"Все буде не так, як хоче імперія зла Путіна", - легендарний комбриг АТО, який одужує після страшних поранень, про війну з Росією та як дивився смерті в очі

Герой України, генерал-майор Ігор Гордійчук, відомий під позивним Сумрак – військовий, чия історія приголомшила всю країну. У 2014-му він брав участь у кількох спецопераціях на Донбасі. 12 серпня розвідники з групи тоді ще полковника Гордійчука прорвалися на Савур-Могилу – стратегічну височину, яка на той час знаходилася під контролем бойовиків. Українські військові перебрали контроль до своїх рук та вели коригування вогню. Тоді Сумрак отримав наказ – тримати позиції будь-якою ціною, і виконував його протягом 12 діб. Патріоти України пропонують вам дізнатися подробиці героїчної історії Ігора Гордійчука та прочитати запис бесіди генерал-майора із кореспондентом НВ.

Він тримав височину попри регулярні артилерійські обстріли, а коли зв’язок переривався, продовжував коригувати вогонь по телефону. Після ротації, коли група Крим, що була під його командуванням, залишила позиції, сам Гордійчук не збирався відступати без наказу – він лишився на місці та продовжував оборону, хоча і був неодноразово контужений. 24 серпня відбувся черговий штурм висоти, а пізно ввечері того ж дня надійшов наказ відступати. Савур-Могила була закрита у щільне кільце, неподалік уже опинився у оточенні й сектор Б під Іловайськом – це був Іловайський котел. Гордійчук та його військові рухалися уночі – так пройшли близько 60 км та приєдналися до групи українських військових під селом Многопілля.

29 серпня, коли Сумрак та його побратим Сергій Стегар їхали у вантажівці, по ній відкрили мінометний та артилерійський обстріл. Тоді Гордійчук був серйозно поранений – великий осколок влучив йому у потилицю. Стегара та кількох інших військових взяли у полон російські десантники. Гордійчука покинули пораненим, зваживши, що він і так надто безнадійний. Він пролежав там кілька днів, проте – вижив. Сумрак пережив тривале лікування та кілька операцій: був частково паралізований, мав зараження крові, за рішенням лікарів його ввели у медикаментозну кому.

Рівно за два роки після трагічних подій на Савур-Могилі, 24 серпня цього року, під час параду до Дня Незалежності президент вручив Гордійчуку погони генерал-майора. Сьогодні Сумрак не просто живий – він командує військовим ліцеєм імені Івана Богуна в Києві, продовжує реабілітацію та повертається до звичного ритму життя. Ми зустрічаємося із героєм у його кабінеті в ліцеї. Гордійчуку важко пересуватися самостійно, проте він героїчно піднімається самотужки, аби фотограф міг зробити знімок у повний зріст. Тоді попереджає, що має часткову втрату пам’яті.

«Час від часу, коли є можливість, я зустрічаюся з бойовими побратимами і намагаюся, як би це не було важко психологічно, відтворити деякі події тих днів», - говорить він. Гордійчук згадує, як опинився на Донбасі, розповідає, що саме допомогло йому перемогти смерть, та зізнається, чи хотів би повернутися на фронт.

- Як ви потрапили на війну?

- Практично з перших днів АТО я написав рапорт, попросився у керівництво. На той момент я уже мав певний досвід, більше чотирьох років командував окремим полком спеціального призначення. Майже рік служив у міжнародних коаліційних силах у Афганістані, навчався за кордоном. Я вважав, що маю, принаймні, мінімально необхідний досвід для участі у завданнях такого роду, вважав, що можу бути корисний. Я чекав, може, місяць чи півтора. Мій рапорт був затверджений і я відбув у АТО по команді.

Спочатку займався переважно розвідно-інформаційною діяльністю, забезпеченням, також окремо виконував спеціальні доручення. Слов'янск, Краматорськ, Дебальцево – ще тоді наше воно було, Артемівськ, були й інші, супутні завдання.

