ми не кинули поранених. Все впиралося в них. Один 19-річний хлопець помирав і півгодини кликав маму. Слухати це було неможливо.

Нам пообіцяли, що передадуть нас нашим, але передали сепаратистам. Росіяни ж не могли показати, що вони насправді воюють. Але мені все одно пощастило: я не потрапив в «избушку», як ми називали будівлю донецького СБУ, де жорстоко поводилися з хлопцями. Мене дуже швидко обміняли. Був навіть один боєць Правого сектору в полоні. Його ніхто не понівечив і обміняли разом зі мною. А ось десятьом із 40-го батальйону не пощастило. Чув, що сепаратисти їх розстріляли в помсту за своїх.

Напевно, так повинно було бути. Я ж укріп, а укріп має поваритися в казані. Хтось каже, що уникнути котла було неможливо, тому що на фронті була колосальна кількість росіян.

Не знаю, чи зрадили нас. Мали бути розвіддані і наказ про відхід. Ми запитали того російського офіцера, навіщо по нас відкрили вогонь під час руху колони, адже збиралися спокійно випустити. Він сказав, що ніхто нікого не збирався випускати, вони знали наш маршрут і чекали нас два дні. Хтось нас злив.

Після Іловайська мене не мучили кошмари. А ось побут з хлопцями часто сниться. Граємо у футбол у снах.

Віталій Овчаренко, доброволець батальйону Артемівськ

До війни. Списки

Я став ультрасом ще на першому курсі університету. Сходив один-два рази на матчі Шахтаря, зацікавився активною частиною вболівальників. Так все і почалося.

Коли я потрапив у це середовище, то бачив, що більшість дотримується проукраїнських поглядів. Траплялися і проросійські настрої, але рідко, і вони не набували якихось гострих форм.

Багато хто з уболівальників змінили свою позицію на проукраїнську після того, як приєдналися до нашого руху. Хлопці, які приїжджали з Шахтарська, Сніжного та інших міст Донбасу, поступово заражалися українською ідеєю і ставали патріотами. Частина хлопців з початком війни стали волонтерами, або пішли воювати.

На одній з інтернет-сторінок сепаратистів виклали інформацію про те, хто з ультрасів підтримував Майдан. Там під тавром «неофашист» були адреси, фотографії і телефони. Серед прізвищ було і моє. Мені пощастило, що в цьому списку вказали мою стару адресу.

На щастя, навіть фото було не моє. Однак, перебуваючи в Донецьку, я ходив і озирався. Була дуже нервова атмосфера, доводилося бути дуже обережним. До решти в списках постійно навідувалися сепаратисти.

Я відвідував усі проукраїнські мітинги, заявляв про свою позицію в соцмережах, що теж мені гукнулося. В українському суспільстві існує стереотип, що Донбас нічого не робив. Це абсолютно неправда. Чоловіче населення Донбасу, нехай і не масово, намагалося самоорганізуватися і почати партизанити.

Зазвичай, це були все ті ж патріотично налаштовані ультраси і проукраїнська молодь. На початку травня 2014-го настав переломний момент, коли у сепаратистів з'явилася зброя, і по нас почали стріляти. Досі незрозуміло, де була донецька міліція. Тоді я усвідомив, що на голому ентузіазмі ми більше не зможемо чинити опір.

Є сміливі хлопці, які їздили відбивати міськраду Маріуполя. Вони передали звільнену будівлю міліції. А та наступного дня повернула її сепаратистам. У Донецьку на площі Леніна 30-40 наших хлопців знесли намети проросійських агітаторів. При цьому ми не мали підтримки правоохоронних органів.

Гордість нашого руху в тому, що серед нас практично немає зрадників України. Є ті, хто воює на ворожому боці, але вони ніколи не були активними футбольними фанатами.

Війна

Рішення їхати воювати я прийняв на початку червня 2014-го. Це було після звільнення одного з міст на півночі Донецької області. Ще місяць я сумнівався, але 16 липня вирішив остаточно, що не хочу сидіти в Києві поки мої друзі йдуть на війну.

Зараз я пишу книгу спогадів про війну. Одна з головних історій – відхід з оточення в Дебальцеві. Це було проти ночі 18-го лютого. Навіть не пам'ятаю, від скількох засідок нам довелося відстрілюватися. Стріляли просто в тому напрямку, звідки по нас вівся вогонь.

Коли після чергової перестрілки намагалися забратися в машину, водій не встиг зупинитися. Залишилися ще з одним солдатом під кулями. Намагалися наздогнати машину, падали, і це були дуже страшні хвилини мого життя.

Більше 30 годин ми були під безперервним бомбардуванням. При -20 лежали на землі і намагалися вижити. Навіть в останні дні головне було не піднімати паніку. Адже всі знали, куди їхали. Були й моменти слабкості, але намагалися не кричати «зрада!».

У мене немає відчуття, що в Дебальцеві нас кинули. Я бачив підготовку до виходу. Миронівські висоти відбили за добу до нашого виходу. Більше було нехлюйства і нашого невміння воювати. Ми не розуміли, чому не було укріплено Логвинове. Якби не було оточення, ми б ще довго протрималися. При виході ми не знали, куди їхати, не було якогось плану.