Савур-Могила та Іловайськ були на заключному етапі. Тоді уже стало зрозуміло, що це ніякі не сепаратисти, а регулярна російська армія, коли вже доказів було більше, ніж достатньо, буди взяті полонені… Ми бачили, що завдань все більшає, а зусиль – недостатньо, аби виконувати хоча би першочергові завдання. Тоді я попросився безпосередньо зайнятися бойовою роботою, а не розвідно-інформаційною чи штабною. Мені дозволили.

Багато мобілізованих не були готові ні фізично, ні морально, вони розуміли, що ризик дуже великий. Не можна було на них робити ставку. Треба було їх психологічно готувати, аби їхня мотивація була достатньо високою. Я більше розраховував на добровольців, хлопців, які змогли вирватися з того ж окупованого Криму, з Луганська, потім долучилися хлопці з Майдану, харків'яни. І ми почали виконувати завдання. Хто потребував до підготовки і забезпечення, ми їх забезпечували – спочатку тим, чим могли, тим, що в нас було. Потім нам дуже допомагали волонтери.

- Що ви пам’ятаєте про свої поранення?

- Я мав декілька контузій і легкі поранення в руку, але вони не заважали мені далі виконувати завдання. Були постійні головні болі від контузій, мене нудило. Ми якраз чекали на підкріплення і на часткову ротацію. Намагалися докласти всіх зусиль, аби провести ту ротацію, замінити бійців – в першу чергу тих, хто був контужений чи поранений. Але сил уже було недостатньо. Ми розуміли, що сидимо у глибокому оточенні, але завдання треба виконувати.

Тоді я не знав, де я і що відбувається. То вже потім дізнався, що це був Іловайський котел. Тоді вже дізнався, що нас залишалося декілька чоловік, що наша машина з пораненими попала в засідку, що, як я потім дізнався, [під Савур-Могилою] загинув [український військовий та майстер-спорту з паверліфтингу] Темур Юлдашев.

Вже було зрозуміло, що тут два варіанти. Або керівництво нам каже до кінця стояти на смерть, або говорить, куди евакуйовуватися. Я доповів по команді керівництву. Вони сказали мені район, куди виходити. І ми проривалися декілька діб, ночами. Ми розуміли, що це вже територія, повністю підконтрольна російській армії. На власний страх і ризик ми все ж таки вийшли у вказаний район, у вказане місце, об'єдналися із нашими військами. Але потім виявилося, що це була заготовлена пастка, і в засідку потрапила вся наша колона. Я намагався керувати [підлеглими], але втратив свідомість. Решту знаю тільки з того, що хлопці сказали. Я не можу ні підтвердити, ні спростувати.

- Що допомагало вам тоді рухатися далі?

- По життю я – оптиміст. Я вірю, я завжди вірив і в Бога, і в наше світле майбутнє, у те, що ми переможемо. Це стовідсотково, бо ця війна – справедлива для нас. Все буде не так, як хоче Путін, як хоче Імперія зла.

Це не громадянська війна, а вітчизняна, ми захищаємо свою Батьківщину. На жаль, це випало нинішньому поколінню, випало саме сьогодні. І саме нашому поколінню. Раніше [цим шляхом пройшли] Грузія, Молдова, ще багато країн, але у деяких це сталося практично без бою. Але наше покоління мусить нести цей хрест. І боротьба продовжується. Я думаю, що найважче і найгірше вже позаду. Роботи ще, звісно, непочатий край по всіх напрямках. Але ми, українці, завзяті, волелюбні та працелюбні, будемо до кінця доводити цю справу, як і обіцяли. Як і клялися перед нашим побратимами, які загинули, перед їхніми сім’ями.

- Що для вас було найважчим?

- Дивитися підлеглим в очі, коли було вже зрозуміло, що це – білет в один кінець. Це дуже важко: дати їм зрозуміти, що все буде добре, що завдання треба виконувати. Не можна було дозволяти собі надломитися, не можна було панікувати. Аби інші не дали задню.

- Вам вдавалося?

- У переважній більшості – так. Вже важко було: хтось отримував контузії або більш серйозні поранення. У когось були проблеми зі здоров'ям. Були хлопці, може, не так контужені чи поранені, але яким іноді ставало зле через серце, психологічно і фізично гіршало.

Була проблема, як евакуювати поранених, коли боєць і завдання виконувати більше не міг, і ми його не могли кинути, бо це ж наш брат, наша людина. Це найважче: ти розумієш, що ти у повному оточенні, без будь-якої допомоги, без підтримки, без води та їжі, без боєприпасів. А завдання треба виконувати.

- Що стосується саме психологічної допомоги: наскільки мені відомо, у нас є проблеми з військовими психологами. Як і хто працює з військовими?

- Треба розуміти: якщо ти маєш диплом психолога, це ще не значить, що ти і є психолог. Психологом треба бути від Бога. Якщо навіть кількісно їх може і вистачати, навіть у штаті, але от якісно…

Чи будуть у бойовій ситуації дослухатися до їхніх поряд, чи достукається цей психолог до свідомості бійців, офіцерів, командирів? Тому з цим, саме з якісним, не з кількісним, є проблеми.

Треба працювати. Ми ж не готувалися. Тобто так, ми готувалися, займалися бойовою підготовкою, я теж – був командиром окремого полку спецпризначення, ми цілодобово займалися бойовою підготовкою. Але ми ж не готувалися до повноцінної війни. Десь, може, у глибині душі я підозрював, що подібне могло би трапитися. Але що це буде відкрита агресія, як це було і на Савур-Могилі, і в Іловайську, до такого ми точно не були готовими.

- Розкажіть про свою реабілітацію. Як і де ви її проходили?

- На жаль, цей процес надто затягнувся. Я думав, вона пройде набагато швидше. Весь процес поділений на кілька етапів. Після кожного етапу треба проходити якесь операційне втручання. Спершу Червоний Хрест доставив мене у лікарню імені Мечникова у Дніпрі. Тамтешній лікар Андрій Сірко взявся за мене, практично безнадійного. Але взявся, і я йому завжди буду дякувати. Вже ми і тут навіть зустрічалися з ним, у Києві. Потім мене і ще декількох хлопців медичним санітарним літаком евакуювали в Київ у Центральний військово-клінічний госпіталь. За мене взявся лікар Олександр Данчин. Були певні ускладнення, інфекції. Але він високопрофесійно зробив свою справу.

Пізніше я рік пробув на реабілітації у США, там було чудово. Але що стосовно лікарів, нейрохірургії, то наші українські нейрохірурги – найкращі.

- Навіть кращі, ніж американські?

- У тому числі, ніж американські. Вони – найкращі в світі, ця медична команда, яка мене рятувала, лікувала – а це і колектив лікарні імені Мечникова, і госпіталю у Києві.

Щодо реабілітації – у нас все лише починало працювати. Бо, знову ж таки, до війни ми не готувалися. Не було як таких нормально підготовлених реабілітаційних центрів. Але за кордоном вони уже були. Скажімо, багато моїх бойових побратимів, з тих, хто був також у Афганістані, воював у Іраку, завдяки цьому мали досить великий досвід і у реабілітації. Тому в нас є кілька приватних установ. На державному ж рівні все лише починало працювати.

Після повернення з США як раз вийшов термін у один рік після усунення інфекції, час було ставити захисну пластину. Її встановили успішно. Тепер треба від півроку до року, аби вона адаптувалася, бо це – чужорідне тіло, має пройти час, щоб воно вжилося. Ця операція трошки відкинула мене назад, знову. Якщо я, коли приїхав, міг декілька кроків робити без нічого, то зараз, коли я вже десь п’ять місяців після операції, я знову повертаюся на той рівень, на якому був після повернення з Америки. Але динаміка позитивна, просто вона довга, затяжна. Якщо говорити узагальнено, то це як мала дитина, яка росте.

- Вас ставлять у приклад, як людину, яка фактично була на межі між життям і смертю, але перемогла цю саму смерть.