Хлопці і зараз продовжують гинути. Найприкріше, що люди, які сприяли референдумам і сепаратистським шабашам, залишилися безкарними і спокійно живуть у Костянтинівці, Дружківці, Слов'янську, Краматорську.

Проблем немає і у міліції, яка не тільки не змогла захистити, але і практично завжди сприяла сепаратистам. Випадки, коли міліціонери намагалися протидіяти, поодинокі. Куди поділася прокуратура, СБУ? Зараз вони спокійно переїхали в Київ, Маріуполь і далі продовжують працювати. Таке відчуття, що для них війни не було.

Футбол без фаєрів

З друзями-ультрас продовжуємо спілкуватися. Я намагаюся якось їм допомагати. Трохи займаюся волонтерством – збираю хлопцям гроші на спорядження. Намагаємося іноді зустрічатися в Києві.

До війни ми гралися у ворожнечу з ультрас Динамо. Тепер вони нам допомагають. Футбол відійшов на десятий план. Зараз є набагато важливіші речі, такі як захист держави. Хіба що, у кого є вільний час – сходити подивитися, не більше.

Фаєри та інші шоу тепер не вітаються. Всі гроші, витрачені на фаєри, могли піти на військові потреби хлопцям, які продовжують воювати.

Я стикався з подивом серед людей від того, що ультраси Шахтаря воюють за Україну. Не на війні – там всі розуміють, за кого ти прийшов воювати. Але от у Києві чув сміх з приводу цього. Такі люди повинні зрозуміти, що ми так само, як і хлопці з Луганська, Севастополя і Сімферополя, які воюють за Україну, опинилися в політичній еміграції. Для нас не існує слова «полон». Сепаратисти розцінюють нас як зрадників і з нами розмова коротка. Ми довели свою любов до України, на відміну від тих, хто сидить у Києві, п'є смузі і їсть чізкейк.

«Добер», доброволець батальйону Артемівськ

Той, хто став «своїм»

Потрапив у 2004 році на стадіон. Були безкоштовні квитки на Динамо-Київ. Тільки зайшов на стадіон – відразу побачив фанатів: кричать, емоції. Захотілося до них. Наступні матчі я намагався ближче до них приходити. Перелазив через огорожі. Бувало, що й виганяли. Потім познайомився, став своїм. Я змінився: почав займатися спортом, з'явилися адекватні друзі. Зміцнилися і проукраїнські погляди.

Були і суперечки серед наших. Є хлопці, яким мізки промили – вони тепер на іншому боці. Навіть серед кращих друзів дитинства такі є. Були разом, все планували, але вони зараз за щось своє воюють у Донецьку.

На війну я вирішив піти, коли працював охоронцем на шахті. Перед цим був на Майдані в Донецьку. Разом з ультрас Шахтаря підтримували Майдан. Міліція нас підставила: ніхто нікого не захищав. Вони ж і списки нашого клубу сепаратистам «злили». Якщо фанат, то відразу «фашистом» називали.

Найстрашніші спогади з війни – з Дебальцевого. Збиралися боєм прориватися, вже коли були в оточенні. 17 лютого ми вже не знали, що відбувається за 500 метрів від нас. Між нашими військовими не було зв'язку. Коли стояли в наряді на заправці, по нас почав стріляти снайпер. Боєць, який часто готував нам їжу, виходив з будинку і побачив, як у нашому напрямку їдуть БМП, а за ними піхота. Після розпочався бій, був наступ з усіх боків.

Проривалися з боєм

Спочатку ми трималися відмінно, але потім почали відступати. Зі своїми я не встиг і потрапив у 25-й батальйон Київська Русь. Зі мною був ще один боєць нашого батальйону і хлопець з батальйону Львів. До своїх потрапити ми не могли, та й зв'язку не було. Ми відходили останніми, прикривали спини нашим бійцям, але, як наслідок, залишилися одні. Таких було 150 осіб. Один хлопець з позивним «Кіно» взяв на себе командування. О третій ранку ми вийшли пішки колоною за восім метрів один від одного. Йшли по дорозі над містом. Через кілька годин дійшли до 128-ї бригади. Вся бригада в цей час горіла, і відходила остання колона. Стояли вже останні БМП, в які ми і заскочили. Проїхали 1,5-2 кілометри і закінчилося пальне. Довелося йти пішки під кулями сепаратистів. Зверху по нашій колоні били дві САУ і три танки.

Повз нас проїжджав наш танк. Вилазив на нього, вже навіть нікого не чекав, але було дуже слизько, і я впав. Коли танк поїхав, то у мене не було вибору. Довелося стрибати на нього з розбігу. Дивом не потрапив під гусеницю. По нас стріляли, а прямо перед нами снаряд влучив прямо в КРАЗ. Страшно було дивитися, як перед очима розлітаються наші хлопці. Якось прорвалися до Миронівки, а там вже свої. Жахливо ще було, що я своїх пацанів не бачив, а вони мене. Я думав, що вони загинули, а вони думали, що я загинув. На щастя, всі мої живі залишилися. Були поранені, але в цей день ніхто не загинув.

Нас «кинули». В цьому я впевнений. Навіть ті ж командири нашого батальйону. Вони ніде не були, ні в чому не брали участь, постійно були в підвалах. Командири пішли першими, а тільки потім нам дали наказ відходити. Коли виконуєш накази командирів, то завжди є втрати, а коли відступали самі, то вийшли живими.