- Я усвідомлюю, що ще багато роботи не зроблено. Тут, окрім боротьби із зовнішнім ворогом, триває ще і боротьба з внутрішнім. Зокрема, у ліцеї іде боротьба з корупціонерами, брехунами і злодіями, негідниками, любителями «руського миру», всякими аморальщиками. Я думаю, що до кінця ще не виконав свій обов'язок – і громадянський, і службовий. Я ще можу принести користь і ЗСУ, і нашій державі.

- Як ви потрапили на роботу в ліцей?

- Завдяки керівництву Міноборони я подав рапорт, щоб мене залишили. Мене визнали обмежено-придатним до військової служби. Тобто на бойову роботу не можна поки що, а там побачимо. Мені можна на викладацьку, на адміністративну роботу, на штабну. Тоді саме побачив оголошення у газеті, конкурсна посада начальника ліцею. Я ще не міг писати сам, тож попросив друзів, щоб написали рапорт. Я розписався, подав документи на конкурс – мені допомогли, мої побратими. Усе задовольнили, я вже тут 5 місяців на цій посаді.

Поки тут все опановую. Робота, з одного боку, дещо нова для мене. Але з іншого – і не сказати, що зовсім нова. Я більше двох років працював на посаді першого заступника Національної академії сухопутних військ у Львові. Певний досвід маю, навчально-викладацький процес знаю і розумію. Тут є своя особливість, бо у Львові там були уже не діти, а юнаки, які вже присягу склали. Тут у мене – діти до 16 років. У Боярці – по 13-14 років, тут – 15-16. Є певна специфіка, особливість, закон їх захищає до прийняття присяги. До 16 років вони не є військовослужбовцями. Але загальна ідея навчального процесу приблизно однакова.

- Ви казали, що ви боретеся з корупціонерами. Можете розказати про це?

- На жаль, є такі. Я доповів одразу по команді, керівництво підтримало мене. Офіцери, про яких йшлося, були одразу позбавлені звання і звільнені. Тобто це – рішучі дії. І зараз начальники, які там сиділи, кришували все це, теж притягнуті до серйозної відповідальності. Ще є у Боярці негативний випадок, там шахрайство, крадіжки.

Всіх цих брехунів, злодіїв треба побороти. Якщо у когось більша «криша», то просто ця справа займе трошки більше часу. Це внутрішній ворог. І часом ще навіть гірше і важче з ним боротися, аніж із зовнішнім, бо зовнішній ти бачиш. А тут думаєш ніби все добре, а виявляється потім, коли приносять документи, що це не так. І це – ганьба. Як можуть брехуни, злодії, хабарники виховувати молоде покоління?

- Ті, про кого ви говорите – це люди зі старої системи?

- Так. Я нова людина, прийшов відносно нещодавно. По багатьох питаннях я ще розбираюся. Але це – першочергове завдання. Багато моїх бойових побратимів наразі працюють у різних компетентних органах. Як тільки мені надходять якісь сигнали – чи від батьків [учнів ліцею], чи від друзів, знайомих, я прошу перевірити, чи підтверджується ця інформація. Тут потрібно не просто шашкою махати. Потрібно, аби були певні докази. Бо я якраз не хочу подавати негативний приклад. Я хочу, щоб аби і я, і всі мої підлеглі подавали приклад того, як повинно бути.

Я не знаю, як там було. Не відповідаю за минуле. Але я відповідальний за сьогоднішні реалії, а також за те, що буде завтра. І за те, що ми залишимо тут після себе. Але без цього першого кроку, без очищення системи та «вливання» свіжої крові дуже важко говорити про розвиток.

- Чи багато «свіжої крові» прийшло працювати в ліцей разом із вами?

- Так, вже за ці 5 місяців у нас тільки учасників АТО 15 чоловік тут, з них четверо – з пораненнями, ще троє важкопоранених. Це хлопці з новими поглядами. Ми дорожимо, що нам дозволили продовжити службу і роботи, і ми себе не зганьбимо.

- Які посади вони мають?

- Мій заступник, начальник навчального комплексу в Боярці, полковник Потєхін. Командир четвертої роти, також поранений, тільки вийшов з реабілітації, сьогодні перший день, зараз черговим стоїть, майор Єгельський. Це серйозні посади. Крім того, там є ще один заступник в Боярці, є ще командир взводу. Потихеньку офіцери оновлюються.

Звичайно, це дуже важко, бо ніхто не хоче віддавати досвідчених офіцерів, їх не вистачає. Усі командири таких людей біля себе тримають. Але по одному, по два офіцери на місяць випрошуємо, йдуть назустріч і головнокомандувач, і начальник Генштабу.

- Розкажіть про тих, хто вчиться у ліцеї. Чи багато серед них дітей військових?

- По-різному. Десь 30% - це соціально захищена категорія, де держава, де ми повинні йти назустріч, виконувати зобов'язання і держави, Міністерства оборони.

У Боярці у мене одна дитина – дитина загиблого на Майдані, з Небесної сотні. Тринадцятеро дітей, чиї батьки у АТО загинуло. Ще 26 дітей-сиріт. 32 дитини, чиї батьки позбавлені батьківських прав. 48 дітей-переселенців. Серед них шестеро – з Криму, решта – з Луганської і Донецької областей. Також є діти з багатодітних сімей, діти учасників АТО, діти військовослужбовців. Практично половина набирається таких категорій, які потребують додаткової підтримки з боку держави і Міноборони, з боку керівництва ліцею.

Є невеличка частина учнів, я їх жартома називаю «мажори». Ну, вони не мажори насправді, це кияни, але я трохи злий на них часом, бо з ними найважче. Важко їх переконати, що вони повинні ставати військовими саме у ЗСУ. Ми готуємо кадри для збройних сил. Нас утримує Міністерство Оборони, і наше завдання – готувати захисників Батьківщини. А багато дітей по-старому думають, що краще було би в СБУ, у прикордонники, на митницю – теж у формі, при погонах. Але я їм пояснюю, що це різні речі. Якщо хто хоче бути генералом, треба починати з Національної академії сухопутних військ.

Стосовно конкурсу – показники, звичайно, не такі, як хотілося би. Хотілося би більшого. Але у Боярці у навчально-оздоровчому комплексі нормально, там більше, ніж дві людини на місце. Тут менше, тому що ліцеїв багато є. На балансі Міноборони таких два: ми, тобто ліцей імені Івана Богуна, а також військово-морський ліцей, який виїхав із Севастополя у Одесу. А ще є ліцеї, які знаходяться на балансі місцевих, обласних держадміністрацій.

- Як ви оцінили б умови та рівень підготовки військових сьогодні?

- Не так багато знаю про це, як хотілося би, але так, проблеми є. Треба реально дивитися на речі: нам дісталася гола і боса армія, коли ми починали війну. Перед цим, у часи Януковича, при владі були зрадники, які все робили, щоб армію деморалізувати і розкрасти. Вони дбали про збагачення своєї власної кишені, служили ворогу, агресору.

Так, ці проблеми [з підготовкою] залишаються. Але, думаю, вони кожен день зменшуються. В переважній більшості це залежить від командирів на місцях. Де командир адекватно реагує, думаю, там і проблем менше.

Ще 3-4 роки назад ми боялися навіть звертатися за порадами до керівників, бо в армії такі негласні правила: проявив ініціативу, то сам і будеш це вигрібати. Але зараз усе з точністю до навпаки. Назустріч йдуть, коли звертаєшся. Я спілкуюся з багатьма командирами. Думаю, командири і начальники для того і є, аби вирішувати проблеми, з'ясовувати потрібні питання.

- Розповідаючи про початок служби в АТО, ви сказали: «Коли стало зрозуміло, що це не сепаратисти, а російська армія, то...». Як саме ви зрозуміли, що це російська армія?

- Я попросив у команді взяти зі своєї колишньої підлеглої частини декілька дуже висококласних фахівців, спеціалістів по спецрадіозв'язку. І ми зробили декілька одночасних перехоплень. Це, зокрема, і російські найманці, також чеченці, осетини, дагестанці. Я знав тактику дій їхнього російського спецназу, наприклад, про те, що вони переодягаються під місцевих.

Буквально за днів п’ять після того, як я прибув на Донбас, ми провели першу успішну операцію у Краматорську на аеродромі, захопили ПЗРК, то було резонансно. Це ж все російське, бойовики, переодягнені під журналістів LifeNews, а ми знали, що це у них такий прийом. Це називається ІПСО – інформаційно-психологічні операції. Все це ми розклали по деталях, подали компетентним органам із фотографіями, описами, з живими людьми, з документами, грошима. Але до цього було ще декілька перехоплень. Доказів було кожного дня все більше і більше. Потім находили документи, карти, ми полонених захоплювали практично кожен день.

- Що робили з цими полоненими?

- Ми передавали їх у компетентні органи, а там вже займалися ними далі. Я чув про такі випадки, що дехто з командирів вважає, ніби краще тримати біля себе полонених. Тоді їх нібито завжди можна було би обміняти – наприклад, якщо когось зі своїх втратили, можна було домовитися. Але там, де воював я, ми передавали полонених контррозвідці. Це було їхнє питання, а не наше.

- Чи говорили росіяни у перехоплених вами розмовах щось про те, чому вони потрапили на Донбас? Якою була мотивація?

- Це був наказ. Але, звичайно, мотивація в них одна – гроші. Що у сепаратистів з числа громадян України, яких вони переманили на свою сторону, що у російських найманців. Красти, грабувати – це терористи в повному смислі цього слова. Регулярна армія – там наказ. Плюс підкріплення грошима.

- Я запитала про мотивацію, бо на початку війни «польовими командирами» на кшталт Захарченка чи Плотницького активно проштовхувалася ідея розбудови «держави Новоросії».

- Ніякої ідеї там немає. Насправді, це все ляльки. Що скаже Путін, в Кремлі що скажуть, те і буде. Нема різниці, хто то є – можна вас поставити, вам просто говоритимуть, що казати, як себе поводити. Вся генеруюча команда в Кремлі засідає, вся ця банда, терористичне угрупування номер один у світі, імперія зла. Але скоро, скоро це все закриється. То я кажу без сумнівів.

- Ви сказали, що поки не спроможні повернутися до бойових дій. А якщо би змогли – повернулися би?

- Як тільки я відчую, що я зможу бути корисним. Бо мені стидно десь ховатися. Якщо йти, то вже десь ближче до передової.

Так, є такий метод роботи – шляхом заслуховування доповідей підлеглих. Але не весь час же це робити. Щоб якомога реальніше оцінити ситуацію, потрібно бути якомога ближче до самого центру подій. То я би не хотів зараз бути тягарем. Бо навіть тут, у тепличних умовах, я і так сам можу ще не все. А там – тим більше. Тому поки що я працюватиму там, де від мене буде користь.

Я маю певний досвід і мені треба його передати, щоб ми були впевнені, що молоде покоління виховується у правильному напрямку, що воно мотивоване, свідоме. Через кілька місяців багатьом із них виповниться 16. І якщо буде уже зовсім важко – хоча я вважаю, що так не буде, але, якщо раптом у цьому буде потреба, то у свої 16 років вони приймуть присягу, бо чинне законодавство це дозволяє. Вони візьмуть зброю, підуть захищати Батьківщину.

Чому совок розвалився? Коли Берлінська стіна рухнула, люди побачили, що там все – брехня, що німці розвиваються. А всі гроші, як це робить та ж Північна Корея, йшли на війну. Так само це робить й імперія зла. Так, можна кількох людей дурити все життя, або всіх людей дурити короткий період. Але не можна всіх людей дурити все життя. Це і чекає Імперію зла. Там теж усе тримається на брехні, як і у «совку». Все повторюється.

- Що би ви порадили тяжко пораненим хлопцям, які пробують заново встати на ноги і морально, і фізично?

- Можу тільки порадити ніколи не здаватися. Мені особисто дуже допомогли близькі та рідні, їхня підтримка, підтримка моїх бойових побратимів. Усе можна перемогти.